Цвіт Адонісу

Чорнота – така бездумна і проста річ. Тут Кора в перший раз у житті відчула холод. Він йшов звідкись здалека, а може й був всередині з самого початку та лише повільно проривався назовні. Немає тіла, тут немає нічого, окрім постійного настирливого відчуття, ніби є щось зайве, щось фізично знаходилося поряд і не давало миру, якого вона так довго бажала. Немає чим прикритися від пекучої присутності, що намагалася забрати цей освіжаючий холод. Тепло, воно стоїть за її неіснуючою спиною й хоче погляду жовтого ока, жарить до болю слабку душу.

– Дай мені спокій!

Хотіла прокричати вона, але не було рота, яким можна було щось сказати. Світло. Жовтогаряче, воно почало з’являтися з маленької іскри, формуючись у знайомі форми. Палаюче молоде обличчя з пустою очницею розгнівано гляділо на неї, тихо засуджуючи у думках саму себе. Смішна, ненадійна й дурна! Які тобі друзі, якщо ти не можеш подбати навіть про себе?!

– Ні! Годі! Залиш мене!

Жінка різко розплющила око й тяжко вдихнула зимне повітря. Її сперли на стовбур дерева, а перед нею сиділа знайома фігура й стругала ножем невеличкий патичок. Вона навіть не підняла погляд, лише незацікавлено промовила: Ну як там, на іншій стороні?

– Що? – віддихуючись, спитала заморена Кора.

– Кожен, хто повертається, каже, що там дуже холодно.

– Ви… де Марія?

– Я вас зрадила. Свята зараз за тисячі кілометрів звідси.

Кора хотіла піднятися, але руки зрадницьки підкосилися, а все інше просто не відчувалося. Десь неподалік дзюрчала річка.

– Куди же ви? Вам потрібен час для відновлення – ви лише хвилину тому зробили свій перший подих.

– Що.. Що ви зробили? Чому я..

– Вам ще й думати складно, але це пройде. На жаль, зараз не до роз’яснень минулого, – Феріоз неквапливо підступила до Кори, що мляво махала кінцівками, й присіла навпочіпки збоку від неї, – мені наказали привезти вас у столицю, прямо в резиденцію Бермеліона, куди би він пізніше приїхав і.. Ну, нема чого казати.

– Лист.. герб?

– Вони справжні, я дійсно частково працювала і на Гасіон.

– Чому тоді ви.. зробили..

Проігнорувавши її, залізна маска продовжила: Бермеліон шукає вас лише за двох причин: ви схожі на Віллідор, а також маєте кільце, що зараз на вашому пальці.

Кора глянула на перстень, золото якого було замазане багрянистим кольором, та й весь її одяг був таким же брудним.

– Нащо йому.. старезна каблучка?

– Завдяки їй ви пролежали без тями не декілька тижнів, а лише два дні. Бургунді, його так називають. Дорогоцінний артефакт, який ви віддасте мені без усіляких проблем.

– Що?

– На кону ваше життя і безпека всього світу. Але не думайте, що це в мене геройські почуття прокинулися, бо це просто факт.

У Кори не було сил дивуватися, та й взагалі сильно думати: Тоді, ти віддаси йому перстень.

– О, ні. У мене інші плани. Мені потрібно, щоби ви зняли Бургунді, хоча є і інший спосіб, більш болючий правда, але дієвий.

– Він залишить мене в спокої, коли отримає перстень?

– Та кажу ж я, що не йому я буду..

Жінка слабою рукою зняла золотаве кілечко з камінцем й обережно поклала його на сніг біля Феріоз, після чого знесилено опустила голову: Можете йти.

– Агов, не треба тут зневірятися! Дивлюся на вас і навіть совість прокидається. Марія у відносній безпеці, повинна потрапити у Єранан через посередників. Я дам тобі шанс дістатися туди самотужки.

– Я жахливий друг.. Жахлива людина..

– Ну, ви і не людина. Але з першим можу посперечатися. Ви просто наївні.

– Де мені її шукати.. Небезпека усюди, куди тільки завернеш.

– Слухайте мене! Коро, вам треба бігти попід ріку, не звертаючи нікуди! Як тільки натрапите на рейки, йдіть ними, допоки не побачите місто. Там ви сідаєте на поїзд і їдете до станції «Урла’антер»! Мені треба йти – часу і так обмаль, а я тут вам ще й допомагаю.

– З Марією все буде гаразд?

– Так, абсолютно! Най щастить вам, пані Коро! – яскраве світло вилилося по окрузі, змушуючи зажмурити слабкі очі. Ось воно є, а через секунду так само швидко зникає, а на місці дівчини залишилися лише неглибокі сліди. Кора озирнулася. Навколо лише лісова тиша і буйна ріка.

***

Тисячі кілометрів безлюдної площини навколо. Так тихо, що через декілька годин у вухах єдиним звуком стало її власне серцебиття. Думки ніби зав’язали у клубок, що лише по-трішки починав розв’язуватися, розставляти свої частинки по належним полицям. Жінка йшла повільно, бо не було сил, а сніг піднявся майже до колін. З голови не йшов спогад про день, коли вони з Марією, ще не знаючи нічого, безтурботно сиділи біля схожої на цю річки і читали книжки, або відпочила в саду. Зараз це здавалося смішним, настільки нереальним, що аж ставало страшно. Кора подивилася на себе, на липкий одяг і руки. Огида. Чим вона зараз на вид відрізняється від бертаганця? Нічим. Жовтоока підійшла до біжучого потоку і глянула на відображення. Зморщила лице. Почала розстібати ґудзики і знімати одежу, залізла у крижану воду по стегно і замочила брудну тканину. Червоні смуги повільно піднялися з товщі водограю і розтягнулися за течією. Долонею жінка зачерпнула трохи чистої води і вимила нею плечі, руки і груди. Доторкнулася до рани, від якої зостався лише залишковий біль і шрам. Кульове поранення. Лише зараз Кора згадала, що залишила його їй Феріоз. Саме її взуття вона побачила перед тим як надовго відійти у чорноту. Треба було відчути злість, або хоча би породити у душі ненависть, але це більше не мало значення. Зникла у світлі, просто на рівному місці пропала, забравши із собою перстень. Хто вона така? Схоже на те, що деякі речі не дано знати нікому.

Кора торкнулася пов’язки, за якою нічого не було. Мляво розв’язала і залишила її плисти у незвідані далі. Вимила волосся і, зібравши усі речі, поглядом попрощалася з давно минулим і вийшла з буйної річки. Все було мокрим, але чистим. Вітер висушить все холодом, не залишить навіть натяку. Треба йти далі, йти швидше, бо це єдиний варіант спасіння Марії. Що би вона сказала, якщо дізналася, що її йдуть рятувати? «Ти, бачу, тепер кожен раз будеш приходити на допомогу, Коро». Так, жінка навіть почула цей глузливий підтекст у грайливому молодому голосі. Серце тужно защеміло. Ноги самі пішли далі, прискорюючи кроки.

***

Ліс ніколи не змінює свої краєвиди. Лише пожежа може понівечити його, спопелити і піти, але навіть після цього на місці старого виросте молоде, нетямуще покоління. Воно буде здіймати свої вершки вгору, тягнутися до сонячного кільця своїми листками і ніколи не згадає тих, хто був до них. І таке буде повторюватися знову і знову, поки від бору не залишиться нічого, окрім попелу й минувших страждань. Безрукі дерева не можуть впоратися зі стихією, тому лише пильнують свій скорий кінець.

Кора йшла, не зупиняючись. Спомин про їжу пробуджував голод, якого раніше ніколи не було. Живіт тягнув і скаржився, але де вона зараз знайде щось поживне? Тільки от – гілочки пожувати, або здорово напитися.

Місячне кільце вже декілька разів показувалось на небозводі, освічуючи її шлях так само, як і широке сонячне. Наскільки довга її дорога? Навіть Андротера не може відповісти на це питання. Паршиво на самоті, серед мертвого простору навколо.

В один момент жінка вийшла на пустир з галькою, по якому було прокладено декілька залізничних рейок. Вони йшли вздовж річки і, скоріше всього, вели у якесь місто. Йти прокладеною дорогою набагато легше, ніж через версти засніжених лісів. По-лячному тихо. Через відсутність птахів постійно здається, ніби хтось стоїть десь і дивиться, не видаючи жодних звуків. Кора озирнулася. Нікого. Добре. Зараз зустріти когось – найгірший розвиток подій. Така зустріч не закінчиться лише попаданням кулі у серце.

За той час, поки Кора крокувала одноманітною стежкою, по залізній дорозі з шумом і гамом пробігали громадські локомотиви. Їх було чутно здалека: то спереду, то ззаду вони з величезною швидкістю наближалися, а потім, просвистівши, їхали собі далі. Ніхто не помічав одну фігуру на узбіччі, кожен поспішав у своїх справах.

Лише через п’ять днів після початку невпинного самотнього походу, жінка змогла нарешті дістатися до міста, назву якого вона навіть не знала. Великий вокзал зустрів незнайомку своїми похмурими жорсткими кутами і сірістю навколишнього оточення. Сніг був розчищений усюди, де могли ходити бертаганці, а на стінах розміщені плакати і вивіски, на яких дивними закарлючками, певно, було написано щось патріотичне – це легко зрозуміти по серйозним обличчям і якійсь незрозумілій піднесеності, заводам, школярам, що палко марширували і дуділи в труби. Ще жовтоока помітила кількість поліції, що патрулювала навколо будівлі. Їх було набагато більше ніж цивільних, всі одягнуті як на свято – у білих кашкетах, чорних довгих пальтах і тяжкому взутті з залізною підошвою, яка гучно шаркала по бетонному покриттю. У деяких з них на плечі висіли гвинтівки, у деяких на поясі поблискували шаблі. Гордовиті молоді поліцейські. Кора намагалася не попадатися їм на очі, нишпорила там, де її складно було помітити. Так вона пробралася на перон, зверху над яким було невеличке інформаційне табло. Але, знову ж таки, ця мова була їй невідома. І спитати не було в кого. Всього пара бертаганців не в формі, да й виглядають так, ніби першими приведуть її до Бермеліона.

– Товаришко, вам чимось допомогти? – пролунало за її спиною. Жінка аж заціпеніла, бо розуміла, що це до неї. Кора повільно обернулася на голос. Це була молода на вигляд дівчина з миловидним обличчям і уважними жовтими очима. Побачивши рану на лиці, вони примружилися і юначка з жалем зітхнула, – ох, так ви ветеран війни. Пробачте мені, товаришко.

У жінки вже сьомий піт сходив від стресу. Не відповіси ж нічого, бо чорт його знає, що каже ця діва, та й вона точно не просто так підійшла. На рукаві у неї пов’язана червона хустка, а на кишеньці сорочки прикріплена брошка якоїсь квітки. Відведе до правоохоронної служби і зробить так, що усіляких прав у жінки більше в принципі не буде!

– Товаришко, вам потрібно сісти на поїзд? До якої станції? Ходімо зі мною, я все вам покажу.

Зненацька, чиясь сильна рука схопилася за плече Кори. «От і кінець порятунку» проминуло у бідної Кори в голові.

– О, товаришко Белет, я нарешті вас знайшов, – жовтоока налякалася ще більше, бо це була сивенська мова. Нижчий за неї чоловік без вуха радісно усміхався їй, але вже через мить подивився на дівчину й заговорив на чистій бертаганській: – Наглядачко, дякую вам за турбування! Це моя добра товаришка – Белет, але, на жаль, вона народилася у Сивенії та не знає загальної мови. Ми загубились у залі очікування. Ви, думаю, знаєте як це буває.

– Ох, так. Розумію, – очі стрибнули на значок на грудях, – майоре. Най вам щастить.

– Дякую! – Незнайомець удавано посміхався до того моменту, поки «наглядачка» не зайшла у приміщення вокзалу. Долоня стиснула плече до гострого болю, пролунав шепіт, – я не знаю хто ви така, але вам треба забиратися звідси.

– Я не можу, мені немає куди.

– Якого біса тоді тут робите? О, ні. Скажете мені вже у вагоні. На яку станцію вам треба?

– «Урла’антер».

– Вам пощастило, що ми зустрілися, пані..

– Кора.

– Пані Коро. З деяких причин, я теж повинен там перебувати. Ходімо. Потяг повинен скоро прибути.

– Нащо ви допомагаєте мені?

– Думаєте, я знаю? Ні. У мене немає якихось «зрозумілих причин». Просто ви не бертаганець, мені цього достатньо.

– Зрозуміло.

– Йдіть за мною, не привертайте увагу, не дивіться в очі поліцейським. Це так, на всякий випадок. І дійсно, нехай нам щастить.

***

Незабаром, двоє йшли по коридору потягу, поки не дійшли до купе, двері якого чоловік зачинив одразу після того, як вони зайшли. Потім, він злегка відчинив вікно, всівся навпроти жінки і тремтячими руками дістав цигарку і запалив її. Вдихнув дим, випустив його і зручно вмостився, широко розставивши ноги.

Кімнатка була невеличкою, з двома м’якими ліжками і зручним складним столиком біля квадратного вікна, завішеного короткою білою фіранкою. Пахло теплом, вагон обігрівався всередині, навіть якщо такий комфорт не дуже вже і був потрібен. Десь за оздобленими деревом стінами лунали голоси і метушні кроки.

– До речі, що у вас з оком? Тобто, взагалі з половиною лиця.

– Це не та тема, яку я хотіла би обговорювати.

– Добре. Я от, своє вухо втратив на війні: снаряд як ножем по маслу пройшовся.

– Хто ви такий? Єрананець?

– Говоріть тихіше, навколо повно зацікавлених слухачів, – майор струсив спалену частину сигарети у попільничку й перевів погляд на види за склом, після чого ствердно помахав головою, – я військовий, який дуже любить свою батьківщину.

– Як довго ви працюєте?

– З самого початку. Гаразд, тепер моя черга, – чоловік подивився на жінку і ще раз махнув головою, але тепер в сторону дверей. Хтось стояв за ними. – Скажіть, товаришко Берест, надовго ви збираєтеся в Урла’антер? Чудове місто, раджу вам спробувати оленину на вугіллі – має ніжний смак і добру фактуру.

– Ні, на пару днів. Вирішу пару проблем і поїду назад.

– Можу поцікавитися, якого роду у вас проблеми? – майор дуже тихо встав і почав повільно підходити до виходу.

– Моя.. моя подруга перестала виходити на зв’язок, – Кора нервово ковтнула, – а вона сама родом з цього міста, тому.. тому я вирішила приїхати.

– Так? Це доволі сумно. – Бах! Дверцята з грохотом відчинилися, а за ними вже нікого не було. Лише декілька пасажирів, один з яких похапцем йшов в іншу частину вагону. Замок знову клацнув. Майор задумливо обернувся і сів назад. Закурив. – Ви взагалі знаєте, що за вами слідкують?

– Що?

– А нічого. Когось ви дуже сильно зацікавили, мила моя. Але вони не будуть рухати вас, допоки я поряд.

– Бертаганці?

– Ні, ні. Я не знаю хто вони, – чоловік потер лоб і важко зітхнув, – що то за подруга така, що її треба шукати в серці нелегальної торгівлі?

– Людина. Так сталося, що нас розділили деякий час назад.

– Тоді з чого ви взяли, що вона там?

– Мені так сказали.

– Хто?

– Я не думаю, що ви повинні знати.

Майор хмикнув і сперся на спинку сидіння: Добре, можете не розказувати.

– Хто така ця Берест, чиїм ім’ям ви мене називаєте?

Чоловік помовчав, думаючи про щось своє, але скоро відповів: Моя знайома. Просто треба було сказати хоч щось, ніж нічого, хіба ні?

– Так, маєте рацію.

– Слухайте, у вас дуже пом’ятий вигляд. Так, ніби йшли тиждень безупинну. Вам би відпочити. Поспати, наприклад.

– Я не хочу. Не можу, – Кора протерла руками обличчя й сумно вгляділася в пейзажі за вікном.

Стукіт.

– Пробачте, мені треба перевірити квитки.

Чоловік загасив цигарку, піднявся й мовив: Почекайте на мене тут. Разом з цим замовлю щось на обід.

Двомісне купе спорожніло, а жінка знову залишилася одна. В неї не йшла думка про те, що сказав цей чолов’яга. Стеження. Якщо не єранан і бертаганці, то хто? У неї не було ідей на цей рахунок. Їй пощастило зустріти незнайомця, що вирішив їй допомогти, але чи правильно було довіряти йому? А чи був у неї вибір? І знову у справі довіри йде мова про неможливість відмови.

***

День пройшов без особливих проблем. Майор сказав, що причиною цьому є те, що він помітив того юнака, тому вони більше не будуть лізти занадто близько. Ввечері він не відривав погляду від кишенькового годинника, а пізно вночі розстелив ліжко і дійсно ліг спати. Ніч дуже швидко змінилася ранком, потяг зупинявся всього три рази, але про це й розповідати нічого. На перонах нікого, окрім охорони, не було, та й стояв поїзд не дуже довго.

– Ви так і не лягали, – відзначив заспаний голос. Чоловік підвівся й почухав заплутане світле волосся.

– Добрий ранок.

– Ага, дуже добрий. Товаришко Берест, я тут думав щодо станції, на якій вам треба виходити.

– Так?

Перейшов на шепіт: Я допустив помилку. Даремно я так голосно казав про наше місце прибуття. Вам треба буде вийти раніше.

Кора промовчала.

– Якщо вони йдуть за вами, то скоріше всього не з дуже добрими намірами. Що би це не було, через них ви не зможете навіть себе врятувати, що вже казати про подругу.

– Що, якщо я приїду занадто пізно?

– Ніколи не буває пізно. Бачте, цікавість в тому, що Урла’антер хоч і є «нелегальним містом», в той самий час – найбезпечніший притулок для людей.

Кора подивилася на майора в деякому збентеженні.

– Воно зв’язує Єранан і Бертаганію. Подруга ваша буде жива до того моменту, допоки не потрапить в інші місця цієї клятої країни. Якщо до єрананців – то, скоріше всього, попаде в Тірею, – чоловік, не вагаючись того, що зараз тільки ранок, запалив чергову папіросу і продовжив, – є, звичайно, шанс того, що все стане гірше, бо недобросовісні теж є, але це малоймовірно.

– Що тоді буде?

– Це дуже стара інтелігенція, пані. Вони полюбляють тримати рабів.

Спиною пробігли мурашки.

– Я підготую все так, щоби вони не помітили вашого зникнення. Але це лише післязавтра.

– Але що мені робити, коли туди потраплю? Як дістатися до Урла’антер?

Чоловік задумливо почухав підборіддя й відповів: Як би це не здавалося дивним, але багато хто знає сивенську мову. Я лише напишу тобі пару реплік, які ти маєш вивчити і дам тобі гроші. Поживеш у моєї знайомої. Через декілька днів купиш квиток і поїдеш далі. Документи при покупці не потребують, тому це не буде складно.

– Дякую вам.

– Та немає за що. Знаєте, поряд з вами якось спокійніше, – майор широко всміхнувся, – ваша «аура». Нагадує про часи, коли я турбувався лише тим, що мені приготувати на завтра. Навіть не відчуваю голоду.

Кора зробила вигляд, ніби розуміє що він має на увазі й кивнула.

– Добре. Що ж, не хочете зіграти у карти?