Цвіт Адонісу

Море. Таке чудове і безкрайнє. У його синяві відчуваєш себе як ніколи спокійно. Легкі хвилі билися о покриття корабля, а шум від них ніжно грів вуха. Було похмуро, але це зовсім не вадило. Навпаки, дуже навіть гарно поєднувалося зі станом справ. Данте стояв на палубі, спершись руками на борт, і беземоційно дивився кудись у воду. Йому до неможливості нудно: ніколи не любив плавати один, бо затягувалося це надовго, та й мало хто зараз, окрім, звісно, дипломатів взагалі переправлявся з Єранан у Тірею. Неспокійні часи, тут нічого казати. А він навіть не повідомив покровительці про свій швидкий приїзд. Чоловік зітхнув. Як би Данте того не хотів, але його голову все не покидала думка про Кору. Треба було її забрати. В чому був сенс тікати, якщо його вб’ють за невиконану роботу? Якщо вибирати з двох, то краще мирно сидіти у маєтку, допоки по нього не прийшли би бертаганці.

Раптом, його думки обірвав знайомий західнотірейський акцент: Подивіться! Данте, давно не бачилися! (Ge`taso! Dante`atse, dotto nutreme ver!)

Це був давній знайомий на ім’я Фокалор. Вони вчилися разом в Академії, але після цього майже ніколи не зустрічалися, бо займалися зовсім іншими справами. Хоч і працюють вони і на одну жінку, але його товариш був досвідченим інженером-конструктором, тому й не мав покидати країну просто так. За декілька століть він не змінився: все такий же широкий в плечах, яких у нього було аж дві пари, і худорлявий, зі квадратним обличчям і класичними татуюваннями-смужками, що йшли з нижньої губи вниз до тіла. Одну пару рук він засунув у кишені пальто, а іншими тримав сумку дипломат і махав старому знайомому.

– Вітаю. Як ваші справи? Як діти? (Dorneeno. Wo vem`te sue? Wo kenderre?), – запитав здивований Данте.

– Дуже дякую за запитання. Все добре, діти вже давно як риби в океані. (Ba sattge fur dor`ob vo. Allor rote`an, weente yotto met`akarnan bo tirea kenderre.)

Чоловік і забув, що за весь цей проміжок часу малеча може вирости у дорослих тірейців. Наскільки же швидкоплинним є час. Лише вони не змінюються, залишаються однаковісінькими настільки довго.

– Ви чули останні новини, пане Фокалоре? (Quentere duschte go brebesse vem`atse?)

– Як тут не почуєш, якщо мене через це навіть у відрядження вислали. (Go Brebessa`am, Dermet um Vorte`arbet vol agretem Hobre`atse)

– Все вже настільки серйозно?

– Аякже! Покровителька нестерпно зла через закриття портів у Сивенію, а з новинами про вбивство короля.. Ну, думаю, ви краще мене розумієте.

Данте знервовано відвів погляд: Бертаганці вирішили діяти.

– І доволі швидко, – чоловік озирнувся і, підійшовши ближче, стишив голос, – скажу вам, як товаришу, що продовження війни вже дуже скоро.

– Чекаєте першого кроку?

– Захищатися легше, ніж атакувати. Хоч Єранан і відмовилися від усілякої допомоги.

Данте зітхнув, бо очікував чогось подібного. Вирішив стрибнути на іншу тему: Чому вони не напали на Тірею з півночі? Гірська кряжа не така вже і сильна перешкода.

– Бо ми офіційно не учасник війни, та й живуть на землях не тільки люди. Вони планують домовлятися з нами після перемоги над Єранан.

– Бояться, – Данте хитро всміхнувся, не відриваючи очей від Тірейського моря.

– Теж правильно. Все-таки, єдиний у всьому світі військовий флот, провідна наукова база!

– Більше користі в існуванні, ніж у знищенні. Легка маніпуляція товаром і, за їх думкою, все піде як по маслу.

– Так воно би і пішло, якби сто років тому, після смерті батька, Покровителька не вирішила секретно співпрацювати з Єранан. – Фокалор поправив комір сорочки й жартома невдоволено насупився, бо зрозумів, що наговорив багато зайвого. – Ай, добре! Як буде, так буде! Краще розкажіть про себе. Що ви робили весь цей час? Сім віків морячив, нікого не бачив, а ми то тебе шукали.

– Ми?

– Зовсім друзів позабував! Вся літературна спілка вас, як сльозу в океані, віднайти намагалася. Ви, все ж таки, перлина нашої компанії, такі добрі твори писали.

– Друзі, – пошепки насмішкувато повторив Данте, – кинув я давно ці забави. Роботи у мене багато, та я думав, пане Фокалоре, ви теж.

– Не втрачаю пристрасті, от і творю. Ну, життя – каламутна водиця, але, знайте, що я назавжди ваш прихильник.

– Дякую вам, мені дуже приємно, правда. Якось обов’язково зострінимося всі разом, за філіжанкою чаю.

– Тільки от із Бермеліоном повелися. Знали ми, що то недобре буде.

Данте нічого не відповів. Чоловік незручно потоптався на місці, але, зрозумівши, що сказане було достатньо недоречним і грубим, мовчки дістав другою лівою рукою з кишені чорну візитку і простягнув співрозмовнику.

– Тут є мій адрес, а також номер телефону. Припливайте, коли буде нагода. Мені вже час йти, скоро корабель прибуде у порт. Треба відшукати інших інженерів, – Фокалор махнув головою у знак прощання і, розвернувшись, знервовано пішов своєю дорогою.

І справді, далеко на горизонті бовваніло місто з величезною кількістю вогників від машин, а навколо повільно плавали баржі й вантажні кораблі. Насправді, землю Тіреї було видно ще досить давно, але саму Па’аквема – столицю, тільки зараз. Чудове місце для молодих, що бажають розваг і мають забагато грошей. Казіно, публічні будинки, клуби – чого тут тільки не було. Сюди з’їжджалися всі розуми країни, тому у часи, коли Тірея ще тільки піднімалася на ноги, у місті була заснована Тірейська Академія Наук. Перший із сім’ї Бальтірос колись започаткував тут законність самого поняття «наука», за яке раніше не гидували спалювати у священному вогні.

Жовті очі уважно глянули на клаптик картону. «Майже у центрі», подумав Данте, після чого, не задумуючись, викинув візитку за борт корабля. Він і не думав ні з ким зустрічатися: всі вони давним-давно залишилися у минулому, яке все ще намагалося його наздогнати. А цей Фокалор лише приклад пихатості деяких особистостей, що лізуть не в свої справи. Поправивши піджак, чоловік ще раз подивився на море й покрокував у каюту збирати нечисленні речі.

***

Коли пароплав приблизився до землі й усім дали можливість вийти на міцну підлогу, Данте нарешті опинився вдома. Кожен раз було прикро покидати це місце. Він сумував за заклопотаними людьми, що бігали усюди у офіційних костюмах і сумками-дипломатами, засніженими вулицями, автомобілями, що безупинно пихкали по дорогах, запахом диму, що стояв у повітрі, і будівлями у стилі «модерн», що поважно височіли, гордовито показуючи усім статуї крилатих левів на своїх дахах. На високому флагштокові майорів синій прапор із жовто-помаранчевим сонцем усередині, схожі звисали під вікнами будинків.

Па’аквема не було містом для сімей, не було воно і містом, у якому хочеш провести свою старість. Все, що об’єднувало тут тірейців і людей – розваги і робота, відпочинок і праця. Вони навчилися співпрацювати у злагоді, даючи одне одному те, чого ті потребували.

Чоловік з валізою пройшов по хрумкому снігу біля невеличкої зали очікування, на вході до якої стояла компанія з трьох невдоволених чимось вантажників, і підійшов до головної дороги, що відкривала шлях до ратуши, або вокзалу. Нею все ще доволі часто проїжджали візки з конями і віслюками, але більшу частину асфальту займав залізний транспорт, що дзвенькав, брязкав, гудів і іноді несамовито сперечався. Дороги тут чистили майже кожен день, бо снігопад явище часте, а якщо вважати, що він не тане.. Третина бюджету міста йшла лише на одне розчищення.

Варто було Данте підняти руку, як до нього одразу під’їхало миле квадратне таксі й із нього вийшла круглолиця водійка у брунатному кашкеті з емблемою якоїсь фірми. Людина. Не звично для такої професії.

– Допомогти з багажем?

– Так, дякую.

Дівчина забрала валізу, відкрила багажник і поклала її усередину, потім відчинила перед чоловіком двері і запросила всередину, після чого сіла за руль автомобілю.

– Куди відправляємося?

– Вулиця Нова Смарагд, лікарня «Андротера».

– Гаразд, – водійка завела машину, плавно рушила з місця і поїхала по смузі з іншими автомобілістами. Все було відносно спокійно, чоловік навіть хотів подякувати Богині за спокій, але, схоже, на це йому сьогодні не щастило. – Скажіть, а звідки ви, пане?

– Звідси.

– О, ну то й добре, – дівчина постукала пальцями по керму і невдовзі продовжила: – Вас не напружує, що водій – людина?

– Ні.

– Зазвичай, берсети відмовляються одразу, як бачать мене.

«Берсетами» у Тіреї називали усіх «не людей». Із загальної тірейської мови це означало «пихатий господар», але прізвисько придумали настільки давно, що ніяке сьогоденне покоління людей вже не пам’ятало першого значення слова. Тепер воно в ужитку просто як опис тих, хто відрізнявся від них. Тих, хто зайняв усі робочі місця, залишивши їх майже ні з чим. Вони ненавиділи подібних Данте, але все одно поводили себе приязно, бо гроші не пахнуть, а жити все ще треба.

– Мене не цікавить ким ви є, просто якісно виконайте свою роботу.

– В Останні дні ринок робочої сили зовсім схуднув. За якоїсь причини, Тірея більше не поставляє товар у Сивенію, та й не купує, тому і вантажники тепер мало кому тут потрібні.

«Ну, тепер їх досаду можна зрозуміти», подумав Данте, що, нахиливши голову назад, відпочивав на шкіряному сидінні.

– Тоді, чому би людям не виїхати у міста, де їх робоча сила була би більш затребувана?

– Багато хто тут народився, пане. Якщо у вас є можливість хоча би купити квиток, це не означає, що вона є у всіх.

– І що ви від мене хочете? Щоби я допоміг вам знайти тепленьке містечко? Може ви, спочатку, хоча би отримаєте вищу освіту?

Дівчина глузливо хихикнула й наспівала: Гроші ж мої гроші, скільки мені треба, щоби мати букварі й три ложки з медом?

– Але трактувати Бозаро ви вмієте.

– Все-таки він бідняк-повстанець, його пісні нам у спадок передаються! Більше дивує те, що ви знаєте таке ім’я.

– Вивчав історію людей на історичному факультеті.

– Факу-що? Не розумію вас, пробачте.

– Нічого, все нормально. Зупиніть ось тут, так. Дякую, – Данте вийшов з автомобілю, водійка за ним, взяла багаж і поставила на бруківку. Чоловік витягнув з кишені гаманець, порахував купюри, деякі поперекладав і витягнув три пурпурових папірця з обличчям першого правителя Тіреї на кожній з них, – цього повинно вистачити на якісь курси. Потім зможеш піти на державне підприємство, якщо захочеш. Дівчина ніколи в житті не бачила фіолетових купюр. Це був найбільший номінал. За них вона могла спокійно жити цілий рік, при тому ще й їсти у загальній їдальні. Водійка не роздумуючи взяла їх і блаженно подивилася на свого спасителя, якого ще десять хвилин назад назвала «пихатим господарем».

– Але за що такі щедрі чайові?

– Да так, нагадали мені одну знайому. У неї такі самі зелені очі. Та й людям небезпечно працювати таксистами. Всякі клієнти попадаються.

Водійка встала струнко і шанобливо віддала військове вітання: Дякую вам, пане! Але цього вистачить не тільки на моє навчання. Вважайте, допомогли цілій низці бідняків.

– Звільняйтесь одразу, нема чого лазити у нелегальній конторі. Таксувати без потрібних документів незаконно.

– Працюєте у подібній сфері?

– Лише знаю як все відбувається. Не жартуйте з таким, пані водійко.

– Добре! Дякую вам ще раз, виручили! Я вже буду їхати, най щастить з «Андротерою»!

Не чекаючи відповіді, вона застрибнула у салон і, махнувши долонею, рушила далі.

Отаке цікаве знайомство з людиною, яку він більше ніколи не зустріне. Не встигне Данте і моргнути, як світом бігатимуть її нащадки. Обернувшись, чоловік побачив перед собою засніжену сіру споруду, на стіні біля входу до якої було написано «Хірургічне відділення лікарні імені Бешальдри». В народі ніхто вже і згадував ім’я талановитої хірургині, що перша провела успішну операцію на серці. Нащо Данте взагалі це пам’ятає? Вчив то все в академії, але так ніколи це, окрім як в такі моменти, і не згадує.

Пройшовши невеличку алею, вздовж якої посадили декоративні ялинки, він підійшов до темних дерев’яних дверей і постукав у них. На звук вийшов юнак, схоже, медбрат, із дуже заклопотаним виглядом. Так як це був не парадний вхід, незнайомець не дуже розраховував взагалі когось тут побачити, окрім як дітей, що полюбляли пустувати над бідним медперсоналом.

Хлопець одягнув окуляри з товстою оправою й уважно придивився в лице Данте: Ви до когось?

– я за особистим викликом пані Бальтірос.

– Ох, тоді заходьте, – медбрат відійшов, відкриваючи прохід у лікарню. – Вона зараз у операційній. Це надовго. Бажаєте зайти всередину?

– Так, звісно.

– Тоді продезінфікуйте руки, переодягніться й проходьте у п’ятнадцяту палату. Вам потрібна допомога, чи ви вже знайомі з усім?

– Ні, дякую. Я вже тут бував.

– Тоді мені треба йти – багато паперової роботи, – опустивши очі, монотонно сказав юнак і поспішив кудись вглиб лікарні.

***

Данте невпевнено відчинив білі двері, що вели у приміщення операційної, прикрашеної малюнками різнобарвних тварин і рослин. Пролунав емоційний голос Покровительки. Крім основної роботи, як міністр внутрішніх справ, сотню років тому вона почала активно вивчати медичну справу й добре навчатися, за її бюджет і була побудована «Андротера».

В іншій частині кімнати, за довгим столом, сиділа комісія, яка уважно слідкувала за нею й записувала щось у журнали.

– Саме за причин ефективності я вважаю префронтальну лоботомію куди кращим методом, ніж медикаментозне лікування деменції прекокс, – худорлява жінка у білому хірургічному костюмі стояла біля операційного стола, на якому лежала несвідома людина. червоно-блакитні очі Повелительки впевнено дивилися на професора наук, що уважно слухав й іноді кидав короткі погляди на пацієнта.

– Скільки операцій вже було проведено?

– Сто п’ять, пане Абральде! Звісно, експеримент був зроблений на людях, а саме в’язнях Білої тюрми, за якими пізніше помічалася позитивна динаміка поведінки. Чи це не чудово?

– Вам пощастило з асистенткою, пані Бальтірос. Майстерка своєї справи, ви добре її навчили.

Молода дівчина, що штовхала тацю з операційним приладдям, радісно всміхнулася.

– Багато праці й практики для досягнення ідеалу, – блакитноока ніяково поправила халат. – Але, пане, насправді у мене була ще одна ідея.

– Так, слухаю.

– Як ми знаємо, з моменту смерті Віллідор, кількість нападів на людей суцільно збільшилася. Звісно, ми розробили відповідні ліки на основі сироватки людської крові, але, статистично, вони не завжди мають достатній ефект.

– Продовжуйте, – попросив мужчина, поки гортав папку з дослідженнями і фотокарточками.

– Префронтальна лоботомія стала би непоганою операцією для тих, хто не може себе контролювати. Подумайте самі: відрізати саму можливість думати про такі жахи! Фізична неможливість замислитися зробити злочин! Це хіба не ідеальне вирішення проблеми?

– Кхм, – кашлянув у кулак гість, що весь цей час підслуховував біля виходу. Жінка злякалася раптового звуку, але хутко обернулася до нього, і, побачивши чоловіка, одразу змінилася в лиці.

– Данте? Чому ви тут?

– Данте Бальтірос? Яка цікава зустріч. Прийшли підтримати племінницю? – професор підійшов до чоловіка й міцно потиснув його руку.

– Пані Бальтірос перевершила мене у всьому, пане Абральде. Я лише вірний підлеглий.

– Що ж, Ви абсолютно праві. А також затверджую, що «префронтальна лоботомія» дійсно є прекрасним способом лікування подібних девіацій. Проривний метод! Я подумаю про вашу пропозицію, – тепер рукостискання перейшло до жінки. – Панове, запишіть все у протокол і надайте мені завтра! Будемо оформляти все до офіціального ступеня. Не слухайте критиків, то все писалося за для того, щоби применшити ваш здобуток!

– Дякую вам!

– Краще подякуйте собі. Ви чудовий науковець і гідні того, що здобули. Ми не будемо вас затримувати, бо, певно, пан Бальтірос прийшов до вас не просто так. Чекайте звістки! Мені треба бути присутнім ще на декількох операціях.

Шум і гам стільців, безлічі кроків і голосів тривали до того моменту, поки за ними не зачинилися широкі двері. Разом з ними вийшла й асистентка, що забрала пацієнта на каталці. Настала тиша. Бальтірос холодно дивилася на чоловіка, що топтався посеред операційної, намагаючись не відповідати на погляд.

Покровителька схрестила руки на грудях і трохи нахилила голову вперед: Якого біса ти тут робиш?

– Приїхав назад, додому. А що, я вже не можу цього зробити?

– Через тебе я ледь не втратила ідеальну можливість здобути визнання в медицині. Але це не головне, – вона зняла халат і поклала його у залізну шафку. – Де піддослідна?

– Через мене доктор наук, якраз-таки, пришвидшив своє рішення. А вона.. ну, на жаль, я не зміг її забрати.

– Ти.. ти що?

– Не зміг забрати. Ситуація була стресова, вона не погодилася, тому я не гаяв час і по..

– Замовкни, бовдуре! Це був твій єдиний обов’язок: змусити підкоритися та приїхати!

– Ви сказали мені зробити так, щоби герб птаха в’ївся їй в мозок! Щоби вона пішла за тим, в кого він є! Наказу привезти не було!

– А якщо посильна не приїде?! Нанівець дві сотні років старань. Повинен був діяти за ситуацією, а не залишати всю роботу на слуг Гасіон!

– Я не хотів вмирати від лап рабів Бермеліона! Трясця твоїй матері, я теж хочу жити!

Жінка обперлася на стіл і потерла рукою рота: Та хто би казав. Як був немічним рабом, так і залишився! Краще би мій батько ніколи не брав тебе під своє крило, і проблем би тоді не набрався.

Данте окривджено насупив брови.

– Не смій більше нічого казати! Мені нічого не коштує тебе пристрелити. Я не мій батько! Далеко не така добра і терпляча! Але дам тобі останній шанс, – жінка підійшла до нього й сильно тицьнула пальцем у плече, – поїдеш назад, якимось чином перехопиш і забереш її! Не погодиться – привезеш частинами. Зрозумів?!

– Вирішили йти проти Гасіон?

– Я ніколи і не йшла з ними. Лише подумала, що непогано було би стати тимчасовими союзниками. Не забувай: якщо ідеально не виконаєш роботу, то назавжди підеш гуляти лісом.

– Так, добре. Зроблю все можливе.

– Йди, шукай собі підходящих підлеглих.

Чоловік удавано поважно поклонився їй і вийшов з операційної. Він вже і забув, настільки страшними бувають Бальтірос в гніві. Це той самий випадок, коли загроза була цілком реальна, а не просто «щоби налякати». Із майже безмежною владою, вона втратила поняття моральності, яке колись мала, і стала діяти економічними інтересами заради своїх неможливих ідеалів. Збереження життів на війні її не цікавило, бо помирати будуть поки не її військові, витрачатися будуть не її ресурси.