Цвіт Адонісу

Темінь. З часом, вона починає невпинно поглинати твоє тіло, змішуватися з кров’ю і сльозами, зупиняти потік криків і болю, якими насичена слабка, понівечена свідомість. Як довго ти тут? А чи не довго? А чи може ти всю вічність був тут, був народжений тут і помреш ти тут.

Де твої руки? Чому в тебе немає рук? Чому замість них є лише суцільний біль?

Де твої очі? Чому в тебе немає очей? Чому замість них є лише суцільний біль?

Світло. Що є те незнане слово, те забуте відчуття сонячного тепла? Де всі обличчя? Чому ти не пам’ятаєш жодного обличчя, окрім як двох, та й обидва вони повні болю?

Як тебе звати? Ні, це ти точно пам’ятаєш. Твоє ім’я було дано тобі тими, кого ти не знаєш. Воно просте, має тривіальне значення пташиного пера. Але тепер чомусь воно не хоче літати. Бермеліон. Ти Бермеліон. Ти птаха, що не має крил, що втратила усяку честь і моральність.

Тихо. Так спокійно, але лячно. Боляче. Погано не мати змоги рухатися. Хто просив тебе позбавити такої можливості й якогось раба? Не роби ти цього, ходив би собі вільно. Тепер ти вічний в’язень своїх думок. Для демонів немає змін. Ніхто з жовтооких не може стати краще. Всі ми однакові. Народжені щоби вбивати, лише отримали тимчасову можливість знайти себе у веремії вічного полювання.

***

Скрип старих металічних петель. Лункі кроки, що все ближче і ближче підходили до тебе. Перший за стільки років дотик. Хтось погладив тебе по голові, зняв з тебе металеві кайдани, а через момент відпустив. Жаркий, гарячий біль в одну мить розійшовся по твоєму заслаблому тілу, але він швидко пройшов. Ти і не помітив наскільки швидко. Через якийсь час ти знову почав відчувати. Спочатку зміг дихати, знову забилося твоє серце, потім почав бачити, але не розуміти що саме, а потім і думати. Твої думки спочатку були дуже сплетеними, небагато з них ти зміг до кінця зрозуміти.

Клац.

– Гей, хлопче, ти як там, в нормі? Якось довго ти регенеруєш, як для сина такої жінки.

– Хто ти така?

– О, відповідаєш. Значить все добре.

– Хто ти така?! – прогорланив юнак.

Жінка схопила мертвою хваткою його волосся й підняла тільки-що відрощену голову.

– Як тебе звати, хлопчику мій?

Перше побачене обличчя. Таке серйозне, пряме і просте. Ніяких зайвих почуттів. Дивилося своїми жовтими очима, очікуючи відповіді.

– Бермеліон.

– Чудово, – вона відпустила його і присіла біля нього, – з цього моменту ти маєш знати: ти мій дорогоцінний племінник, якого я так довго шукала. Рада з тобою познайомитися, Бермеліоне. Моє ім’я Форнеус, запам’ятай його.

– Форнеус, – певно, з твоїх очей полилися сльози, бо щось розчулило жінку навпроти тебе.

– Добре, добре. Тепер все буде гаразд.

***

– Першим заповітом Богині, що спустилася до нас, було волелюбство. Своєю появою вона закінчила всі війни, а квіти, що росли під її ногами, досі вважаються святими.

– Все це казочки для малих дітей.

Бермеліон сидів на холодній землі, вкритій вічним снігом, що не танув під теплом його тіла. Багато що змінилося за ті роки, що він провів на самоті під замком. Хуртовина захопила майже весь континент, а погода з кожним роком ставала все лютішою. Не було видно чистого неба: все воно повністю вкрилося сірими хмарами.

Жінка, що назвала себе його тіткою, стояла неподалік. З її плечей звисав тяжкий кожух, а на животі красувався шкіряний пояс-черес. Вона милувалася видом на горну кряжу, через яку йшла широка ріка Белльшом’агрот. В’язнів завжди ховали в подібних місцях: подалі від людських очей, десь посеред гір і дикої природи. Традиції давніх, що приплили сюди майже дві тисячі років тому, тих, що тікали від «милості» Віллідор.

– Колись ти досягнеш віри, хлопчику. Богиня не казала поганих речей, всі її настави мали логіку і потаємну правду, – Форнеус спиралася на ціпок з різьбленою рукояткою і була одягнута досить незвично: юнак ніколи не бачив подібного одягу раніше. Скільки всього він пропустив?

– Ви не збираєтеся повернути мені руки?

– Ти втечеш, як тільки отримаєш їх назад.

– І не думав про це. Якого біса ти взагалі називаєш мене «хлопчик»?!

До пані підійшов слуга й, нахилившись, щось доповів. На це пані похитала головою й мовила одне слово, незнайомець поклонився й пішов в сторону карети (хоча це складно було так назвати, бо вона була пристосована до сніжних просторів). Юнака злила така зневажливість. До нього і ось таке ставлення? Він навіть не хотів згадувати про те, що сталося з ним буквально декілька хвилин тому. Хотів встати, але не мав на те сили. Ноги неприємно саднили, все свербіло, але не було чим почухати.

– Бермеліоне, тебе ніколи не цікавило, ким були твої батьки? Чому ти тут, в Тіреї, сам-один в Академії.

– Звісно цікавило, але тільки коли я був меншим. Зараз я просто їх ненавиджу.

– Ось як?

– Якщо ви дійсно моя тітка, то це означає, що ви є сестрою когось з них.

Форнеус усміхнулася: Правильно мислиш, хлопчику. Я рідна сестра твого батька. Але не подумай, він тебе не полишав. Навпаки, скоріше врятував.

– Від чого?

– Про це я розповім тобі тоді, коли ти будеш готовий.

– А моя мама?

– Мама? Ну, складно коротко сказати щось про неї, любий хлопчику. Обіцяю, ти дізнаєшся про все, але пізніше.

***

– Скільки пройшло сезонів? – Юнак стояв як вкопаний на палубі величезного вітрильного корабля. До такого він не був готовий. Як мінімум, до таких розмірів. Бермеліон навіть не уявляв, що настільки тяжка споруда може спокійно плавати Тірейським морем. Данте би сподобалося. А може, він вже плавав на подібних?

Юнака одягнули у новий, чистий одяг. Ніколи раніше він не одягав щось настільки тепле. Навіть в моменти початку вічних зим, бо не покидав тоді обігрітого приміщення Академії. Через відсутність рук рукава майоріли на сильному морському вітрі.

– З моменту твого ув’язнення? Шістсот двадцять. Мені навіть треба було вивчити стару тірейську мову, щоби ти цілком все зрозумів.

– Що сталося в світі?

– Добре, що ти цікавишся історією. Королівство Сивенія захопило половину земель Альтервейна, йде багато війн. Тірея все торгує з тими самими країнами, що і раніше, але боїться, бо найближчим часом треба буде домовлятися з правителями Сивенії про торгівельний союз. Правда, старий планує це десь через сто п’ятдесят сезонів.

– А ці кораблі? Хто їх створив? Кому вони належать?

– Саме цей був сконструйований декілька сезонів тому, моїм добрим знайомим тірейцем. Чудовий подарунок на День народження, правда?

Бермеліон ще раз оглянув габаритне судно, на якому працювали підлеглі Форнеус.

– А ці всі…?

– Вони тебе не знають. Народилися куди пізніше, ніж спогад про тебе остаточно зник в головах подібних.

– В цьому світі все ще є ті, хто мене пам’ятає: Данте, інші студенти мого потоку. Всі вони живі-здорові.

– Але для них ти жалюгідний вбивця. Хіба то хороша пам’ять?

– Це немає різниці. Колись вони зрозуміють, що то була просто дурна помилка, яка вартувала прощення.

Жінка несильно вдарила по боку Бермеліона рукояттю ціпка, на що той здивовано йойкнув.

– Запам’ятай раз і назавжди: грішачи своїми руками, ти платиш дуже дорогу ціну. Ніколи не роби щось подібне сам, на то тобі буде дана влада.

– Ви дасте мені цю «владу»?

– Тільки якщо ти будеш гідний. Поки що я бачу тільки шкіру і кістки зі заплутаним баченням світу. Ти потопаєш у бажанні помсти до тих, хто нічого тобі не зробив.

– Тоді що я маю робити?! Ви не хочете мені навіть це пояснити!

– Спочатку ти маєш заспокоїтися.

Форнеус дала юнаку час віддихатися, послухати поштовхи морських хвиль, в кінці-кінців, просто помовчати.

– Відкинь своє минуле кудись подалі, хлопче.

– Я не можу! Воно постійно крутиться перед очима.

– Треба було залишити без них?

Бермеліон не відповів.

– Що ти знаєш про Віллідор?

– Багато чого. Особливо про її жахливі дії, а також дурнуваті причини цих дій.

Жінка всміхнулася, але розвернулася так, щоби хлопець того не побачив: За цей час, поки ти сидів під землею, сталося декілька повстань в Єранані. Було вбито дуже багато розумного, по-справжньому хорошого народу.

– Знову?

– Ми не переставали боротися.

– Ви?

– Так. Певно, ти вже чув про «Чорне перо».

Світлоокий юнак не відривав погляду від лиця тітки. Правда, чимось вона була на нього схожа.

Почувши назву, він одразу все зрозумів: багаті й розумні друзі, що без проблем можуть подарувати корабель, стільки підлеглих і золота на одягу, особливо на кресані, як назвала дивну шляпу сама Форнеус. Ця жінка далеко не просто багата аристократка, як могло здатися на перший погляд.

– Ви керуєте повстаннями?

– Нас багато. Я лише замінюю твого батька.

– Він теж повстанець?!

– Був. Його вбили незадовго після твого народження.

Хлоп’яча усмішка дуже швидко зникла. Помер. Он воно як. Помер. Помер. Помер! Згнив в землі! Всі ці страждання з самого початку були через Віллідор! Через її владу! Через тих, хто спокійно живе на шиях бідних! Через людей!

Бермеліон схопився би за голову, якби мав руки. Йому стало недобре. Знудило.

– Ти повинен боротися за батька, хлопчику. Він би хотів цього. Відкинь дитячу помсту і спрямуй свою ненависть на реальну проблему. Стань тим, за ким підуть мільйони.

***

– Мені боляче! До біса боляче! Досить, благаю!

Складно описати те, що коїлося в той момент. Багато червоного, багато болю й страху. Бермеліон десяток раз втрачав і відрощував руки, знову і знову бився в агонії, залитий сльозами і слиною, кров’ю і потом. Він був готовий. Так казала ця жінка. Але до чого? Нащо йому терпіти такі страждання? Багряний колір нагадував той зманений момент перелому, що назавжди змінив потік його життя. Данте. Коли ти прийдеш врятувати мене?! Ти же прийшов тоді для чогось! Нащо ти приходив?! Мені боляче! Ти такий самий як інші? Слабкий і бездумний? Сторіччя пройшли для юнака як одна мить, але для Данте.. Він жив своє життя, смакував їжу й купався в свободі, що була чужа, вкрадена. «Іноді ти як крапля жиру на воді для поклоніння». Зайвий, нікому не потрібний, незручний елемент одного цілого, «святої» цноти. Це ти тоді мав на увазі?! Юнак стиснув зуби з новою хвилею муки. Він не чув що каже ця божевільна. В голові крутилися лише думки про батька, безжально вбитого єрананцями, і Данте, що його зрадив.

Що я маю робити? Чому ніхто ніколи не каже мені, чого від мене хочуть? Ким я є? Чому стояти серед десятка інших подібних так тяжко і.. огидно? Чому всі вони викликають нічого більше, ніж жаль і нудоту? Батько теж такий був? Ні! Навіть думати про це грішно. Бермеліон похмуро дивився на залу, повну цих створінь.

Тітка підштовхнула юнака ближче до кола жовтооких, що були її давніми товаришами. Всі вони зовсім різні: хтось високий, хтось низький, хтось мав роги, хтось і зовсім не був подібний до людини.

– Не розчаруй мене, хлопчику, – прошепотіла жінка, після чого голосно представила новачка: – знайомтеся панове, це мій дорогий племінник, син Ронове – Бермеліон! Смілий і цілеспрямований хлопчина. Хіба він не підходить на цю роль ідеально? Добрий на обличчя, красивий станом і поведінкою, розумом не відрізняється від мого брата.

Збрід мовчав, лише переглядався й оцінював. Форнеус постійно казала, що Бермеліон – копія свого батька. Та хіба то була правда? Сама вона бліда, як мармур, з сіруватою шкірою і впалими, старими очима. Обличчя молоде, але очі – старезні. Руки сильні, а думи – безжальні. За ту сотню років, що хлопець провів поряд з нею, він зміг до кінця зрозуміти ким вона була: неймовірно жорстока і розважлива особа, що майже ніяк не згадувала про члена свого брата, окрім як мимохідь при вічних повчаннях і тортурах. Як і зараз, вона згадала про нього лише для показання статусу новоприбулого племінника-героя. Бермеліон зрозумів все дуже давно. Вона, як й інші, лише бажала скористатися ним заради своїх цілей, що не хотіла розкривати. Щурі, жалюгідні потвори. Хіба так треба боротися проти свого карателя? В дорогих костюмах, посеред величезного будинку, з мільйонами за спиною? Поки хтось вмирає за тебе? Смішно. Юнак аж не зміг приховати усмішки, тому вирішив діяти одразу. Взявши келих з підносу офіціанта, він підняв його високо вгору й промовив:

– Я той, хто поведе вас за Андротерою! Я син творця спілки – початківця всього, що ви маєте зараз. Я – ваш Король, єдиний цар і єдина надія! Та встаньте же з колін, простягніть свої руки до Богині й зрозумійте: час змін нарешті прийшов!

***

В один момент сила Віллідор назавжди покинула цей світ. Ніхто більше не відчував її присутності, суспільство охопила паніка й голод. Тваринний, природжений голод знову з’явився в ненаситних шлунках. Він зводив з розуму, ламав здоровий глузд і викручував його в спіраль ще більшої ненависті і болі. Всі боялися Віллідор, але ніхто не розраховував на її смерть. Бермеліон був готовий. Все було зроблено, ретельно сплановано й підготовлено. Він лише чекав початку суцільного кошмару. Нова, невідома до цього сила жадала вирватися в сірий світ, розфарбувати його в яскраво-гарячі кольори.

Війна почалася раптово для єрананських військових. Зайняті придушенням змарнілих людей, вони оговталися доволі пізно. Їх вбивали інакше: здалеку, куди не можна було дістати списом або мечем. Бертаганці створили вогнепальну зброю, здатну вбивати, здавалося би, безсмертних. Сотні тисяч озброєних, давно ображених ринулися в бій – вбивати своїх братів і сестер. Скільки дітей тоді втратили своїх батьків? А скільки батьків втратили своїх дітей? Яка тобі різниця, коли ти лише керуєш процесом згори? Бермеліон споглядав на бійню й лише весело сміявся, сміявся від ненависті до всіх, особливо до тих, хто його найбільше обожнював. Кімната, в якій були лише він і Форнеус, сповнена радощів особистої перемоги. Юнак тримав жінку за комір сорочки, що збагряніла від швидкої, безжальної кулі. Жовті очі, сповнені жахом смерті, намагалися вирватися з мертвої хватки колишнього слухняного пса.

– Хлопчику, ти..

– Так! Так, я планував все це дуже, дуже давно! – зареготав він. – Я ненавиджу тебе! А знаєш чому? Бо ти би не врятувала мене без особистої вигоди! Ви всі однаково паскудні!

Жінка посміхнулася червоними губами: Пам’ятаєш, я все обіцяла розповісти тобі, ким була твоя мати?

– Замовкни! Це немає значення! Вона мертва, вся моя сім’я мертва! Через тебе, через Єранан, через бридку пурпуровооку бестію!

Тітка слабкою закривавленою долонею торкнулася його щоки: Твоя мати – Гасіон. Вона вбила твого батька, любий. Твоя мамуля, всього-на-всього, прихвостень того, кого ти найдужче проклинав! Як тобі така комедія, дурне?!

Більше вона нічого не казала, бо і не могла говорити. Бермеліон завмер і не відпускав тіло рідної йому особи. Ні! Ні, будь ласка! Юнак схопив її за лице, на якому застигла нахабна усмішка, й благав її забрати свої слова назад. Кричав, верещав і плакав, потім зціпив зуби й зіщулився, обхопивши себе окровленими руками.

– Феріозе, як думаєш, якою стала дійсність при моїй владі?