Цвіт Адонісу

На шляху додому Кора почула віддалені швидкі кроки. Хтось біг їм на зустріч. Не роздумуючи, Марія дістала з підсумка кинджал і взяла його лезом вниз. Зненацька, вони побачили хлопця, не старшого за десять років, що вже через кілька секунд впав, не маючи сили підвестися.

– У нього рана на нозі, – констатувала дівчина, підійшовши і оглянувши людину побіжним поглядом. – Кульове поранення.

– Треба забрати його звідси.

– Понесеш? Мені на таке сили не вистачить.

– Так, – чорнява одним рухом підняла хлопця з землі і поклала його на свої плечі, однією рукою обхопивши ногу та руку.

– Дивно ти його нести зібралася.

– Так легше всього.

– Як знаєш. Дивись, не відбий йому щось.

– Дякую за застереження.

У маєтку пораненому промили і перев’язали рану, після чого поклали на ліжко відпочивати.

– Вирішили одну проблему, з’явилася інша. І так по колу, – Данте сидів біля ліжка, читав якусь газету і курив незрозумілу бурду в трубці. Видихнувши дим, він підняв брови й тицьнув трубкою у сторінку: – О, пишуть про скасування щорічного параду через епідемію вітряної віспи. Цікаво.

– Хто міг його підстрелити? – Марія нервово ходила зі сторони в сторону, іноді зупинялася щоби ще раз глянути на дитину, що непритомно страждала від гарячки.

– Ну, хто його знає. Зараз це не найважливіше. Рану я йому перев’язав, але, на жаль, до неї потрапила інфекція. Вірогідно, довго жити не буде.

– У країні коїться щось дивне, – жінка стояла біля вікна, заклавши руки за спину.

– І не кажіть, пані Коро. Все-таки, вогнепальна зброя може бути далеко не у всіх.

– Тоді стріляв хтось із військових?

– Можливо. Але хлопець не з міста. Скоріше всього, з поселення неподалік звідси. Але що там робить регулярна армія? Невже король постарався?

– Так чи інакше, нам залишається лише чекати коли він прокинеться, – Данте струснув газету і продовжив читати.

Тиша. Лише сильний дощ за вікном доповнював її монотонністю звуків. У кутку кімнати тріскали дрова, лунав тихий шелест паперу. Іноді десь далеко яскраво спалахували блискавки, після яких по окрузі розходився гучний гул. Раптом, в кімнаті пролунав сухий кашель. Поранений спробував закричати, але нічого, окрім ще більшого болю у горлі, не було. Марія хутко підійшла до дитини і поклала руку на її чоло. Через деякий час дихання почало повільнішати.

– Хто ви? Де я?

– У маєтку Лебермена, неподалік містечка Іввіл, – не відриваючи очей, сказав Данте.

– Ти у безпеці. Скажи, що з тобою сталося?

– В-вони знайшли мене у аптеці, з-змусили тікати і стріляли у спину, – з очей хлопця полилися сльози, він говорив хрипко, напівшепотом, іноді заїкаючись.

– Хто вони? – дівчина обережно гладила хлопчика по голові.

– Д-демони! Демон-ни повбивали усіх, хто б-був у поселені.

У кімнаті повисла тиша. Чоловік перестав читати, а Кора повернулася до всіх здивованим обличчям. Потім подивилася на Данте, але той у ступорі помутнілим поглядом вдивлявся у тріщини на підлозі. «Неможливий кошмар» думали всі. Тимчасовий спокій закінчився, почались зовсім інші часи.

– Тепер я не впевнений у цілковитій безпеці.

– Що робити? Вони можуть прийти сюди.

– І вони прийдуть.

– Мої б-батьки, сестра. Їх більше нем-має, – хлопчик схопився долонею за рукав чужої сорочки. – Я-як же болить н-нога!

– Пробач, пробач нам. Ми зробили все, що могли, – Марія сумно опустила голову.

– Нам залишається лише чекати, – Кора повільно підійшла до ліжка з іншої сторони, спостерігаючи за маленькою людиною зверху вниз, – чекати, коли він зможе спокійно піти до Великої змії.

Почувши дивні назви і незнайомий голос, хлопець обернувся до жінки. На його дитячому лиці з’явилася гримаса страху, сльози ще дужче полилися з маленьких очей, а сам він тепер намагався сховатися під безпечний сховок – товсту ковдру.

– Ж-жовте око! Дем-мон! Ні! Не їжте мене, благаю!

– Ніхто не збирається тебе їсти, все нормально. Ти у безпеці!

– Ні! Вас теж з’їдять! А-а-а, – хлопчик скрутився в калачик, не бажаючи вилазити з-під тканинної фортеці. Марія миттєво підскочила і дістала кинджал із підсумка, лезо якого опинилося біля сонної артерії Данте. На це він лише повільно підняв руки перед собою. Не відриваючи погляду від чоловіка, білява заговорила з Корою.

– Я то все думала, чого це ви такі дивні, а он воно як. Хотіли потім мене разом з ним зжерти?!

– Маріє, опустіть зброю, я ва…

– Ні! Все з самого початку було брехнею! Ти! Та ти навіть не уявляєш, як це – бути на моєму місці! Я забула все, а ти просто сміялася з моєї безпорадності! Я..

– Пані Маріє! Вислухайте мене! – голос Кори ще ніколи не був таким гучним. Її груди здіймалися, наповнені бажанням вирішити непорозуміння і, врешті-решт, виправдати себе. – Я розкажу все, але, прошу, опустіть зброю.

Зеленоока неквапливо опустила кинджал, але не відпускала його зі сталевої хватки: Я роблю це тільки тому, що все ще довіряю тобі. Але довіру легко зруйнувати.

Чоловік потер місце, якого торкалося холодне лезо, і тихо зазначив: Ми єранан, не якісь там «демони».

– Мені однаково як вас називати! Вбивці завжди є вбивцями.

– Нам, на відміну від бертаганців, заборонено вбивати людей, – Данте спер голову на руку й заплющив очі.

– Хто такі до біса «бертаганці»?

– Ті, хто зараз у поселенні. Однодумці одного йолопа, який вирішив, що людське життя нічого не коштує.

– Це не відміняє того, що ви можете бути такими же, як вони.

– Але ви все ще жива. Це, мені здається, найцінніший доказ. Хоча я би вас, звісно, не рятував, – хитро посміхнувшись, сказав чоловік.

Марія повільно повернула голову до Кори: Я обіцяла не вимагати від тебе відповідей, але зараз я у зовсім іншому положенні. Та історія про батьків правда?! Що взагалі тепер «правда»?!

– Я не брехала вам, ніколи.

– Ах, так, точно. «Навіть у друзів мають бути секрети». Ти говорила, що тобі потрібен час. Чи дізналася би я колись про те, ким ти є? Чи це назавжди би залишилося прихованим?

– Я… не знаю.

– Зрозуміло, – Марія прибрала розпатлане волосся з обличчя і вказала кинджалом на двері. – Мені треба заспокоїти дитину. Разом з вами тут нічого не вийде.

Кора хотіла щось сказати, але грудка в горлі не давала навіть дихати. Данте скинув тютюн в попільницю, встав зі стільця, струснув пилюку з піджака, потім коротко вклонився і лінивою ходою вийшов у коридор. За ним невпевнено, постійно озираючись на дівчину пішла і жовтоока. Двері за ними глухо зачинилися, пролунали кроки всередині кімнати. Зненацька, чоловік розлючено схопив жінку за комір сорочки.

– Що, закортіло в друзів пограти? Тепер за нами прийдуть, не сумнівайтеся. Я впевнений, що хтось вас точно бачив.

– Нікого не було. Тільки ця дитина.

– Трясця твоїй матері! – Данте грубо відштовхнув жінку, глибоко вдихнув і повільно зітхнув. – Ви навіть не підозрюєте з чим маєте справу! Я відправляюся назад у Тірею, а ви робіть, що вважаєте за потрібне.

– Пані Марія тепер все знає.

– Тоді най тікає куди захоче. Вас не так вже і цікавило подругувати з кимось. Чи щось встигло змінитися?

Кора не відповіла.

– Я не ваш батько, щоб з вами няньчитись, – після сказаного він, як завжди, добродушно всміхнувся, – тому, напевно, прощавайте.

Фігура зі змією на спині почала віддалятися у темряві, поки силует разом із луною кроків не розчинилися у пітьмі.

***

Ніч. Старі залізні петлі на дверях слабко заскрипіли, відчиняючи прохід у кімнату. Все стояло у холодному півсвітлі світлякових каменів. Марія сиділа на ліжку, сперши лікті на ноги і закривши долонями обличчя. Кора заглянула і тихо, намагаючись не розбудити, зайшла. Підійшовши поближче, жінка простягнула руку до світлого волосся дівчини, але на половині шляху відсахнулася. Забула взяти рукавиці. Пошрамована долоня тремтіла, а в голові повторювалася одна фраза: «Ти огидна». Дихання прискорилося. Що вона робить? Сама ж казала, що все може закінчиться в один момент, коли людина захоче. Так чому все саме так? Перевівши погляд, жовтоока помітила хлопчика, чиє колись живе тіло тепер бездиханно лежало на ліжку.

– Його не стало уві сні.

Кора налякано подивилася на дівчину, що сиділа перед нею зі заплаканими очима.

– Я думала, ви дрімали.

– Як тут заснеш.

Вони мовчали. Довго мовчали, думали кожен про своє. Не дивилися одне одному в очі. Лише застигли, міркуючи про те, що сталося, і те, що буде. Зібравшись із думками, чорнява пошепки сказала: Я не така як вони.

– Вірю. Чомусь хочу вірити.

– Мені шкода.

– Ти не винувата. Я просто боюся таких як ти, як він боявся.

– Розумію.

– Але ти ж хороша?

– Так. Думаю, що так.

Піднявшись з ліжка, дівчина байдуже вгляділася у жовте стурбоване око.

– Ти колись забирала у когось життя?

Ковтнувши, жінка відповіла: Так.

– Чому?

– Бо тоді би не стало мене.

– Вбити, захищаючи себе, не теж саме, що вбити, граючи із чужим життям, – дівчина відійшла від Кори і зробила пару кроків по кімнаті. – Данте мав рацію. Тепер ніде небезпечно, особливо тобі зі мною.

– Тобто, думаєте що…

– Вони прийдуть сюди. В країні почали закривати кордони. Вчасно ж вони атакували місто. Якщо припускати, що це поселення не єдине атаковане, то Сивенія у пасці, і я разом з ними.

– Я зроблю все, що зможу.

– Тобі не обов’язково допомагати.

– Але ми ж друзі, чи не так?

Білява здивовано обернулася до жінки і, помітивши у жовтому оці надію, слабко всміхнулася: Так, ми все ще друзі.

– Нехай Йаткел відніме у мене право бути птахою, якщо збрешу вам.

– Не розумію я ваших забобонів, – дівчина глузливо хмикнула й сумно опустила очі. – Нам треба його похоронити.

– Віддати землі. Так. Краще робити це вночі, в лісі.

– Традиції?

– Вірно. Дерева допоможуть душі дійти до неба, а місяць зможе направити її до Великої змії.

– Гаразд. Ми зробимо як ти кажеш.

Його тіло знову стане частиною природи. Воно віддасть усі ресурси, що колись поглинало. Це шлях кожної живої істоти – колись повернути усе, що так довго забирали. Жорстока, але незмінна правда. Колись давно, Богиня розповіла першим людям, що світ це постійне народження і смерть, де наступне покоління змінює минуле. Без цього все навколо було би перекрито живими істотами, що постійно з’являлись, але не помирали. «Подібні таким завжди є шкідниками» говорила вона, «Подібні мені колись були ними». Найрозумніші люди світу намагалися дізнатися від пророків, теперішніх Святих, чому ж Богиня створила світ постійних страждань, але та ніколи більше не відповідала на поклик, залишивши свої творіння без відповіді.