Цвіт Адонісу

На вулиці мліла глибока ніч. На небозводі лисніло місячне кільце, сяйво якого закривало усі найтендітніші, найдальші зірки. Лише одна єдина Андротера, що так і бажає відвести когось до Фьоргарса, яскраво блищить, змагаючись у силі з володарем неба.

Замок стояв у тихому стрекотінні цикад. Не лунало навіть звичне для бору віддалене угукання сови. Всі ніби разом вирішили лягти у солодку пітьму, хоч на одну ніч забути про свої життєві проблеми і переживання. Серед високих стовбурів соснових дерев, ніби вкриваючи поверхню товстою ковдрою, гуляв грайливий туман; крони дерев мирно перешіптувалися, ніби розповідали одне одному найпотаємніші секрети. Десь далеко дзюрчала вода: це річка танцювала разом з вітерцем свій вічний осінній танець. Це була широка, велична ріка, чия спритна хода не давала нікому навіть найменшої змоги себе перейти.

Серед зарості папороті, по тонкій стежці блукало створіння ночі: її однісіньке око блищало, як спалах "світлокаменю" серед холодного мороку лісу. Кроки були помірними, але сильними, а тіло могутнє, але невпевнене у своїх діях. Під ногами тихенько тріскалися маленькі гілочки, ковзали камінці та свіжа трава, товста тканина мантії легко торкалася росистих вай диких рослин.

Подих її був неспокійний: щось турбувало душу, щось муляло думки і змушувало йти до місця, де буде погідно, де вона знайде своє умиротворення.

Нарешті, високий стан зупинився неподалік від берега безконтрольного вирування. Зазвичай, коли до бору приходить приязна весна, а у воді проти, здавалось би, непереборної течії виступають змарнілі від розлуки форелі, на брилах подовгу сидять медведі, чекаючи на легку здобич. Але зараз на землю надійшла плідна осінь, вся риба вже десь далеко, а грізні хижаки починають готуватися до довгої сплячки. Ця ріка, здається є центром усієї природи: все намагається якомога ближче підібратися до свіжої води, напитися, або просто віддячити їй за красивий виступ. У такі моменти відчуваєш себе частиною цього жорстокого, але прекрасного порядку.

Бурштинове око примружилось, намагаючись вгледітися в чарівні відблиски сяйва місячного кільця. Імла заважала, постійно кружляючи коло очей, осідала на щоках і чолі, від чого дмухання бризу здавалося ще холоднішим. Раптом, постать помітила світлу пляму біля поваленого дерева. Що ж то може бути? Підійшовши ближче, вона побачила, що це була проста тканина. Але звідки? Деяка частина майоріла у воді, а інша застрягла на гіллі. О матінко, це людина! Жінка не гаючи час, скинула мантію і зайшла наполовину в крижану воду.

– Гей! Ви в порядку?!

Відповіді не було. Певно, втратила свідомість. Течія штовхала, намагалася сильними ударами збити з ніг і понести за собою в лісову далечінь. Кожен крок нагадував випробовування, через яке не можна було не пройти. Невдача означала смерть не тільки для жовтоокої, а й для не порятованої душі поблизу.

– Прошу, тримайтеся! Будьте живі.

Вона казала це далеко не для незнайомки, яка все одно б її не почула, а скоріше щоби додати впевненості своєму тілу та розуму. Морозні поштовхи сильнішали, жінка майже перестала відчувати ноги, але все йшла і йшла вперед, до білої матерії.

Нарешті, коли задерев’янілі пальці змогли з великим зусиллям ухопитися за велику гілку, жовте око змогло розгледіти стан потерпілої: бліда, колись повні вуста посиніли й потріскалися, по всьому видному тілу дрібні рани і синці. Тканина, яка здалека здавалася яскраво-білою, насправді була місцями вимащена кров’ю й багнюкою. Навіть у непритомному стані дівчина боролася за життя, міцно тримаючись за колоду.

***

По просторій кімнаті бігали маленькі сонячні зайчики: спочатку вони спритно перебігали по шторах, намагаючись стрясти пилюку, потім, перестрибнувши на кам’яні стіни, вирішили пограти у квача. Після біготні по кімнаті, промінчики глузливо стрибнули на обличчя незнайомки у ліжку. Вона слабо відмахувалася руками, бурмотіла під ніс прокльони і неспокійно крутилася. Але, як би вона не повернулася, світло все одно вимагало її пробудження.

Отямившись від солодкого сну, дівчина відчула незнаний раніше біль по всьому тілу. Різко розплющивши очі, вона побачила незнайому для себе кімнату. Скільки б не думала, білява не могла пригадати як тут опинилася. оглянувши кімнату сонним поглядом, постраждала помітила постать, що сиділа на краю ліжка: жінка клювала носом і тримала в руках відкриту книгу. Її чорне волосся вільно лежало на широких плечах, чубчик і деякі пасма незграбно виглядали во всі боки. Одне око закривала щільна пов’язка, з мочки вуха звисала незвична сережка, що нагадувала маленьку краплинку води. На пальці долоні, одягнутій в чорну рукавичку, мерехтів перстень з темно-червоним каменем.

Відчувши на собі зацікавлений погляд, господиня будинку прокинулася. Око було жовте, схоже скоріше на вовче, ніж людське. Погляд поглинав, змушував підкорятися і тремтіти від страху, але був зосереджений не на обличчі, а руках, на кожному навіть найменшому русі м’язів. Дівчина боялася заговорити, а жінка мовчазно дивилася на гостю з неприхованою цікавістю.

– Мені ледь вдалося витягнути вас з ріки. Я щаслива бачити, що ви у порядку.

У відповідь на це білява лише здивовано кліпнула очима.

– Ви можете залишатися тут настільки, настільки знадобиться.

Маючи намір вийти, господиня встала з ліжка, слабо вклонилася й спокійно пішла до дверей. Зненацька, з-за спини пролунав слабкий голос.

– Хто ти? Де я?

Жовтоока на секунду завмерла. Цілком логічне питання.

– Ви можете називати мене Кора. Ви у моєму помешканні, неподалік Північному Бору.

– Ця назва нічого мені не дає.

– Ви не звідси? Певно, течія принесла вас здалека. До речі, ваше ім’я?

Кімната поринула у довге мовчання.

– Я… Не пам’ятаю.

Втратила пам’ять. Схоже, сильно вдарилася головою. Жінка втомлено зітхнула. Висока, струнка постать зробила у роздумах пару кроків по кімнаті, взяла щось зі столу й повільно підійшла до розгубленої дівчини.

– Це належить вам. Можливо, воно дасть змогу щось пригадати.

В руці мирно лежав довгий чохол, у якому, схоже, було не менше по довжині лезо, з рукояткою у формі змії. Погрозливо. Білява невпевнено потягнулася до зброї, але, як тільки вона наблизилася до неї достатньо близько, долоня Кори закрилася, не даючи її забрати.

– Є ще одна річ, яку ви повинні знати.

– І що це?

– Прошу вас, не виходьте з кімнати до того моменту, поки я не повернуся сюди.

– Чому?

– Коридори мого помешкання довгі й темні, загубитися не є великою проблемою.

Тільки зараз дівчина помітила як одягнена жінка, що врятувала її. Достатньо прагматично, без усілякої надмірності: закрита сорочка і брюки лише доповнювали образ такої собі «повної загадковості», а червоний халат ніби був як знак невимушеності всього, що відбувається зараз.

Білява махнула головою в знак розуміння, після чого змогла без проблем забрати кинджал.

Кора ще раз вклонилася, відчинила двері й спритно розчинилася у темряві кам’яних переходів.

***

Дівчина довго лежала у роздумах. Її цікавило своє походження. Ким вона взагалі є? Жовтоока так і не пояснила де вони, і що це за Північний Бор такий. Думки були сплутані, але навіть в цих клубках не було нічого корисного, лише якісь зайві події, які не встигли належним чином вистрибнути разом з основними. Вони тільки більше плутали, намагаючись завести думки кудись, але, безперечно, не на правильний шлях. Білява точно пам’ятала, що їхала на коні, але зараз навіть не може пригадати як це правильно робиться. Закривши обличчя руками, дівчина голосно зітхнула. Ну й що їй робити тут одній? Рахувати кількість каменів у стінах? Чи водити пальцем по килиму? Згадавши про лезо, білява мляво покрутила його в руках, не наважуючись витягти клинок. Це був важкий кинджал, з яким забута вона, схоже, могла впоратися без усіляких проблем. Та й якщо подумати, тіло її було далеко не зі слабких.

Втомившись від марних спроб щось пригадати, білява вирішила бездумно оглянути кімнату. Знову ж, нічого надзвичайного, можна навіть сказати, що покої доволі вбогі, бо меблів було не так і багато. Лишень но старовинний стіл, стільці й шафа. На голих стінах не висіли картини, довгі штори вже десятиліттями благали себе випрати, а десь в кутку стояв камін, в якому тріскали давно згорілі дрова. Через зазори між камінням легко проходили вітряні потоки, тому в кімнаті було холодно. Напевно, навіть холодніше ніж на вулиці.

Дівчина піднялася й сіла на край ліжка у німій агонії. Боліло все, до чого доторкнешся, навіть ті місця, про які вона не здогадувалася. Але, по правді, не так і сильно як спочатку. М’яка вовняна тканина її одягу була майже невагомою, тому не спричиняла зайвих незручностей. Схопившись за тумбочку, що стояла прямо біля ліжка, зеленоока з зусиллям потягнулася на себе, щоб встати на ноги. Через довге лежання під тяжкою ковдрою вони оніміли, по шкірі і м’язах почали бігати колючі мурашки. Лише тимчасова незручність, тому через деякий час, звісно, не без зусиль, вона змогла ходити. Тільки з такого ракурсу білява змогла помітити пару теплих капців, що лежали під постіллю, чекаючи свого часу.

***

Таке враження, ніби вона вже проходила цей поворот? Чи ні? Скільки часу вже пройшло? Що ж, у коридорах дійсно було темно, хоч око виколоти, але тепер вона переконалася в цьому сама. Стояв легкий запах вологи, і пилу, що перемішалися у дивному тандемі, постійно нервуючи ніс своєю присутністю. Дівчина блукала, не прибираючи руку з однієї зі стінки, тримаючи іншою кинджал. Одяг зовсім не захищав від холоду, а по спині через біль і страх великим краплями пробігав холодний піт. Здавалося, що за кожним кутом хтось стоїть і уважно пильнує, глузливо перешіптується, намагаючись налякати. Щось вже ближче і ближче підбиралося до людини, намагалося доторкнутися десятком пар рук, як раптом, дівчина наштовхнулося на щось м’яке і тепле. Піднявши голову і примруживши очі, вона побачила яскраво-жовте око.

– От ви й заблукали, пані потерпіла, – її голос луною прозвучав по коридору, – схоже, ви все-таки вирішили не прислухатися до попередження.

Дівчина не могла проковтнути грудку, що стала впоперек горла і не давала говорити. Вона намагалася не дивися в цю всепоглинаючу жовтизну, бо та навіювала скоріше жах, ніж благодатний порятунок. В такі моменти думаєш, а чи не безпечніше було в темряві разом з невідомо чим, ніж з цією малослівною незнайомкою?

Жінка не була розчарована чи зла, бо бажання пізнати все у людини, яка втратила пам’ять, цілком зрозуміле: Якщо ви хочете почути відповіді на деякі свої питання, то прошу вас слідувати за мною.

Зненацька, у повній темряві з’явився ще один вогник світла. Це була гасова лампа, яка весь цей час була у господині в іншій руці.

– Любиш ходити по коридорах без світла?

– Люблю, – Кора розвернулася й неспішно пішла у потрібному напрямку. – В темряві спокійніше.

Після цього, жовтоока не промовила ні єдиного слова, знову занурившись у свої більш важливіші думки. Дівчина бачила лише напівтемний силует, чула капання десь на даху, луну своїх і своєї провідниці кроків. Якими би страшними не були очі, але з нею було й справді спокійніше. Хотіла би вона рятувати чиєсь життя, якби мала злі наміри? Можливо, але це не той випадок. Вона згадала, що якось теж ходила по схожим на це місцям. По тілу пробігли мурашки. Ці спогади були вкриті шаром тривоги й болю, тому про них намагаєшся скоріше забути, аніж пригадувати знов. Цікаво, чим зайнята голова Кори? Чи є в неї теж такі спомини, які змушують серце забитися, а руки тремтіти? Від чого ж людина може полюбити морок?

Урешті-решт, коли в повітрі почувся свіжий запах ягід і тепла, господиня зупинилася й зі скрипом відчинила двері на вулицю. Це був вихід у внутрішній сад. З дерев повільно опадало останнє листя, пофарбоване різноманітними кольорами. Воно мрійливо кружляло у останньому таночку, після чого, засинаючи, повільно падало на траву, укриваючи її наче золотаве покривало. Усюди лежать стиглі яблука, що зніяковіло почервоніли від гарячих поцілунків сонячного кільця. Коло них, тут і там виглядають голівки айстр і хризантем, неподалік дзижчали бджоли-трудівниці, збираючи пилок з чарівних квітів. Десь в далечині лунав ласкавий спів пташок: це молоді вивільги зазивають до прекрасних дам, жадаючи уваги. Зверху пролетіла зграя граків, що жадала переспівати тоненькі голоски.

– Тут безпечно, і спокійно, – жінка зняла з себе халат і одягнула його на плечі дівчини, – але все ще може бути холодно.

Зеленоока неспішно оглянула обстановку: багацько садових інструментів, бруківка поросла травою, всі стіни повністю закривав темно-зелений плющ. Будівля була велика: кутові башти з конусними дахами діловито нависали над всім іншим, спостерігаючи за всім з височини свого погляду. Але навіть вони не змогли встояти проти напору прилипливих диких рослин.

– Ти доглядаєш за цим всім?

– Іноді, коли є нагода. Тим паче, тут нікому цим займатись.

– Ти живеш одна? – дівчина недовірливо озирнулася.

– Не зовсім. Можливо, колись ви зустрінетесь.

– З ким?

Не відповідаючи, Кора пришвидшила ходу вглиб саду. Вони йшли по акуратній стежечці, усипаній листям, що слабко хрустіло під ногами. Ось пройшли арку, з якої гронами звисав синій виноград. Дівчина зірвала одну ягідку і з’їла. Стиглий, а найголовніше солодкий, ні краплі кислого.

– Кора, в тебе золоті руки.

– Золоті? Як руки бувають «золотими»?

– Це прислів’я таке. Означає, що талант є.

– Люди й таке вже придумали.

Як можна не знати? Може, це тому, що вона живе тут одна? Всяке буває. Білява вирішила не звертати на це особливої уваги. Через деякий час вони наткнулися на старий фонтан, з якого вже давно не бігла вода. Вся заросла, і місцями потріскана статуя ангела з глиняним глечиком на плечі стояла в центрі. Струхнувши пил, дівчина обережно сіла на його край і полегшено зітхнула, жінка же стала поряд, не відриваючи погляду від неї.

– Можливо, мені не треба було вести вас далеко. Все-таки, ви тільки нещодавно прийшли до тями.

– Пусте. Все нормально.

– Ну, якщо ви так кажете, то гаразд. Ви хотіли відповідей, я готова вам їх дати.

– Скільки я спала?

– Три дні, не беручи до уваги сьогоднішній ранок.

– Я пам’ятаю тільки те, як їхала, але звідки і куди – ні.

– Схоже, ви тікали від чогось.

– Тікала? П-ха, я? Та це.. – Посмішка зійшла з її обличчя настільки ж швидко, настільки й з’явилася. Вона здивовано подивилася кудись скрізь Кору.

– Згадали щось?

– Так, так. Але небагато. Мене звати Марія.

– Дуже приємно.

– Ти дивна, знаєш це? Ти дізнаєшся, що та, кого ти врятувала – втікачка, але така спокійна.

– Може й так? Але мене не цікавить ваше минуле, та й я давно вже не розмовляла з людьми.

– Маєш на увазі, з кимось поза замком?

– …Вірно.

Так вони й просиділи деякий час у мовчанні, слухаючи наспівування природи. Усвідомлення кошмару своєї ситуації нарешті наздогнало дівчину і встромило кинджал у спину. Але що тепер робити? Куди тікати? А якщо знайдуть? Полетить її голова з плечей. Бажаючи перебити думки, Марія знову заговорила: Чи можу я питати про тебе?

Кора склала руки на грудях і чомусь спохмурніла: Що ви хочете знати про таку як я?

– Хто ти? Звідки ти?

– Вам не обов’язково це знати. Достатньо тільки того, що мене звати Кора. Чим менше ви знаєте, ти краще будете спати.

– І то правда, – зеленоока почухала потилицю і слабко всміхнулася, – але все одно дякую за спасіння, загадкова Коро.

– Я не могла не допомогти, – вираз обличчя жінки пом’якшав. – Ходімо всередину, починає холодати.