Цвіт Адонісу

– Феріозе, як думаєш, якою стала дійсність при моїй владі? – юнак стояв перед дзеркалом у весь зріст, поправляв комір червоної сорочки, на плечах якої звисав важкий кожух, прикрашений вишивкою квітів, бісером і овчиною, а на широкому поясі-чересі блищали піхви для довгого ножа. На голові у хлопця була кресаня, оздоблена золотим пір’ям і цвітом калини.

– Прекрасною, мій королю. Місце, де немає місця стражданням.

– Пісня смерті Віллідор, заборона змусила багатьох дивитися, як їх родичі повільно перетворюються на тварин. Народ забажав змін, я даю їх, – чоловік натхненно розвернувся до слуги, що тримала в руках брошку у формі горицвіту. Дівчина обережно почепила її на товсту тканину кожуха так, щоби червона квітка виділялася на тлі яскравих прикрас. – Тебе ніколи не цікаво, чому саме адоніс є символом Бертаганії?

– Бувало, але не те щоби сильно.

Чоловік незадоволено насупився, але продовжив: За легендою, коли Богиня перший раз спустилася на землю, на місцях, де вона ходила, проросли прекрасні жовтогарячі квіти. Тепер, вже на нашому прапорі і гербі, горицвіт є символом палкого протиборства, бажанням йти за праведним абсолютом.

– Та хіба вона говорила, що можна вбивати таку кількість невинних?

– Заповідь двадцять п’ята: ти маєш пожертвувати всім заради свободи розуму і пересування.

– В той самий час наступна каже «не вбивай», – хмикнула дівчина.

– «Не вбивай заради задоволення, не вбивай щоб просто вбити. Світ має бути у ідеальному балансі». За кожну погублену душу тут, десь може спокійно жити інша. Такий закон.

– Ваше Величносте, ви дійсно вважаєте, що бертаганці роблять все це тому, що «виконують місію спасіння»?

– Ні, – чоловік підійшов до великих різьблених дверей, які за допомогою прислужників швидко відчинилися, – але воно на то й краще. Ходімо, час йти.

Світлий просторий коридор з високими вікнами спокійно розносив по повітрю луну кроків. Деякі арки вели до внутрішнього саду замку, що ніби назавжди залишився вічнозеленим серед осінньої негоди. Сам палац було збудовано ще у період Великої Війни. Прекрасне творіння смертних, величезна споруда, що простоїть тут довше за кожну живу істоту, поки під натиском вітру не перетвориться на купу каміння.

– Тепер все це належить нам. Спадщина слабких перейшла у руки сильним.

– Хіба вам, пане Бермеліоне, не подобалося щось більш просте?

– Всі людські міста залишаться такими, якими вони були до спустошення. Планую лише через століття почати щось будувати. Зі збільшенням населення, звісно.

Через декілька десятків метрів Феріоз зупинилася, ніби згадавши про щось важливе.

– Щось сталося?

– Я забула доповісти вам. Данте втік. Скоріше всього, він зараз у Альсабоні, зміг загубитися у натовпі в потязі, коли відчув, що за ним стежать.

– Намагається втекти у Тірею, до Покровительки.

– Вірно.

– Ну, нехай. Розберетеся з ним пізніше. Як був рабом, так і залишився.

– Так.

– Що робить Свята з дивачкою?

– Вже як тиждень не виходять із маєтку.

– Самий час для виконання наступної частини плану. Сподіваюся, ти мене не підведеш? Мені потрібен Альдорн і Бургунді.

Дівчина поклала долоню на груди і поклонилася: Віддаю вам своє серце. Все буде виконано без зволікань.

– Добре, якщо так, – Бермеліон обернувся й широкою ходою попрямував до виходу з палацу. – Ми вже запізнюємося. Ходімо.

***

Вперше за кілька тижнів дощ припинився, залишивши лише калюжі на бруківці. На площі Об’єднання зібралося чимало військових. Вони оточили місце сьогоднішніх хвилювань – огорожу Золотого замку. Кіннота все ще прибувала здалека, нетерпляче питала у інших коли вже почнеться й, затамувавши подих, вставала на свої місця й піднесено чекала. Вихід короля з воріт замку означав лише одне – все вдалося. Ніхто не сумнівався, ніхто навіть на секунду не задумувався про інший розвиток подій. Жовто-червоні прапори майоріли на вікнах будинків і флагштокові, посеред вулиць літали урочисті листівки. Тиша. Всі мовчали, іноді лунав стукіт копит і залізної підошви. Поліція у парадному одязі уважно спостерігала за кожним, хто знаходився в натовпі.

– Не можу дочекатися Його Величності, – капітан Берест приклала руку до лоба, намагаючись накрити очі від сонячного кільця на небозводі. Вона стояла на балконі, спершись на поручень майже усім тілом.

– Що такого цікавого у пошрамованому обличчі юнака? – майор сидів, широко розставивши ноги, і курив сигару. Його світле волосся пасмами падало на плечі, закриваючи собою відсутнє вухо. Чоловік видихнув сигаретний дим, струсив обгоріле в попільничку і з новою затяжкою заплющив стомлені очі.

– Не кажіть так, може ще хто почує. Ви ж і самі знаєте, які в наш час віддані бертаганці пішли.

– Яка вже до біса різниця? Ми тут, у людській столиці, чекаємо на те, що король вийде і оголосить нашу маленьку перемогу.

– Все-таки, він прекрасно знає як збільшити любов до себе – показати силу своєї влади перед підлеглими.

– Йому було в кого вчитися.

Раптом, жінка схвильовано вказала пальцем на центр площі: О, майоре, тільки гляньте. Йде! А який барвистий, не повірите!

І дійсно, з золотих воріт вийшов парубок у традиційному вбрані, на пару з яким йшла дівчина у сірому костюмі. Натовп розступався, давав їм можливість піднятися на невеличку вишину. Юрма свистіла й весело викрикувала ім’я короля, благословляючи, але не торкаючись його. Вони боялися й поважали, перевіряли і оцінювали.

– Вийшов без захисту серед тисяч незнайомців, у цьому вбранні. Сміливо.

– О так, дуже. З нього вийшов прекрасний лідер. Та й сам він такий, знаєте, імпозантний.

– Бачу, ви у захваті, пані Берест.

– Маєте рацію. Тут неможливо встояти!

– Як скажете, – майор встав із крісла і підійшов до поручня, щоб уважно поспостерігати за основною частиною спектаклю. В той самий час, Бермеліон вже встав на своє місце і мав намір почати промову. Всі разом замовкли. Навіть коні, відчуваючи напругу, перестали іржати.

– Сьогодні день, коли майбутнє Бертаганії стає кришталево ясним. А чи усвідомлюєте ви, яких сил нам коштувало добитися того, що ми маємо зараз? – чоловік зробив тривалу павзу, після чого продовжив, – за сотню років до повстання, я зрозумів, що наше суспільство невпинно йде до абсолютної деградації. Але чи хтось знав, ким я є? Ні, бо багатьох з вас ще навіть не було народжено. Тоді я почав таємно впроваджувати своїх союзників у університети Тіреї й Сивенії, бо їх прогрес набагато перевищував наш. Повільно і непомітно, ті, хто здобули освіту, почали повчати інших. Навчання – шлях до розуму, шлях до розуміння буття і божих законів. Але саме старі закони заперечували нашу здатність до повноцінного навчання, закрили у рамки чужих ідеалів. Вони намагалися відняти у нас єдиний спосіб мислити – поглинати розумне щоб бути розумним. Після смерті єдиної королеви, чиї міркування були потворними по відношенню до свого народу, наш чистий розум почав згасати так само швидко, як і нормальна форма. Хто з вас на початку війни втратив через це сім’ю, друзів?

Натовп заворушився: одна за одною здіймалися руки і тихо лунали різні імена. Ненависть хвилею пройшлася бертаганцями, змушуючи їх вигукувати прокльони. Але, як тільки юнак підняв угору долоню, все вмить припинилося.

– У Єранан все ще утримують рабів, так само, як і на цій землі ти міг без проблем купити чиєсь життя за декілька мідяків. Чи є це правильним з міркування вищих законів? Ні. Богиня не давала нам права забирати чиюсь свободу. Хіба не вона створила духа-покровителя Сельфель, чиїм призначенням є давати всім однакову свободу? Ви можете подумати, що саме відбиранням цього права ми зараз і займаємося. Але трьох тисяч років, думаю, достатньо для того, щоби ми мали право відплатити тією ж монетою, – чоловік різко підняв руки до неба, на якому світило яскраве сонце, і натхненно, ніби до нього, голосно заговорив: – Тепер кожен з вас зможе дозволити собі достатньо м’яса, щоби прокормити свою сім’ю! Кожен зможе навчатися і відкривати щось нове! Більшість світу у нашій владі, залишився лише маленький клаптик, який зайняли моральні потвори, що не бажають миру і спокою! Так зітремо їх з лиця святої землі! Дамо можливість нашим нащадкам народитися на її вільній подобі!

Юрма вибухнула в оваціях і дзвінкому свисті, молоді військові підкидувати кашкети, сміючись і кричачи «Слава Бермеліону! За честь і славу бертаганців!». Всі вони готові битися за себе, вмирати за країну, яку створили. Діти, чиї батьки померли на війні, зараз стоять тут, щоби померти наступними.

Майор протяжно зітхнув, загасив сигару і, поплескавши жінку по плечу, зайшов у квартиру. Просторе приміщення, нічого такого тут не було, бо це, всього-на-всього, колишній людський і скоро майбутній бертаганський готель. Чоловік взяв з вішака шкіряну сумку і дістав звідти записник з ручкою. «Пані Гасіон, певно, вже в курсі всіх його справ», подумав він, «але, все-таки, є речі, про які могли не доповісти. В силу досвіду, звісно». Жовті очі спритно глянули на годинник на стіні: 5 хвилин до приходу посильного. Встигне, повинен встигнути. Шорсткі пальці взяли кулькову ручку і почали записувати коротенькі речення, в яких намагалися передати всю суть проблеми. Мелодійний стукіт. Чоловік вирвав папірець і декілька разів його склав, після чого акуратно відчинив двері. Перед ним стояв хлопець з оливковою шкірою і хвилястим брунатним волоссям. Коли в його жовтувато-коричневих очах з’явилося відбиття майора, той стрепенувся і швидко, у знак поваги, приклав руку до чола і опустив її назад.

– Слава сонцю і Богині! Я прийшов сюди до вас. (Go Beshtab`al Villidor un Kell`abrah’am! Bushtu gen`agen mukte vo.)

Чоловік швидко віддав клаптик і тихо відповів: Віднеси і віддай слугам пані Гасіон. (Bush`abush`a un vil`ubres`a kell`atchayar Gasion`atse vem.)

– Буде виконано. (Shom agrot vo.)

Незнайомець подивився за спину майора, коротко вклонився й пішов спільним коридором на вихід.

– Пане Майоре, що це за мова? Хто це був? – Берест поклала руку на плече повернутого до неї спиною чоловіка.

– Просто новенький з південного відділу. Питав, де може бути керуючий департаменту переселенців. До речі, промова вже закінчена?

– О, так! Нам треба їхати у Урла’антер, готувати новоприбулих. Хоча ви, напевно, і самі про це знаєте.

– Так, мені доповідали.

– А скажіть, коли ви вивчили цю дивну мову? Чи, можливо, це не дуже приємна тема?

Майор обернувся й невдоволено глянув на жінку: Це не стосується робити. Капітане, візьміть себе в руки. І не торкайтеся мене без дозволу.

Берест миттєво прибрала долоню і невпевнено вклонилася, просячи вибачення.

– Вільно. Ідіть збирати речі, рушаємо завтра опівночі.

– Так!

Двері з гуркотом зачинилися. Чоловік зміг полегшено зітхнути. Вчасно ж король перестав балакати, нічого не скажеш. Благо, в армії діє беззаперечне підпорядкування, тому підлеглим і в голову не може прийти щось не те. Майор дістав з потайної кишені пальто годинник на ланцюжку і розкрив його: на кришці з внутрішньої сторони була приклеєна фотокарточка дівчини, що весело усміхалася в купі польових квітів. Поцілувавши фотографію, він закрив годинник і поклав його на належне місце. Все закінчиться, як тільки він помре. Нарешті зможе побачити її, але ще не час. Треба діяти, йти далі, поки кров не витече з нього до останньої краплі.