Цвіт Адонісу

– За Бермеліона!

– За честь і славу бертаганців!

Десятки, а може і сотні озброєних молодих людей підняли вгору дерев’яні кухолі з вином і пивом. Хтось весело горланив воєнні пісні, схопивши одне одного за плечі, хтось голосно сміявся, а хтось просто відпочивав, вдосталь напиваючись алкоголем. Навіть сильна злива не могла заглушити горлання.

Ми йдем вперед, що сонце аж зімліло,

І рідні нам вклоняються жита,

Бо за волю смерть нам не страшна!

Ми йдем вперед, ми повні сили,

Гармати б’ють, здригається земля,

І крові всюди вщерть багато,

Але за волю смерть нам не страшна!

Мало хто з них пам’ятав про що насправді співалося у цих строфах. Багато хто вчив її, слухаючи спів старших соратників, які любили прикрашати події тих днів. Життя не шкодувало нікого: багато років тому, у бою деякі полишали там свої кінцівки або колишню красу, але саме тут вони могли згадати минуле і похвалитися іншим своїми «бойовими досягнення». Сьогодні був день, що віщував хороше майбутнє.

Компанія з трьох військових сиділа під навісом для сіна, поодаль від інших – це були завідуючи батальйонами, що зібралися у містечку разом. Солдати або боялися, або просто не хотіли, але наважитися підійти близько не могли, тому і стояли під проливним дощем, накидали зверху на себе свої пальта, або знайдений у домівках брезент.

– Нарешті скоро закінчиться війна! Шелльбер благословив короля! – жінка, на вигляд, не старша за тридцять років, відпочивала на підлозі на своїй шинелі і весело сміялася.

– Я чув, що у лейтенанта Фораса незабаром народиться дитя, – чоловік сидів на бочці, тримаючи у руці кухоль. Він був одягнутий в оливкове військове пальто зі залізною пластиною на животі й руках, а на ремінці через плече бовтався новенький кріс.

– А, так. Зовсім забув розповісти. Пробачте, капітане Белет.

Смаглява здивовано ляснула долонями: Оце так! І як називати збираєтеся?

– Еміелль, – юнак ніяково почухав потилицю, – дружина обирала.

– Майоре, чи не чудове ім’я?

– Чудове.

– От і я так думаю, – вона зробила добрий ковток і поставила кухоль на землю. – Зачистка міста пройшла успішно. Такими темпами від людей залишиться лише попіл.

– Що зроблять з тими, хто вижив?

– Відправлять до таборів або аукціонів, а там уже, гадаю, ви і самі розумієте. Докладніше можете дізнатися у майора.

– О ні, годі з мене цих кошмарів на сьогодні, – сказала Форас, відразливо махнув рукою й випив залишок вина з коновки.

Раптом, натовп неподалік різко замовк і почав розступатися. З нього, кульгаючи, вийшов молодий військовий, що вів під руку дитину, яка несамовито намагалася вирватися. Вона била по рукам, кусала сталеву хватку, але тому було все одно.

– Майоре, віддаю своє серце Бертаганії! – парубок зняв мокрий кашкет, міцно притулив його до грудей і злегка вклонився. Тільки зараз стало помітно, що однієї ноги в нього немає – замість неї простенький дерев’яний протез.

– Вільно. Е якась справа до мене?

– Я знайшов дитину в аптеці.

– І що ви хочете від мене?

– Подальших наказів.

Чоловік глянув на хлопчика, зробив ковток і подивився кудись у поле за містечком, звідки виходило слабке світло сонячного кільця: Най тікає.

– Пробачте?

– Най біжить, до поки ноги несуть його. Не смійте переслідувати. Стріляйте. По черзі.

– Приводжу до виконання, – юнак весело одягнув кашкет на голову, розвернувся і пішов до інших солдат, – всі чули наказ! Взяти кріси і підготуватися!

Дитина кричала щось, але ніхто не міг зрозуміти що саме. Нерозбірлива людська мова.

– Пане майоре, мені здається, що це занадто, – Форас обернувся до натовпу, що активно сперечався і сміявся, начищав зброю і по-хижацьки спостерігав за жертвою. Всі вони – молоді офіцери, багацько з яких перший раз побували на справжньому бойовому завданні, – це дитина.

– Лейтенант діло каже. Ви сьогодні не в гуморі?

– Я завжди не в гуморі, коли справа стосується війни.

– Але ми ж зараз не на полі бою.

– Скоро будемо. Треба готувати нове покоління. Чим воно жорстокіше, тим краще.

– Але..

– Годі. Мої накази незаперечні. Не вам вирішувати, що «занадто», а що ні, бо руки вже і так по лікті в крові.

Бах! Почувся перший оглушливий постріл. А за ним по черзі другий, третій і четвертий.

– Влучив! – з натовпу вгорі показалася рушниця, всі інші гучно засвистіли.

– Хоч і в ногу, але непогано! Інракс благословила його зброю! – це був той кульгавий юнак, що реготав разом з натовпом, плескав по плечам юнака, що вистрілив точно в ціль.

– Дух мисливства. Ха! Як прямолінійно, – сказала капітан, схрестивши руки на грудях.

– В ніч, коли на небі з’являться два місячних кільця, ми підемо в наступ на Єранан.

– Хіба це не зарано? – спитав лейтенант. – Залишилося всього-нічого.

– Ми готувалися шістдесят сезонів. Час прийшов.