Цвіт Адонісу

– Пані Маріє, скажіть, чому ви постійно ходите за мною? – Жінка зупинилася посеред стежки й розвернулася, здивовано дивлячись на дівчину за нею. – Хіба вам нема чим зайнятися?

Марія помітила її з вікна кімнати, коли та поспіхом йшла в сторону бору. З самого початку їх знайомства зеленоока постійно намагалася знаходитися десь поряд, поговорити чи насмішити, але співрозмовниця завжди відповідала на ці спроби доволі сухо, не змінюючи собі у питанні «Нащо вам знати щось про таку, як я?». Закрита, непривітна, але неймовірно принадна. За ці дні білява вже звикла до вовчого погляду, який постійно зустрічає її з дещицею інтересу й втоми. Ніколи не знаєш, що у неї в голові, бо вона ніколи не говорить про себе.

– Сидіти наодинці нудно. Чому би нам не потоваришувати?

– Нащо вам товаришувати зі мною?

– Ну, по-перше, ви дуже цікава особистість.

Кора підняла брову «Цікава? Я?». Видихнувши холодне ранкове повітря, жінка розвернулася й, прискоривши ходу, пішла далі. На плечі в неї бовталася велика шкіряна сумка, прикрашена орнаментом у вигляди птахів і різних рослин.

– Ей, почекайте! Я не можу так швидко ходити!

Але жовтоока вже не чула її. В думах вона знову була десь далеко звідки, десь там, де немає нав’язливої уваги від інших, де вона знову могла би спокійно блукати лісом. Так вони дійшли, а у випадку Марії добігли до ріки, яка була така сама як і два тижні до цього. Дівчина нахилилася, щоби віддихатися після довгої біготні, підняла голову і спитала: Це те саме річище, з якого ти мене витягувала?

– Іншого тут і не знайдеш.

– Величеньке! Цікаво, куди воно так стрімко біжить?

– В Тірейське море, – жінка сіла на траву й відкрила сумку, з якої витягла якусь невеличку книжечку, розгорнула її на потрібній сторінці, зручно умостилася й почала мирно читати.

Зеленоока втомлено плюхнулася неподалік. Свіжа трава пом’якшила падіння. «Ну, тепер я хоча би знаю, де вона полюбляє сидіти», подумала білява. Вона, не відводячи погляд, дивилася на Кору, на пишні вії, ніс з горбинкою, велику кількість родимок і майже непомітний шрам на вилиці. У неї були великі, широкі долоні з довгими пальцями, але детально роздивитися не давали чорні рукавиці.

– Пані Маріє? Вас зацікавила книга? – Дівчина і не помітила як жінка перестала читати і запитально дивилася на неї.

– Що? А, так! Цікава назва «Обрій», ніколи таку не чула.

– А може просто не пам’ятаєте, – порившись у сумці, чорнява дістала таку саму ж і жваво простягла новачку. – Насправді, я й не думала, що ви вмієте читати.

– Ну, раніше просто не було бажання. Але нащо тобі у торбині тримати два однакових примірника?

У відповідь не було нічого, окрім мовчання. Кора знову провалилася у світ книжних мрій, а тепер, схоже, більше не збиралася з нього виходити. Марія хитро всміхнулася, оглянула шорстку обкладинку, пошепки дякуючи, що жінка не така вже і суха, як здавалося на перший погляд. «Значить вона і про мене подумала!» це речення постійно крутилося в її голові, не даючи змоги заспокоїтися. Але вже через деякий час вона з захопленням слідкувала за подіями «Обрію».

***

Сонячне кільце, то ховаючись у м’які хмари, то заходячи за стовбури великих сосен, ще довго споглядало за світом на землі, але кожному треба колись спочивати від довгого дню. Саме в такий момент воно дає перевагу місячному, що спритно здирається небозвід, виходячи із всеосяжного жовтого сяйва. Одразу за яскравою білою стрічкою на небозводі з’являються і маленькі зірочки.

– Ти правда думаєш, що її вчинок гідний поваги? Та це ж самопожертва заради незнайомців! – Марія повільно йшла попереду, повернувшись обличчям до Кори. Дівчина роздратовано розмахувала руками, на що жінка лише махала головою.

– Врятувати чиєсь життя вже є похвальним вчинком, а якщо ти один можеш зберегти тисячі невинних, то чому би й ні.

– Та ну! Іноді треба бути егоїстичнішим. Хіба життя не коштує того, щоб його повністю прожити?

– Розумна людина ставить ідеали понад свою безпеку.

– Але ставати зіркою задля довгого буття інших – безглуздя.

– Принаймні, Андротера так не думала, – жовтоока вказала пальцем на небо. На них між дерев дивилася Місячна стрічка і велика порівняно з іншими цяточка біля неї. – Тому то і світить нам зараз, неподалік кільця.

Намагаючись побачити те, на що жінка хотіла привернути її увагу, зеленоока незграбно підковзнулася й гепнулася на вологому ґрунт: От дідько!

– Пффх.

– Смішно? Краще допоможи встати, а то я вся в багнюці скоро буду.

– Я? Сміюся? Та ніколи, – Кора невпевнено простягнула руку, одним рухом якої поставила впавшу на ноги.

«До біса сильна», подумала дівчина, струшуючи зі штанів все, що можна було прибрати, після чого невдоволено схрестила руки на грудях. Боляче, тут нічого не скажеш. Деякі синці ще не пройшли, тому біль від «піруету» неприємно знобив при кожному кроці. Ще й ці книги. Може, шлях до серця все таки лежить через них?

– У тебе є щось ще почитати?

– Я думала «Обрій» відбив у вас це бажання.

– Скоріше тільки більше зацікавив.

Недовго подумавши, чорнява мовила: У будинку є бібліотека, але я не знаю, чи можна зараз туди зайти.

– В сенсі?

– Я, можливо, поясню вам, коли дістанемося маєтку. А так, наразі інших у мене немає.

Марія сумно зітхнула. Це означає, що наступну вони обговорять ще нескоро. Не людина, а суцільні таємниці, їй-богу!

– Знаєш, нещодавно я пригадала ще трішки свого минулого.

– І що ж там?

– Тобто тебе все-таки цікавить?

Жінка байдуже відвела погляд: Якщо ви згадуєте щось при розмові, значить хочете про це розповісти. Я лише підтримую діалог.

– Тобто намагаєтеся товаришувати?

– Я бачу, ви дуже любите говорити це слово.

– Ну, друзів у мене ніколи не було, тому то й люблю.

– У вас-то? – Недовірливо спитала жінка.

– О, так. Та ніхто ніколи не хотів, тому то я й забила свій час всякими справами. Хоча зараз я навіть не пам’ятаю чому мене там вчили.

Кора насупила брови. Хіба в усіх творах у подібних людей немає повно товаришів, з якими розділяєш і радість, і горе? «Не розумію», подумала чорнява.

– Не те щоб у мене вони були.

– Теж не хотіли спілкуватися?

– Ні. Тоді біля мене нікого не було.

Тепер, як і зранку, жінка в черговий раз важко зітхнула і пришвидшила ходу, але на цей раз так, щоби невисока за зростом Марія могла її наздоганяти.

***

На підході до головного входу в маєток, білява різко зупинилася неподалік сходів. Кора повернулася й запитала чого та чекає.

– Звідти, – дівчина показала пальцем на гущавину лісу, – до підйому йдуть сліди. Хтось зараз у будинку.

І дійсно, злегка видні відбитки закінчувалися на моменті, коли починалося камінне покриття. Але найдивнішим було те, що вони були присипані снігом. Марія несвідомого схопилася за чохол від ножа й повільно попрямувала до дверей.

– Вам немає чого турбуватися. Думаю, я знаю хто це.

Зненацька, у вікнах з’явилося слабке світло, а двері стрімко відчинилися. За ними стояв чоловік із лампою, одягнений у пальто, на плечах якого лежав притрушений сніг. Його обличчя майже не було видно, лише самі жовті очі та фетровий капелюх над ними.

– Я зайшов у маєток, але нікого не зустрів. Пані Коро, радий вас бачити, – це був низький владний голос, який належить скоріше старому інтелігенту, ніж молодому простаку. Незнайомець коротко подивився в сторону Марії й зайшов всередину приміщення, залишивши двері відчиненими.

– Данте.

– Так, господиня?

– Ти зарано приїхав. Щось сталося?

– Залежачи від того, що вас цікавить. Ходімо у більш спокійне місце. Але, вона теж піде? – Чоловік махнув головою в сторону дівчини.

Кора глянула в зелені очі й зауважила: Все одно ми думали піти у бібліотеку, тому так.

– Ну гаразд, – чоловік недовірливо розвернувся й поплентався в сторону тієї самої бібліотеки, а за ним пішли Кора з Марією, що все ще нервово тримала руку на кинджалі. – Тоді представлюся: мене звати Данте, я наставник господині, але більшу частину часу буваю десь у Тіреї.

– Я чула, що там лежать вічні сніги. Бачу, що це правда.

– Вірно, юна діва. Певно, ви питаєте це через сніжок, що відпочиває на моїх плечах. Цікаво побачити його серед осіннього пейзажу, чи не так?

– І часто ти так лишаєш Кору одну?

– Маріє, прошу вас.

– Ха, отак зразу на ти? Знаєте, а ви мені подобаєтеся.

– А ти мені ні.

Данте безжурно засміявся: Ну гаразд, гаразд. Не так вже й часто. Це скоріше пані ніколи не хоче покидати маєток.

– Не люблю вештатися незрозуміло де, – Кора йшла позаду них і прислуховувалася до розмови.

Вони почали спускатися спіральними сходами кудись углиб будинку, у темряву порожнечі. Кожен крок віддавався довгою луною, а вогник лампи не міг освітлювати усе через свою слабкість. Здавалося, що якщо зробиш хоч один крок не туди – впадеш у темінь і назавжди залишишся там, сам на сам зі своїми страхами. Врешті-решт, коли під ногами вже не було спуску вниз і вони впевнено встали на тверду поверхню, перед ними з мороку з’явилися величезні дерев’яні двері, в яких був меншого розміру отвір для більш «звичайних» відвідувачів.

– Це помістя побудували декілька століть тому. Раніше всі любили помпезність, тому це не могло обійти і найцінніше місце – бібліотеку, – Данте дістав із кишені піджака невеличкий ключ, повернув два рази в замковій щілині й двері зі скрипом покірно відчинилися. – Я чув, що ви хотіли піти сюди. Бажає почитати щось нове? Щось вже дочитали?

– «Обрій». Цікава казочка.

– Казочка? О ні, пані Маріє, ця історія більш ніж справжня.

– Людина не може стати зіркою.

– Їй все-таки допомогла Богиня. Ми ніколи не усвідомимо потужність її сил, – чоловік поставив гасову лампу на невеличкий кавовий столик, зняв з себе пальто і повісив його на вішалку. На спині темного фраку показалася вишита золотими нитками змія. Раптом, він двічі ляснув у долоні: все приміщення поступово освітилося лампами, що висіли просто під стелею. Із темряви ніби нізвідки з’явилися довгі полиці з величезною кількістю різноманітних книг. Ті були дбайливо розставлені по жанрам і рокам друку, про що свідчили маленькі металічні таблички. Їх тут сотні, якщо не тисячі.

– Світлякове каміння?

– Я купив його дуже давно. В Сивенії таке вже не знайти, та й у Тіреї теж.

– Данте.

– А, так. Точно. Сідайте, я зроблю чаю.

Кора та Марія сіли на столик на маленькі залізні стільці. Дівчина відстібнула підсумок і поклала його на стільницю.

Через деякий час Данте повернувся з підносом, на якому стояли три філіжанки з запашним чаєм. Не втрачаючи часу, чоловік взяв свою і надпив.

– Тірейська лагуна. Смачний, взяв його на всяк випадок і не прогадав.

– Данте, ближче до справ.

– Гаразд. Пробачте, постійно забуваю, що ви не любите чекати, – чоловік прочистив горло напоєм і продовжив: – У Сивенії не спокійно.

– У чому це проявляється? – Кора різко насупилася й почала крутити на пальці перстень з багряним каменем.

– Щось назріває. В містах кружляє багацько столичної поліції. Всіх обшукує, особливо біля портів. Поговорюють, що скоро будуть закривати кордони.

– Вас чіпали?

– Ні, просто подивилися й відпустили.

Жінка підозріло глянула в сторону дівчини: Ви казали, що за якоїсь причини тікали, але не пам’ятаєте чому.

– Пробачте? Пані Марія?

– Я врятувала її з ріки неподалік. Вона втратила пам’ять, але нещодавно згадала, що від чогось тікала.

– А-але, я точно впевнена, що це все точно не через мене! – обвинувачена різко встала з-за столу.

– Тобто причину ви все-таки пам’ятаєте? – відзначив Данте, хитро посміхнувшись.

Зеленоока завмерла, але, зрозумівши помилку, знову присіла за своє місце й замовкла.

– Якщо це дійсно не через вас, то ми не будемо тиснути.

– Маріє, а ви випадково не та сама померла Свята?

Дівчина налякано розширила очі, після чого журно нахилила голову. Всі одразу зрозуміли що саме це означає.

– Так чи інакше, кордон тоді закривають не через вас, бо ви офіційно давно у домовині.

– У такому випадку, вам не можна повертатися в місто. Взагалі, про «потоплену» Святу я дізнався у військових, деякі все ще не полишають надії вас знайти і виконати божий закон.

– І що це означає?

– Смерть.

В бібліотеці запанувала недовга тиша.

– Менше всього мені хочеться вмирати. Будь ласка, не кажіть про мене нікому.

– Щоби після спасіння передати в руки ще більшої небезпеки? Ні, такого точно не буде.

– Господиня діло каже. Тут вас не знайдуть. Ну принаймні, люди точно.

– Данте.

– Мені вже нічого й казати не можна, – чоловік непомітно підморгнув Марії та продовжив. – Добре. Так яка книга приречена стати вашою наступною?