Цвіт Адонісу

Кора майже не зустрічала постояльців готелю: весь час проводила на поверсі для персоналу, тому й не мала можливості з ними перетнутися. Останні два дні до неї навідувався юнак, що першої ночі запросив її на дах «Адонісу». Дивак, не інакше. Взагалі, всі зараз здавалися чорнявій диваками. Хлопець завжди носив коричневу сорочку, зверху на яку одягав прикрасу з дерев’яних намистин, деякі з яких були розмальовані в синій і чорні кольори. А зверху на все це був натягнутий офіційний піджак і прямі штани, на ногах блищали старенькі, добре доглянуті туфлі.

За зовнішністю теж добре слідкував: маленькі роги завжди начищені, волосся обережно укладено в просту зачіску, пахнув дивними пахощами, запах яких Кора до цього ніколи не чула.

Постійно балакав про щось, один раз майже безперестанку грав на лютні, ніби вона говорила замість нього. Мрійливий, він то й діло намагався дізнатися щось про жінку, але майже нічого не розповідала про себе, хоча ніби й обіцяла (як мінімум, Андре постійно так казав). Дізнавшись про Марію, він лише помахав головою й побажав «якнайшвидшого возз’єднання». Юнак ніколи не зміг би зрозуміти, та й не хотів цього. Вір скоріше бажав більше дізнатися про минуле самої жінки, якого не існувало.

«Моє життя почалося декілька тижнів тому», – казала собі жінка, коли Андре у черговий раз чіплявся з питаннями.

У неї було лише три дні. Вона мала вирушати, але їй суворо заборонили виїжджати. В день виїзду в місті мало проходити свято, про що, схоже, майор навіть гадки не мав. У двох дводенне святкування потяги нікуди не вирушають. Корі нічого не залишалося, окрім як знов змиритися з незручностями, почати ще дужче молитися за життя Марії.

***

Третій день майже-що підходив до свого логічного кінця. Червоне місячне кільце обережно рухалося за горизонт, танучи серед пухких хмар. На сонячному світлі красиво горів золотавий сніг, переливалися дахи будівель, по яким іноді стрибали невеличкі сонячні зайчики. Вечір в Бертаганії є часом, що був предтечою забороненої години, коли майже кожен мав сидіти у своїй домівці.

Кора безшумно йшла темним коридором готелю. Навіює спогади про дім, добру оселю-маєток, що залишився далеко позаду, посеред зеленого бору і заростів папороті. Зненацька, з-за дерев’яних дверей, що була трішки прочинені, пролунав знайомий голос. Пані Фітільова гучно щось говорила, іноді сміялася, іноді злилася, але ні однісіньке слово не було Корі відомо. Жінка розмовляла сама з собою. Принаймні, чорнява так думала. Вічно якась нова мова, рідна кожному по-своєму, з’являлася на кожному незнаному боці.

– Що, вони про підриви навіть не звітували?

Недовге мовчання.

– Тобто Бермеліон навіть не знає про тисячі померлих солдатів? Ха! Як добре, що їм статистика важливіша за правду.

І знову.

– Ага, ага. Та нє, я згідна. Без мене то все пішло би коту під хвіст, прости мене Лерне! А що, розраховував, що я буду отнєківатися? Ще чого хочеш?

Короткий смішок.

– Друга война ще не почалася, а на моєму рахунку вже двадцять тисяч ідіотів! Це звісно не так багато, але ж то сили першого наступу. До речі, як там майор поживає?

Пані Фітільова знову замовкла.

– А, то я до чого питаю. Він, певно, їздив на могилу своєї дружини. Бідолаха, весь час тільки про неї і думає. Але то не суть. Знову прислав бідосю, правда на чотири голови вищу за мене. Кора звати, уявляєш? Як кора дерева, ха!

Тепер мовчання стало куди довшим, ніж раніше. Було чутно, як жінка стукає пальцем по стільниці.

– Кажеш, дізнався про це тільки вчора? Хтось зі слуг продав інформацію за чотириста марок? Серйозно? Настільки дешевою є бертаганська вірність?

Пані Фітільова встала й почала тупотіти однією ногою. Залізна підошва туфлі добре віддавала звук по підлозі.

– Її? Ти нічого не путаєш? Але… Ні, ніяких перстнів в неї не було. Так, в неї немає ока. Так, вона з’явилася нізвідки, Андре так і не зміг нічого дізнатися… Але нащо вона Бермеліону? Тим паче живою.

Раптом, двері зачинилися, на що Кора налякано обернулася і побачила Андре, що спокійно дивився на неї жовтявими очима.

– Підслуховувати недобре, Коро. Особливо коли нічого не розумієш. Ти же не розумієш, правда?

Жінка лише безмовно стояла, бо і не мала що сказати проти. Фітільова також більше нічого не говорила, схоже, завмерла від різких звуків біля входу.

– Добре, це не так важливо. У мене для вас є деяка авантюра. Що думаєте?

Кора нахмурила брови, уважно дивлячись на його долоню, що спритно зачинила двері у чужий кабінет.

– «Авантюра»?

Андре весело підморгнув і прибрав руку з дверей.

– Абсолютно! Коро, чом би вам не прогулятися в останню ніч вашого перебування у культурній столиці безкультурної країни?

– Хіба зараз не комендантська година?

– Комендантська година існує тільки для пролетаріату! Я – минулий аристократ, пані Коро.

– Хіба це безпечно?

– Зі мною все безпечно, я клянуся вам вірністю Богині, – Андре приклав руку до грудей. – Ну так що?

Кора довго дивилася у юначі очі, що горіли бажанням набути проблем на свої роги. Але і у самої жінки з часом з’явилося це дивне відчуття задухи у закритих кімнатах.

– Добре, я піду з вами.

– Ну то й чудово! Ходімо, ходімо!

Андре спритно розвернувся й покрокував до ліфта. Потім вони спустилися на перший поверх і попрямували знайомим зеленим коридором.

По кутках стояли демони. Хоча, скоріше правильно назвати їх «бертаганцями», чи «тірейцями»? Вони мовчазно спостерігали за високою фігурою без ока, переглядаючись між одне одним, палячи дешеві цигарки з червоним обідком. Кора лякала. Її могутнє тіло змушувало їх втискатися в стіни. Вона нагадувала працівника тайної поліції, а ні один з постояльців готелю не бажав з ним хоч колись побачитись.

– Чого це вони?

– Та то вони завжди так, Коро. Не звертай уваги. Ці люди – минулі аристократи. Всі ті, кого влада Бертаганії лишила без копійки в кишені.

– А власниця цього готелю? Вона теж?

– Пані Шелльбер? Ох, так. Але їй пощастило трохи більше – на посади партійців посіли її добрі друзі, вони то й не забрали в неї з власності її отчий дім.

– Отчий дім?

– Довга історія, не для такого вечора.

Андре зупинився біля виходу з готелю і відчинив двері для Кори. Жінка вийшла й швидким поглядом оглянула безлюдну вулицю. Темно, з рота з кожним видихом вибігала пара, а з неба курив сніг. Юнак повільно вийшов, зачинив прохід у готель на ключ і попрямував вузькою дорогою у невідомому напрямку.

– Ви точно впевнені, що нам варто виходити?

– Варто, варто. Я хочу познайомити тебе з моїм другом, а він зараз у дуже.. цікавому місці. Вам, думаю, сподобається.

Кора мовчазно слідувала порожньою вулицею за силуетом юнака; час від часу озиралася, роздивлялася кожен темний закуток і незрозумілу тінь. Будівлі прямо таки кричали про своє славетне минуле, про часи, коли їхні вікна не були завішені червоними прапорами, а на облущених стінах не були приклеєні агітаційні плакати.

В загальному, коли дивишся на місто десь здалека, воно здається прекрасним, тихим місцем спокійних ночей і діловитих буднів. Але в момент коли ти потрапляєш у вузькі вулички, подібні до цієї, все встає на свої місця.

Бідність.

За всім цім маскарадом стоїть найглибша бідність.

Жовте око спритно помітило дивні рухи в одному з поворотів. Кора завмерла. Чи то від жаху, чи то від цікавості – не важливо. Там хтось був. Стояв і дивився у відповідь. Жінка швидко глянула в сторону Андре, а той, засунувши руки у кишені піджака, стояв біля неї і спохмурніло дивився у той же закуток.

– Не всім щастить, Коро.

– Про що ви?

– А про того чоловіка, що стоїть біля сміттєвих баків.

Кора пригляділася: дійсно, у тіні завмер брудний демон, закутаний у лахміття, лише дві жовті цятки добре видно у мороці вулиці. Стояв, мов вмер, а потім так і лишився стояти. А обличчя у нього не було людським. Страшне, як чудовисько, воно зубоскалило у німій агонії. Деформоване, воно благало позбавити його страждань. У жінки по спині пробігли мурашки, а серце ніби впало і різко охололо.

– Що це з ним?

– Наслідки «прокляття». Не мав марок щоби купити навіть найменший пайок, і от як закінчив.

– Закінчив?

– Прокляття Богині. Він більше не зможе повернути нормальну форму. Голод зжер його мізки.

Кора подивилася на Андре, потім – знову на бідолаху у закутку.

– І влада нічого не робить щоби допомогти?

Юнак всміхнувся, дивуючись наївності Кори.

– Краще все тобі розповім не я, а мій добрий друг з департаменту продовольства.

Не дочекавшись відповіді, Андре знову попрямував освітленою вуличкою. Стукіт залізної підошви голосно лунав тихим простором комендантської години.

***

– Це тут?

Кора підняла погляд на стару вивіску з незрозумілими ієрогліфами. Табличка давним-давно вкрилася іржею, на вітрині у темряві під нею стояли різні чудернацькі знахідки, деякі старовинні, деякі не більше ніж підробка.

– Так, це тут. Антикварний магазин одного партійця, який далеко вже їм не є, – Андре постукав у двері невелику мелодію. Через декілька секунд вони відчинилися, і перед ними постав невисокий чоловік з чудернацькими вусами і гасовою лампою. Побачивши юнака, він весело всміхнувся, але коли зиркнув на Кору – усмішка швидко зникла з обличчя і той злегка напружився.

– То свої.

Шепотів бертаганською Андре.

– «Свої»? Коли то «чорний віск» став «своїми»?

– З того моменту як Шарль став управляючим групи! Впускай-но, не дури тут.

Чоловік закотив очі й звільнив прохід усередину крамниці. Андре швидко промайнув у двері, Кора не поспішаючи зайшла за ним. Вусань знервовано оглядав жінку з ніг до голови і зітхав, відчиняючи двері до підвалу. Світла майже не було: тільки-но невеличка лампа у руках власника магазина давала можливість хоч трохи роздивитися усе навколо. Кімната, до стелі забита старим мотлохом, який ніхто не збирався купувати. Можливо колись він мав велику ціну, але зараз бертаганцям не вистачає грошей навіть на харчі, що вже казати про всякі дрібнички? Старі камінні годинники, келихи, єрананські медалі і книги – все можна знайти тут.

Двері у підвал з хрустом відчинилися. Андре махнув голою Корі, та пішла йому слідом. Вони недовго спускалися вниз по сходах, повітря пахло вологою і цвіллю. Чим нижче вони знаходилися, тим більш гучнішим ставав шепіт десятків голосів. Він лунав тихо, ніби як щури бігали кам’янистою підлогою замку.

Нарешті, Андре і Кора підійшла до аркового входу, біля якого стояли жовтоокі у дешевих, брудних костюмах. У ніс вдарив запах тютюну. Стомлені обличчя непривітно глянули на нових гостей, мовчазно оглядаючи їх з ніг до голови.

– Не звертай на них уваги, це робітники заводів, – пирхнув рогатий юнак, проходячи всередину підвального приміщення. Він схопив жінку за тканину піджака і нетерпляче потягнув за собою. – Не раджу давати їм якісь підозри до себе.

– Чому?

– Бо тут може бути і поліція.

Кора напружилася. Вони стояли посеред натовпу з кількох десятків бертаганців, кожен з яких виглядав змучено і похмуро. Можна навіть сказати озлоблено. Старі робітники. Ті, що колись звали себе єрананськими аристократами, потім повстанцями, а пізніше підлеглими – всі вони були простими рабами. Це ті люди, що колись повірили у слова Бермеліона, у можливість культурної відбудови і панування народу над владою. Якщо почати придивлятися до них, можна помітити страшні деталі: хтось не мав кінцівок, замість них – прості дерев’яні протези, у когось спотворені обличчя. Перші. Ті, пам’ять про яких партія намагається викарбувати в пам’ятниках, а живих скоріш стерти.

– Військових першої хвилі вже мало лишилося. Багато хто з’їхав з глузду від голоду.

– Як той у провулку?

– Так, – Андре вказав пальцем на сцену попереду групи робітників. – Мій друг працює у департаменті продовольства. Витік ресурсів і контрабанда допомагали всім цим людям вижити. Сьогодні чомусь він попросив скликати всіх тут. Має щось важливе сказати.

Раптом, натовп заворушився. Голоси стали приймати більш сформоване звучання, схоже на дзижчання бджіл. Повітря набуло дивної густини. Кора озирнулася й нахилилася до юнака.

– Що це?

– Теж відчуваєш? То загальна нетерплячка і жах. Всі відчувають, що скоро почнеться, от і напружуються.

– Що почнеться?

Андре прошепотів: Оголошення. Всі бояться найгіршого.

Кора незручно потовклася на одному місці.

– Нащо ми тут?

– Я хочу тобі показати. Доказати, що далеко не всі ми є злодіями, що не всі є винні у смертях людей.

– Я ніколи не казала, що-

«УВАГА! ПРОШУ ТИШІ!»

Рогатий приклав палець до губ у жесті затишшя. Разом з тим затихла і вся кімната. Непомітно для всіх на підвищенні з’явився хлопець у старенькому костюмі робітника. Далі він коротко поклонився й зійшов з площадки. З-за стіни на сцену вийшов чоловік, а потім за ним ще двоє. Весь у чорному, у темному кашкеті з кокардою у формі квітки, він впевнено крокував, поки не спинився, і два схожих на нього юнака встали по обидва боки від нього.

Як орел, він мовчазно оглянув всю кімнату, потім весело всміхнувся. Зняв кашкет і приклав його до широких грудей. Робітники нервово заворушилися, знервовано переглянулися між одне одним. Забринів глибокий голос.

– Вітаю! Ви знаєте мене як Шарля – контрабандиста, можливо «спасителя», – він зробив недовгу павзу, – але разом з цим я ще й голова департаменту постачання, а також працівник таємної поліції.

Мертва тиша, в якій повільно народжувалася паніка.

Шарль підняв долоню.

– Але я прошу вас не боятися, бо я тут не по ваші душі. Я, все ж таки, рятівник, аніж вбивця.

Кора приголомшено глянула на Андре, який насупився, спостерігаючи за розвитком подій. Вирішила нічого не питати. Взялася за палець, на якому колись було кільце і злегка його стисла. Безголосся давило, просочуючись у тіло мурашками по спині. Десь на стіні тікав годинник.

– У мене є одразу дві новини: обидві погані. Почну з першої, – Шарль засунув долоні у кишені брючних штанів і трохи нахилив голову так, що кашкет закривав його очі. – Бермеліон дуже радісно натякнув мені, що якщо я і надалі буду красти ресурси, призначені для армії, він здере з мене шкіру.

Кімната заповнилася шурхотінням синтетичного одягу. Кора подивилася на одного з ветеранів. Він тремтів від жаху, як і багато хто ще. Вони налякано відводили очі від квітки на кашкеті – горицвіт викликав в них дивний сором.

«Про що каже той чоловік? Знову бертаганська мова», подумала собі Кора, кидаючи розгублені погляди на Андре. Він також тремтів.

– Звісно, я встиг забрати трохи пайків, яких вистачить на тиждень-два, але, пробачте мені! Все живе м’ясо з концтаборів тепер йде тільки на вищий пролетаріат, партійців і військових!

Довгі моменти безголосся.

– До речі, про живе м’ясо, – Шарль всміхнувся й похитав головою. – Ай, та то вже не так важливо. Перейдемо до другої поганої новини.

Чоловік знову оглянув кімнату орлиним поглядом, ненадовго зупинився на Корі і Андре, але через мить стрільнув очима в загальну масу.

– Вас всіх заарештовано. Ви звинувачуєтеся в контрреволюційній діяльності проти короля Бермеліона, розкраданні майна й приховуванні своїх злочинів. Як же недобре красти у влади.

Через дверний прохід у підвал почали заходити поліцейські. Один встав на проході, інші оточили натовп.

Крики паніки і агонії наповнили підвал, Кора заціпеніла від жаху. Перед нею відкрилася картина справжньої жорстокості і болю: побиття, постріли в тих, хто намагався боротися. І тоді мертві тіла падали на землю, а на підлозі під ними стрімко наростали калюжі крові. Люди падали на коліна, благаючи волі, багато хто ридав, вбачаючи у арешті свій кінець. На сцені вже давно нікого не було.

Андре схопив жінку за руку і стрімко побіг до єдиного виходу, єдиного порятунку. Його долоня несамовито тряслася, витягуючи з-під пальто пістоль.

Бах!

Поліцейський падає на землю, а Андре стрімко витягає Кору вгору по сходах.

– Андре? Що це було?

Але той мовчав. Він і далі тягнув її, але вже порожніми вулицях міста, вбачаючи в кожній тіні смерть. Раптом, жінка спинилася, разом з нею і спантеличений юнак.

– Не можна зупинятися.. Не можна зупинятися!

– Ти сказав, що там безпечно.

– Там мало бути безпечно! Шарль працює на Фітільову! Як мінімум, працював.

– Що казав той чоловік?

Андре зітхнув і відпустів руку жінки.

– Пайків більше не буде. Понівечених прокляттям стане ще більше. Шарль поставляв їжу не тільки у цю групу людей, а взагалі всім ветеранам, всім людям не робочого класу.

Кора мовчала.

– Це сотні тисяч життів, Кора! Я в тому числі! Всі ми! – Юнак тремтів, хапаючись за горло. – Лишенько… що ж з нами буде..