Цвіт Адонісу

Туманний ранок. Сонячне кільце тільки починало червоніти своїх кінцем на безкрайньому небі, з якого мигцем зістрибували молоді зірки. Над широким тихим озером нависла стародавня верба. В три обійми завширшки, вона люб’язно нахилилася над величезним дзеркальцем за для того, щоби помилуватися своєю дужістю, вічною зеленою красою. Десь вдалині цвірінькали ранні пташки, рокотіли квакши, гуляв травою шипучий вітер.

Неподалік озерного затишшя йшов собі хлопець у червоній туніці з довгими рукавами, пов’язаній золотаво-помаранчевим поясом. Він когось шукав: час від часу викрикував ім’я й озирався, а потім знову крокував далі. Його жовті очі обережно бігали зеленим зіллям, тужно переходили на небеса, звідки стрибали на вершечки далеких засніжених гір. Ось він пройшов біля великої тополі й, зненацька, зупинився.

Під деревом, у запашному зіллі, спав собі юнак, на грудях якого лежала розгорнута книжка. Довгі вії його тендітно лежали на бездоганній шкірі юначого обличчя, а чорне густе волосся обережно спадало на широкі плечі.

«Так і знав, що він тут», подумав собі перший, обережно сідаючи біля друга. Простягнув руку, повільно забрав книжку й глянув зміст: всього-на-всього, навчальна література з віршування, яким полюбляв займатися його товариш у жовтій туніці з коричневою вишивкою й темним плащем зверху.

Юнак вирвав маленьку травичку й почав водити нею під носом сплячого: Данте, прокидайся. Досить вже в мареннях плавати!

Піддослідний примружився, помотав головою, намагаючись змахнути заразу, але, все ж таки, не зміг і здорово чхнув.

– Бермеліоне? О Богиня, дай мені терпіння!

– Та ну, не такий я вже і докучливий, – широко усміхнувся успішності своєї витівки перший, – тебе довго не було, тому то я й вийшов пошукати.

– Іноді ти як саранча на полі.

– А ти як крапля жиру на воді для поклоніння.

– Та хіба? – засміявся Данте, – Ну то хоча би від сумлінної молитви. А ти в нас що? Прозаїк у світі поетів?

– Знову ти за старе, – буркнув Бермеліон, лягаючи головою на чужі ноги. – Плануєш далі писати вірші?

– А? А, так. Довгий час в мене не було ніякого бажання, але як тільки настав цвітень – чогось миттєво потягнуло до пера.

– Тоді пиши тільки про мене.

– І чого це? Може я, от, про птахів хочу писати. До речі, віддай-но книжку.

– Як тільки починаю думати про те, що твої думи зайняті чимось іншим, так одразу впадаю у величезний смуток, – Бермеліон підвівся, прописав сильний щиголь середнім пальцем по дантівському лобі й, швидко піднявшись на ноги, став хутчіш тікати. – А ти спробуй забрати, слабаче!

– Знову ти за своє. Як дитиною був, так і зостався!

– І то мені каже тірейєць, що все ще віршики пише? – голосно засміявся втікач.

Тепер піднявся і Данте. Бермеліон зупинився в декількох десятках метрів, щось викрикував, танцював і махав здобутою книжкою. У юнака урвався усякий терпець. Він весело скочив у високу траву, як лань, швидко пробігав серед холодної ранкової роси, на що другий хлопець так само швидко зірвався з місця. Поле було безкрайнім. Колись тут вирощували пшеницю і овес, давним-давно тут працювали чиїсь раби, що викошували серпами золото природи, що потім перетворювалося в свіжий хліб. Колись ці землі майже ніколи не знали снігу, ніколи не бачили холодів, що за сотні років до цього моменту поступово почали приходити раз в десятиліття, а потім майже кожен сезон. Земля була м’яка, ніби тільки-тільки по ним пройшлися великими борознами, але мало хто взагалі бував на цих обширах заради ресурсного здобутку. Ці два юнаки – єдині гості поля, улюблені постояльці і розумні співрозмовники довгих зимних ночей.

– Ну що, ти там не падаєш ще?

– Ти занадто поганої про мене думки!

– Навіть через стільки років не можеш мене наздогнати!

– Стій! Почекай, мені щось недобре, – тяжко дихаючи, прокричав чорноволосий.

– Га? Данте, все нормально?!

Бермеліон стурбовано загальмував і в той самий момент Данте схопив його обома руками і повалив на землю, оповиту зіллям. Тепер голосно сміявся хлопець у жовтій туніці, а другий невдоволено лежав на спині, чухаючи скроню.

– Щоб я тобі ще раз так повірив!

– Але ж повірив! Берме, ти все ще турбуєшся про мене, хіба ні?

– Та дзуськи! Тільки якщо трошки.

Данте розслаблено поклав голову на живіт Бермеліона, сумно видихнув повітря: Певно, в Академії вже всіх на вуха поставили. Син Бальтіросів пропав разом з хуліганом і найбільшим «невігласом» в історії Тіреї!

– І це я то невіглас? Ха! Це вони просто ще не бачила мого генія!

Чорноволосий недовго помовчав, заплющивши очі, але потім спитав: Дійсно хочеш, щоби я писав вірші про тебе?

– Так, це було би чудово. Описав би, який я крутий і сміливий, а нащадки би пам’ятали мене як героя-спасителя! Що в цьому поганого?

– Хочеш стати героєм? Для цього треба зробити щось визначне.

– Ну, є в мене один план, але я не розкажу. Він дуже секретний і крутий, потім сам все побачиш! Будеш першим, хто усвідомить величність моїх діянь.

– Що ж, буду чекати, – Данте піднявся на ноги, обтрусив поділ туніки від прилиплої трави і допоміг встати Бермеліону. – Віддаси мені книгу?

– Ну… Через хитрість, але ти виграв. Забирай.

Ген-ген, десь на пагорбі задзвеніли дзвони – це Академія повідомляла учнів про початок навчань. Звук гулко розносився вільними просторам, тривожно доносився до його далеких слухачів.

– У мене першою історія Альтервейна.

– Що ж, на жаль, перепаде нам обом. Як прийдемо, набереш води в рот і мовчатимеш до того моменту, поки не попадеш в кабінет, зрозуміло?

– Чого це ти постійно за нас двох прочуханки отримуєш?

– Бо то я змусив тебе сюди прийти, – підморгнув Бермеліон.

– Та ну?

– Ага. Як будемо йти назад, придумаю щось оригінальніше. Ходімо!

***

– Пане, ви впевнені, що вона тут? – спитав знервований водій невеличкого автомобілю «Моріс», стукаючи пальцями по рулю.

– Інакше бути не може.

Сьогодні був святковий день. Його називали «днем Великої перемоги», і палко відзначали вже сотий раз підряд. На вулиці було багато молодих бертаганців, бо влада оголосила офіційний вихідний і відпустила всіх святкувати. Всі йшли на майдан Свободи і Волі, де і проводиться головний захід.

Машина стояла на парковці біля ресторану «Біла Лілея», що був розташований неподалік старого вокзалу. Чудове місце для тих, хто хоче потоваришувати зі службами, по типу тайної державної поліції.

– Одна група втратила її, поки їхала у поїзді до Урла’антеру. Якогось біса цілий майор вирішив сісти разом з нею, – мовив другий, що сидів поряд водія і, відчинивши вікно, висунув руку з цигаркою. – Друга помітила її в місті, в парі з придуркуватими акторами з «Цвіту Адонісу», куди нам заборонено підходити.

Данте сидів на задньому сидінні, стрибав жовтими очима по строфам нового випуску газети «Правда».

«Його величність завітав до районної лікарні столиці! Діти, хворі на карциному, щиро раділи приходу спасителя Бертаганії! За Бермеліона! За честь і славу бертаганців!»

«ХХХІ з’їзд БКП постановив новий законопроєкт про підвищення ефективності колективного господарства. В ньому…»

«Працюймо заради добробуту нашої держави! Якість і доброчесність починається з вас! Задля працевлаштування зателефонуйте за номером…»

«За останній сезон було побудовано більше сотні мостів і прокладено десятки тисяч кілометрів доріг! Тепер ви можете…»

– Таке враження, ніби Бертаганія і не готується до війни.

– Якщо прочитати повний список нових запроваджень, то можна помітити збільшення військового податку десь… відсотків на тридцять? Правда, ніхто і не збирається його читати. Люди бідніють, але звалюють це на свою лінь.

– Нам треба перехопити ціль і виїжджати звідки настільки швидко, наскільки це можливо.

Пролунав тремтячий голос водія: Пане, так який наш план?

– Як потрапимо в «Цвіт Адонісу», ліквідувати всіх, хто буде поряд, окрім Фітільової, а цілі буде достатньо пострілу в голову. Ти залишаєшся в машині, чекаєш на нас. Зрозуміло?

– Т-так, пане! Нехай Богиня подарує вам вдачу.

– Добре, дякую. Пішли.

***

Йшли роки, змінювалася і природа. З кожним прожитим сезоном кількість снігу невпинно збільшувалася, снігопад лютішав. Холодна пора займала вже більше ніж пів року, що завдало природі безповоротних збитків. Стара верба не витримала тяжкого випробування, померла, проживши довге життя, зламалася і впала в озеро, що, прийнявши її, назавжди накрило себе товстим шаром криги.

Данте ще не раз приходив до того місця, не раз оплакував минуле, яке більше ніколи не дасть про себе знати. Все померло і було поховане під холодною білою ковдрою. Більше не співали пташки. Лють і біль заполонили молоде серце, не виходячи назовні. Як би Бермеліон не намагався, але в нього не вийшло повернути те старе, незабутнє старе «я», що назавжди розбилося на тисячу друзків. Дружби для такого недостатньо.

Йшли літа, зима змусила подорослішати. Настали тяжкі часи голоду і страждань. Ніхто не був готовий до таких кардинальних перетворень. Ніхто не знав, з якої причини вони взагалі сталися.

Данте подовгу сидів біля вікна, дивився на завірюху, що не хотіла закінчуватися. Беземоційно вдивлявся в білину закритого простору, що колись був чудовим краєвидом. Більше не помічав нічого навколо себе, лише-но сніжинки і прозоре скло. Він був розгубленим і розбитим, тяжко пораненим, а рана все ніяк не хотіла гоїтися. Так юнак і подорослішав, так він і прийняв нову, холодну форму, яку з радістю прийняв його батько. Хлопець пішов у новий світ, країну грошей і інтриг, де ти або все, або ніхто. На тебе налягають сподівання вищих авторитетів на добре служіння і гострий розум, постійну зайнятість своєю справою. З моменту «повного прийняття» в сім’ю в Данте більше не було часу на бездумне глядіння у вікно, як і не було вільного моменту для свого найліпшого товариша.

Юнак з сім’ї Бальтірос став невпинно підніматися вгору, коли як Бермеліон вічно стояв десь внизу, благаючи тягнучи руки в його сторону. Він забув? Забув! Справи і прийняття у вищому суспільстві щільно закрили його очі і вуха! Новий світ щиро привітав його, зачинивши двері перед Бермеліоном. Як би ти в них не бився, ніхто не збирається тебе впускати. Все сталося настільки різко, настільки просто і неприховано байдуже.

Стало темно. У зачиненій кімнаті володарює вічний морок. На самоті завжди зароджується ненависть. Немає різниці до чого, або до кого, бо відчуття то є всюдисущим і всепоглинаючим. Як таке можливо? У часи скрути з ними завжди був ти, такий добрий і чесний, їх один-єдиний друг, але в час підйому вони просто позбулися зайвого нагадування про своє минуле. Розтерли в порох! Розчавили серце, що так сильно болить і муляє безкінечними ночами! Розвернулися і пішли, ніби нічого не сталося, ніби то все був звичайнісінький жарт, проста тимчасова гра.

Разом з зимою прийшли страждання. Вони були постійні, безперестанні, прямо як вічна агонія перед кінцем. Бігти вже не вистачало сил, розуміння все ближче підбиралося в молоду голову. Він не повернеться, ніколи. Він не повернеться! Не повернеться! І ти його так просто відпустив!? Хто ти такий без нього?! Пусте місце, звичайнісінький хуліган, придуркувате безхатько, звичайний сирота!

Зима принесла смерть.

Це сталося одним холодним вечором, в час, коли всі потроху повертаються до гуртожитків. Бермеліон був у кімнаті з людиною, простим рабом, що прибирався, збирав сміття, як це зазвичай і робили кожен ранок і вечір. Але щось в цей раз було не так. Очі цього раба ніби сміялися над ним! Спостерігали, дивилися на те, який він слабкий і нікчемний. Щоби людина, це смертне створіння ще мало право так дивитися на нього?! Після всіх тих страждань, що через них з’явилися в житті невинних?!

В один момент все почервоніло. Бермеліон більше не думав, не міг думати. Його розум заполонила ненависть, гнів, вид на дантову спину. Він не відпускав бідолашного до поки той не перестав рухатися, тяжко дихав і дивився в нікуди.

– Бермеліоне?!

Юнак підняв голову і, побачивши друга, щиро усміхнувся: Данте! Ти нарешті прийшов до мене.

Чому він так дивиться? Чому його очі наповнені жахом? Чому ти так дивишся?! Годі! Подивися на мене, як раніше! Бермеліон простягнув руку, а хлопець біля дверей налякано відсахнувся, після чого почав горланити і побіг по коридору. Червона долоня обезсилено впала, а щастя змінилося байдужістю.

Його вели, закинувши закривавлені руки за спину. Данте не дивився на нього, відвів погляд, поки юнака проводили повз нього. Чому ти не дивишся? Хіба це щось таке страшне?! Та хіба якась людина важливіша за мене?! Хіба життя раба важливіше за моє?! Скоро ти будеш з захопленням дивитися на мене! Скоро весь світ буде у моїх ніг!

Бермеліон мовчав, викрикуючи все це у своїх думках. Певно, думав, що зможе докричатися до Данте, якщо дуже сильно постарається.

Він скоїв тяжкий злочин, після якого майже вісімсот років ніде не з’являвся. А Данте весь цей час чоловік мандрував. Після закінчення Академії йому не було сенсу залишатися в Тіреї, батько не збирався полишати свої обов’язки, ніхто більше нічого від нього не вимагав. Ганьба дружби з вбивцею назавжди залишилася тавром на його імені. Час швидкоплинно йшов далі, ніби нічого і не сталося, допоки не померла Віллідор і не розпочалася війна. Вона йшла довго, з сотнями тисяч жертв, мільйонами знищених домівок, тисячами гектарів випаленої землі. Тірея не вступала в війну, і не збиралася – Єранан була тією країною, чиє знищення було би їм в нагоді. Всім лише залишалося пильнувати за суцільним кошмаром смерті.

Ось бійня закінчилася, все завершилося домовленостями про ненапад. Йшли роки відбудови, чергові роки голоду, але десь далеко, через ціле Тірейське море. Десь там, подібні ним сходили з розуму, але тут все добре. До поки все добре, можна нічого не робити.

Спочатку, ніхто точно не знав, ким були засновники новоствореної країни «Бертаганія». Про це стало відомо лише через десяток років, коли до світу подібних заговорив їх єдиний цар – Бермеліон.