Цвіт Адонісу

Останніми днями почало стрімко холодати. З неба помаленьку крапав дощ. Небо вкрилося сірою ковдрою, закриваючи слабкі сонячні промені. Небесні сльози безперервно падали на листя дерев, змушували їх заколисано погойдуватися в одноманітній пісні природи. Кора спокійно стояла, спостерігаючи за маленькими краплями, що жваво стікали по склу великого вікна. Пройшло вже декілька ночей з того дня, коли приїхав Данте. Новини не були радісними, а усвідомлення того, ким є врятована нею дівчина, бентежило. Слова Марії йшли у розріз із тим, ким вона була. Хіба Святих не люблять і не цінують? Чи може написане йде протилежною дорогою з реальністю? Чим більше жінка думала про це, тим менше могла зрозуміти якою є ця людина. Дивна, настільки простодушна, що дійсно без питань повірила їй на слово. Товаришувати? Ну, най буде так. Спробувати можна. Все можна припинити в один момент, коли сама Марія цього захоче, а до цього моменту все піде як воно повинно бути.

Стукіт у двері: точно не Данте. Той більше полюбляє заходити без дозволу.

– Заходьте.

У дверному отворі з’явилася невелика фігура з лампою. За тонким склом синювато горів світляковий камінь, який чоловік люб’язно віддав Марії на тимчасове користування.

– Коро, я тут подумала й вирішила тобі дещо запропонувати.

– Що саме?

– Нещодавно, проходячи по одному з коридорів, я натрапила на непримітну кімнатку. Але, думаю, вона повинна тебе зацікавити.

Жовтоока уважно дивилася на дівчину в очікуванні пояснення, але та лишень невпевнено усміхнулася.

– Йдем зі мною. На вулиці все одно ллє як з відра.

Жінка важко зітхнула й неохоче погодилася.

***

Знову темний коридор, висока недосяжна стеля та слабка луна кроків. Але тепер разом з живими тут гуляв і свистючий вітер.

Кору особливо не цікавило куди її веде повна енергії дівчина, тому жінка не сильно слідкувала за шляхом. Лише бурмотіла собі щось під ніс і дивилася на стару запилену підлогу.

– Пані Маріє.

– Га?

– Скажіть, як це, бути Святою?

Постать попереду зупинилася й обережно, щоб не впасти, розвернулася до Кори.

– Ну, взагалі то, я не зовсім Свята.

– Пробачте?

– Ну, все доволі просто: я не пройшла офіційного посвячення.

– А, – чорнява розуміюче похитала головою, – тоді я не можу усвідомити причин ненависті.

– Вони бояться Богині, хоча хто там її знає. Якщо вона і існує, то давно вже відвернулася від нас!

– Якщо би так сталося, то..

– Так, так! Кінець світу, Велика Повінь. Знаю я всі ці казки. Повір мені, я не чую її голосу. Ніколи не чула.

– Тоді як вони? Ну, ви розумієте.

Дівчина весело всміхнулася: Коли мені було чотирнадцять, один раз я бігла й гепнулася на каміння. Шкіра на руках і колінах зідралася, біль як зараз пам’ятаю. Але вже на наступний день від ран не було і сліду.

– Саме тому ви так швидко відновилися після падіння в ріку?

– Еге-ж. Це називають мундрас - небесне благословення. Колись дух Мундрас приніс від Богині його в якості подарунку. Якось так. Давно вже цю легенду не чула.

– Зрозуміло.

– В наступний раз розкажи щось про себе, а то так не чесно виходить, – дівчина поплескала Кору по руці й нетерпляче продовжила. – Ходімо, у кімнатці не менше цікавого є.

***

Коли Марія відчинила скрипучі двері, в обличчя вдарив запах масляної фарби. Це була стара майстерня, яку не відвідували добрі десятки років. Усе покрилося товстим шаром пилу: перевернуті столик і стільчик, темний дерев’яний мольберт, накритий шовковою тканиною. Сірі кам’яні стіни прикрашені незакінченими натюрмортами, заштрихованими гіпсовими головами, малюнками різноманітних тварин. Кисті, тюбики, замазана палітра, купа ватманів – все було розкидано по підлозі. Це створювало відчуття минулого хаосу і балагану, що тут якось пройшовся. Ніби хтось одного разу більше не бажав усе це бачити і вирішив знищити, але, пошкодувавши майно, просто пішов і назавжди про все забув.

Тут постійно стояли холодні сутінки: щільні штори майже не пропускали похмурого світла.

Дівчина зробила пару кроків і, несподівано, наступила на щось тверде під купою паперу. Розгорнувши усе, вона побачила маленький записник. Обернувшись до жовтоокої, вона помітила, що та не зрушила зі дверного отвору. Все стояла і дивилася кудись через приміщення, знову у думках. Марія спритно поклала нотатник у карман і встала, роблячи вигляд, ніби нічого такого не знайшла.

– Чого не проходиш?

– Не хочу.

– Це все не твоє?

– Ні.

Дівчина обійшла дерев’яну триногу. Вона стояла передом до заштореного вікна. Потім Марія підставила лампу ближче до червоної скатертини.

– Прошу вас не чіпати чужі речі.

– Але ж воно не належить тобі, так? Тоді не треба хвилюватися.

Білява хотіла вже зняти тканину з картини, як в кімнаті роздався суворий голос.

– Маріє.

Рука, яка схопила шовк, заклякла, не бажаючи більше підкорятися, а інша з лампою швидко опинилася біля чохла.

– Тобто, це все-таки твоє, – тремтячим голосом безстрашно підбила підсумки дівчина. – Але ти не хочеш про це поговорити.

– Ви просили мене розповісти про себе, але, на превеликий жаль, моє минуле це суцільна подія, яку я сподіваюся забути. Там поряд зі мною бувала лише смерть. Тому прошу, не нагадуйте мені про це. Ніколи.

– Хіба друзі не повинні розповідати одне одному свої переживання?

– Вони повинні знати особисті межі. Знати коли припинити запитувати. Чому я тямлю в цьому більше ніж ви, хоча взагалі цього не бажаю?

Жінка декілька секунд дивилася у зелені очі, після чого мовчазно пішла у морок коридору.

***

– Куди могла щезнути Кора?!

– Не знаю, не знаю, – Данте весело розливав по філіжанкам чай із маленького чайничка. Пройшло ще декілька нудних самотніх днів. З моменту останньої зустрічі Марія більше не бачила жінку ні в маєтку, ні де би то не було ще. Та або дуже старанно ховалася, або просто розчинилася у повітрі. Чоловік не міг нічим допомогти людині, бо не сильно то й хотів це робити. Його забавляла ситуація, тому більше всього хотів побачити її результат.

– Як мені вибачитися, якщо її немає?

– Я вже застарий для цього всього, не питайте мене.

– Та хіба?

– Ну, у душі точно, – чоловік присів, закинувши одну ногу на іншу.

– Бачу, тебе взагалі не цікавить її самопочуття.

– Між нами лише робочі відносини, так чому взагалі повинно? Господиня здатна розібратися у своїх проблемах самостійно.

Марія сердито відвела очі й, звернувши увагу на обстановку бібліотеки, зацікавлено спитала: Звідки всі ці книги?

– Привіз із різних куточків світу. Почав збирати з часів, коли ще був такого віку, як ти.

– Розмовляєш як старигань.

– Я ж казав.

– І де тобі сподобалося найбільше?

Сьорбнувши чай, Данте з радістю відповів: О, це точно Західний Больсбон. Прекрасне місто для відпочинку, давно там не був.

– А де воно розташовано?

– На Землях Віллідор, дуже далеко звідси.

– Це твої рідні місця? Чому би не поїхати туди знову?

– Настали часи змін. Тепер той край не мій дім, і мабуть ніколи їм більше не стане.

У бібліотеці стало тихо. Тепле повітря приємно гріло, а журчання світлякових каменів заспокоювало. Але, як Марія не намагалася, її не покидали думки про засмучене обличчя Кори.

– Ви вся як на голках. Говоріть вже.

– Скажи, у тебе колись були друзі?

– О так, звісно. Дуже давно, коли вчився в академії.

– І якими вони були?

– Не найприємніші, звісно, але що зробиш, – тихо сміявся чоловік.

– Чи нормально, коли друг не хоче розповідати тобі свої переживання?

Зрозумівши про що йде розмова, Данте ліниво заплющив очі: Так, авжеж. У кожного мають бути скелети у шафі, навіть якщо вони із картону.

– Чого?

– Та мізерні, незначні! Кожен має право на секрети. От наприклад, думаєш, мій найближчий друг розповідав мені усе? Я знав те, що він мені ніколи не казав. Але думаю, у нього були на то свої причини.

– Тоді, як ви можете називати його другом?

– Бо це життя. Нічого не буває просто. Деякі можуть бути не готові знову дивитися на старі шрами.

– Мені завжди казали зовсім інші речі.

– Брехня то все, що ти чула від когось раніше! Якщо хочеш порозумітися з пані Корою, увійди в її становище. На цьому все, я більше не стану нічого казати, – Данте продовжив мирно пити чай.

– Але де мені її шукати? Йде дощ, а в маєтку і сліду немає.

– Ви і самі знаєте відповідь. Йдіть вже.

Дівчина встала з-за столу і, не попрощавшись, жваво побігла в сторону виходу.

– Най щастить, пані Маріє!

***

Ранок. Останні осінні дні принесли із собою величезні хмари з дощем, краплі якого невпинно бігали на деревам, скочуючись на суху траву. Коли в останній раз тут була така негода? Кора вже і не могла згадати. Жінка сиділа під сосною, спостерігаючи, як ріка вбирає в себе молоді води, становлячись ще ширшою та дужчою. Потік неквапливо набирається сил перед довгою зимовою сплячкою.

Не те що би жовтоока спеціально ховалася від дівчини, якось так завжди не вимушено виходить. Їй треба було подумати, дати подумати Марії. Жінка розкрила долоню, у який лежав блискучий від вологи перстень. Красивій камінь, що ніби як багряна кров, от-от стече з золота на землю. Стиснувши його аж до болю в пальцях, вона замахнулася, щоби викинути його у швидкий потік, але зупинилася, почувши знайомий голос.

– Ось ти де! Насправді, це було найочевидніше місце твого перебування.

Кора завмерла від несподіванки. Її погляд зустріла розлючена і промокла до нитки людина.

– Треба було сховатись десь в іншому місці.

– Нащо ти взагалі кудись тікаєш?!

Чорнява мовчала.

– Я.. Пробач мені.

– За що?

– Мені не слід було змушувати тебе розповідати про себе. Тим паче, я просто не знала й..

– Так. Я можу усвідомити ваше бажання дізнатися про когось якомога більше. Але, будь ласка, дайте мені час.

– Більше ніколи не буду вимагати від вас щось подібне! Тому, прошу, пробач мені.

Жінка, перевівши втомлений погляд на течію, продовжила: Ви насправді вже знали що на полотні, чи не так?

Марія нічого не відповіла і журно опустила голову.

– Мої батьки, брат. Так, вони у мене точно були, але зараз ні. Їх стратили за причини, яку я не можу зрозуміти.

– Мені шкода.

– Я розказала вам про свої переживання, але ви не виглядаєте дуже щасливою. Не треба мене шкодувати.

– Ти могла не розповідати.

– Тоді ви почали би шукати відповіді за моєю спиною. Наприклад, у Данте. Але навіть він про це не знає, – Кора ще раз глянула на кільце і одягнула його, встала і спокійно підійшла до дівчини. – Будемо вчитися у одне одної. Колись ми прийдемо до повного порозуміння.

– Ти прощаєш мене?

– Я і не ображалася. Лише дала вам трішки часу на думки.

Дівчина весело хмикнула: Я більше по помилюся.

– Гаразд.

– І більше не буду питати.

– Гаразд.

– Але не ховайся незрозуміло де!

– Добре.

– Чого це ти так односкладно почала відповідати?

– Просто погоджуюся з вами, – жінка слабко усміхнулася.

Марія витерла дощову воду з обличчя й запропонувала: Краще ходімо швидше у маєток. Немає чого нам мокнути під зливою.