Цвіт Адонісу

Зима на півдні є найлютішою. На пагорбах біля гірської кряжи Урла’антер, повністю вкритої білим снігом, неспокійно: серед високих ялинок лунав важкий гамір гусеничних вантажних перевізників, у яких та на яких сиділо багацько молодих військових у білих касках. Кожний мав за спиною, або в руках новенький кріс, під легкими пальтами до тіла притискалися захисні пластини. В повітрі пахло потом і тваринним страхом, стояло дивакувате передчуття бійки.

Ось, одна з вантажівок різко зупинилася і з неї вистрибнув чоловік з цигаркою у зубах. Майор. Страшно невиспаний і страшно невдоволений розпорядком справ. Новини про пожежу в готелі встигли дійти до його розбурканого розуму. Ось так відпустиш пташку на волю, а хтось вирішить підсмажити її на грилі.

З іншого транспортера до нього підбіг військовий зі знайомим обличчям - лейтенант Форас, що радісно зняв каску і приклав її до грудей у вітанні: Віддаю своє серце Бертаганії! Майоре, як я радий вас бачити!

Майор зиркнув за спину юнаку, спостерігаючи за молодими смертниками, але вже через мить його очі впали на фізіономію лейтенанта.

– Звідки скільки енергії в таку годину? – буркнув собі чоловік, випускаючи з рота смердючий дим.

– Чого ж це ви, товаришу? Така подія на носі!

– Всього-на-всього збройний напад на сусідню державу. – Його очі знову стрельнули в сторону кіпи військових. Все одно змогли якимось чином набрати потрібну кількість. Але воно то й не дивно: позабирали молодих фермерів з колгоспів, через що пайок цивільних зменшили майже втричі. Майор легенько смикнув ремінь, на якому бовтався кріс. Він ще раз затягнув їдкого диму у легені й прокашлявся, вирішивши змінити тему розмови. – Як там твоя дружина?

– Та все добренько в неї, товаришу. Написала мені лист, що пологи пройшли добре і дитя просто копія мене.

– Чудово… Скільки часу до сходу другого кільця?

– Рівно півтори години.

Майор схопив Фораса за комір пальто й притягнув за вантажний транспортер: Ти краще, «товаришу», поясни мені, збіса ти тоді тут?

Юнак напружився від раптової агресії й насупив брови: Ви ж і самі маєте розуміти, товаришу, час зараз скрутний. Ми на межі голоду. Військовим добре платять, а в мене донечка…

– Тобто про захист своєї держави вже й не йдеться, га?

Лейтенант ніяково кліпнув очима.

Чоловік тяжко зітхнув і добре тряснув Фораса: Ти хочеш скінчити як Белет, у братській могилі? Ти, трясця, з глузду з’їхав?!

– Ні, пане майоре, я-

– Замовкни. Ніяких відмовок, – майор притягнув його ближче до себе і почав шепотіти, – ти взагалі маєш уявлення, хто з тобою в одній роті? Це все селюки з колгоспів, які перший раз тримають у руках зброю. Всі ті, ким я мав командувати, або мертві, або хотіли би ними бути.

– Тоді краще поїхати додому і дивитися як моя сім’я скаженіє від голоду?

На це майор нічого не відповів. Дивлячись юнаку прямо в очі, від повільно відпустив його пальто і зробив крок назад.

– Йди до інших, лейтенанте, готуйся.

Форас ще деякий час глядів на похмуре обличчя старшого військового. За ті декілька днів, що вони не бачилися, той ніби постарішав на десяток років.

– Пане майоре, я не хочу вмирати, але вбивати я теж не хочу.

– Виконуй наказ.

Юнак хотів би-но щось сказати, але, натомість, кивнув і пішов до групи строковиків.

Час тягнувся невблаганно довго. Спочатку сутеніло, Сонячне кільце неквапливо заходило за високі дерева, заливаючи небо червоними фарбами. Потім з’явилася найяскравіша зірка – Андротера, що знаменувала початок ночі.

Жовтогарячий краєвид замінявся кольором смерті. Хмари на небі були схожими на молоді квітки горицвіту, втоптані у багрянисту кров, а весь сніг порожевів.

В кожній культурі цю ніч кличуть по-різному. «Ніч Різанини», «Чорна ніч», «Бенкет Богині», але сенс завжди один: коли на небозводі з’являються Тонкий і Широкий Місячні кільця, всякі закони моральності будуть мати місце тільки при сході сонця. Звісно, традиції предків залишилися давно у минулому, а ця ніч перетворилася з кошмару на день вшанування мертвих. Було би добре, якби воно і лишалося так назавжди.

Але ось, на Червоному небозводі в котрий раз з’являються два Місячні кільця, а темним лісом, оминаючи снігові бархани, рухалися бертаганські військові. Майор був одним із тих, хто безупинно йшов вперед. Руки сильно тряслися, бо останню свою цигарку чоловік викурив пів годин тому. Тяжко дихаючи, він дивився вперед на кров’яні долини, міцно тримаючи ремінь крісу.

Війна розпочалася.

Хрускіт снігу, змішаний з пихканням наляканих військових, став оглушливим на фоні мирної зимової ночі. Сотні ніг переступали через рожеві бархани, брязкаючи наплічниками і новенькими гвинтівками.

«Кров’яна долина смерті». Так би описав її майор, якби був у гуморі для гуманістських настанов. Але в такий момент навіть думати складно. Лишень-но крокуєш, згадуючи вранішній сніданок, або очі коханої, передчуваючи загибель, що дихає тобі у спину. Не холодно. А якби і було, ніякий струмінь повітря не зміг би звабити військового до відчуття адекватного страху. Того природнього, який сидить десь глибоко в нирках і іноді випорскується в кров. Як ось коли треба щось перепитати, або заперечити.

Чи чекали їх там, на іншій сторонні? Мертвенна тиша сотень дерев не давала відповіді на це запитання. Ліниво посвистував одинокий вітерець. Ось вони вийшли на великий пустир біля священної затоки, вкритої нічним туманом. Навіть так вдалині можна було розгледіти величезну споруду – монумент Богині в натуральну величину. Майор спинився на хвильку, розглядаючи монументальну споруду: кам’яна копія богині ніби стояла посеред озера крові, простягаючи руки до жертовного неба. Два Місячних кільця проходили рівно над її долонями, немов ті втримують їх на одному місці.

Чоловік пригледівся до рожевої димки і розгублено потер стомлені очі. Щось велике рухалося, висовуючись носом з природного маскування. Зненацька, звідти пролунав гучний шум. Спалах. Щось швидко полетіло вгору, і ще, і ще!

Не встиг він закричати, як десь за рогом пролунала серія вибухів. Земля тряслася під ногами, а у вухах жалібно загуділо. Військові попадали в сніг, настрахано затуляючи обличчя, хтось закричав. А потім вибухів ставало ще більше, допоки вони не спинилися, а за ними не почалися артилерійські обстріли. Багряне небо враз вкрилося тисячами рухливих промінців, що летіли повз одне одного, падаючи на землю.

Майор глядів на всипаний блискітками небозвід, а на обличчя виповзла зморена усмішка. Клята смерть була так близько, пролітала над головами, нагадуючи собою невинні феєрверки.

Тірейський флот, ніяк інакше. Авжеж, саме йому судилося відкрити вогняні ворота.

Але для споглядання зовсім не було часу. Варто було рухатися далі. Артилерія не припинить своєї роботи.

– Піднялися! Хутчіш! Чого порозлягалися?! – кричав майор, піднімаючись і струшуючи з себе сніг. За ним попіднімалися й інші.

«Флот Тіреї», і «Тірея» пошепки розходилося серед бертаганців. Ніхто не розраховував на їхню участь у війні. Воювати з однією-єдиною Єранан було би набагато легше. Хто ж міг знати, що так станеться? Ніхто.

– Як думаєш, ті ракети в когось попали? – тихенько питався один з військових, нервово поправляючи каску.

– Та сто відсотків. Певно рознесли контрольні пункти, або ще щось. Трясця, нам гаплик, – буркотів під ніс інший, стискуючі у долоні лямку від гвинтівки.

– Стули-но пельку! Богиня на нашій стороні, значить все буде добре.

– Авжеж..

Більше вони не говорили, а їхні вуха мимовільно прислухалися до кожного вибуху, потайки молячись, щоби ті не ставали ближчими.

***

Червоне море, таке безкрайнє, як кухоль з вином, що повільно виливалося ріками на чисту, невинну землю. А з кожним вибухом та безневинна тиша перетворювалася у кров’яну гільйотину, і кожний глядач в якийсь момент міг стати приреченим.

Холодний вітер приємно лоскотав світлу шкіру, тихенько шипотів у біле волосся. Тріпотіння прапорів супроводжувалося далеким розквітом тротилу.

– Колись батько казав мені, що флот - це спосіб підтримки миру, і використання його у нападі є неприпустимим. Але його вбили, а від його слів лишилися лише написи на пам’ятниках і монументах, – муркотіла собі дівчина, чиє біле волосся слабо майоріло морським бризом. Її спритні очі уважно спостерігали за смертельними феєрверками. – Прохання про допомогу від Гасіон є одночасним проголошенням її слабкості. Ганьба Сивенії і ганьба Віллідор.

– Покровителько, чи припускали ви, що Єранан і надалі спробує покладатися на особисті сили?

– Так би і було, Фокалоре, якби хтось не підговорив її змінити плани.

– Свята? Ви ж знаєте, всі вони хитрі, як ті морські вугрі.

Покровителька випрямила спину, пильно вдивляючись в жовті вогні з палуби військового корабля.

– Як тільки ми одержимо перемогу на західному і північному фронтах, війна буде закінчена.

– Бермеліон не здаватиметься так легко.

– Він всього-на-всього паскудний виродок, що народив ще з сотню тисяч подібних до себе рабів, Фокалоре. Без наших ліків вони ніщо. Повмирають собі тихенько, перетворюючись на безмозких хижаків.

– Але що на рахунок таборів? У них мало би цілком вистачити м’яса на декілька десятків років, – чотирирукий знервовано склав дві пари долонь за спиною, вдивляючись у холодне обличчя покровительки.

– Дізнаєшся пізніше. Не буду розкривати всі карти.

Величезна статуя, що на рівні з кораблем були тільки її ноги, тяглася безкінечно вгору, в безкрайнє кроваве небо, майже перекриваючи собою все небо.

***

– Я більше не можу, – промимрив один з наймолодших піхотинців. Його руки дрижали від страху, а його струнке, молоде тіло тряслося з кожним вибухом, – мені страшно.

Майор мовчав. Сидів під деревом, пильнуючи настраханих дітей. Тонким струмком тікав сигаретний дим, зникаючи у морозному повітрі. Варто йти далі, але деяких не тримають ноги, а інші попритискалися до стовбурів, перераховували патрони.

Це неважливо. Їхні життя неважливі.

Чоловік перевірив металеву пластину на животі, в десятий раз запевнюючись у її наявності.

Тисячі строковиків більше не повернуться додому. Це було неможливо. Єранан виграє війну.

– Йдемо далі! Нема чого відсиджуватися.

Його голос продзвенів як той ранковий клич для парафіян. Він наказував вставати, але замість заклику до початку молитви, змушував взяти зброю і йти далі. Ось так вони й пішли, а червона ніч все не бачила кінця.

Ніч, що за легендами символізує велику жертву, яку понесла Богиня задля створення світу. Колись давно, коли землею не текли ріки, а на небозводі не було Сонячного кільця, безсмертна розкрила свої жили, і так утворилися моря, взяла своє ребро, і створила першу людину. Це була матір всіх людей, Пророк на ім’я Галеніт. Деякі подейкують, що та була Богинею, що спустилася на землю смертних, або однією з її божественних доньок. Від неї людство отримало знання про честь і доблесть, праведну вірність і свободу. Але ким є жовтоокі? Як вони були народжені? Багато літописів каже, що, однієї холодної зими, коли до світу завітав бог Мендрагор, в одному поселенні народилося дивне дитя.

– І що було далі? – допитливо запитав лейтенант Форес у майора, поки ті пробиралися через товщу снігу.

Спритне, не по роках розумне дитя, що обрало для себе ліс місцем спокою й пустощів. Мінали дні, дорослішав і хлопчик, що незабаром став юнаком. Померла його мати. Хотів-но він повернутися і похоронити її, але, вздрівши його, селяни не пустили його до порогу свого ж будинку. Так той і втік у рідний ліс, плакав під величним деревом, допоки його не помітила Хасттель – богиня природи. Ось так юнак, що втратив своє місце серед людей, тимчасово знайшов його у обіймах безсмертної любові.

Вони породили багато дітей, красивих і сильних, дужих до всього братів і сестер. Але ніде тим не було місця: ні серед богів, ні серед смертних.

Одного разу, наймолодша їхня дитина лишилася на самоті. Вона бавилася у високому зіллі, допоки до неї не приповз змій, що назвав себе Великим Змієм. Дитя не боялося засторог батьків, так само як і не страшили її і чарівні істоти, тому та і розказала все про те, ким вона є і ким є її сім’я.

Обурене непомірним гріхом, Божественне створіння розказало все Творцю.

Однієї ночі, коли на небі з’явилося друге місячне кільце, діти Хасттель відчули голод. Від роздирав зсередини, вбивав всяку думку, вселяючи страх і гнів глибоко у їхні голови.

Ось так і розлилася перша кров, а голод було тимчасово втамовано. Хасттель назавжди втратила довіру Матері, а батько зненавидів своїх дітей.

– Йой, тобто наші предки – одне одному брати та сестри? То вже якось занадто.

Пролунали поодинокі хихотіння, що швидко розріджувалися у далеких артилерійських вибухах. Майор прокашлявся у кулак і продовжив: Колись давно, я так само розказував цю легенду курсантам потоку, яких навчав. Деяких з них ви знаєте як своїх генералів, але більшість вже ніколи не приїде додому.

– Мої батьки померли, захищаючи мене і інших. Це честь для мене – закінчити як вони, – невпевнено сказала невеличка дівчина, чиє обличчя було серйозне, але сумне. У відповідь на її слова настало тяжке мовчання.

Дивакуваті діти грішної богині.

Майор знову кашлянув і глянув на неї.

– Нехай-но Великий Змій відвернеться від нас.

– Нехай-но слава буде нашим провісником! – Відповіло з десяток впевнених строковиків, наставивши гвинтівки у небо.

***

Перший постріл. В мертвенній тиші він прозвучав як грім серед ясного неба. Нерухоме тіло бійця гепнулося на рожевий сніг, заливаючи його теплою кров’ю. Всі одразу припали до землі, над головами свистіли десятки куль. Їх помітили першими. Почалася стрілянина у відповідь, деяка частина військових, пригинаючись, розбіглася в різні сторони. Майор пробіг наліво від основного стику і, зненацька, помітив за одним з дерев фігуру з білою тканиною на обличчі, по центрі якої був єрананський ієрогліф імені. Королівське військо. Той теж його помітив, але нічого не зробив. Впізнав. Товариш з одного підрозділу скрився за кущами, злившись з оточенням.

Здавалося, ніби кулі з’являлися просто з повітря й влучали точно в ціль, ніби то якісь примари, а не справжні вороги. Бертаганці поховалися закутками, біля широких стовбурів і ровів, стали налякано чекати. Бах! Неуважному строковику пробило шолом, інший нажахано підтягнув його до себе, тримав голову так, щоби рана змогла нормально затягнутися. Але це було малоймовірно. Патрони незвичайні, для регенерації знадобиться забагато часу.

Всі, хто були поряд, запитально глянули на майора. Але в той момент він думав геть про інше. Чоловік присів, зняв каску й, надягнувши її на ствол рушниці, висунув самий край. Бах! На касці з’явилася велика дірка. Опустив гвинтівку і надягнув каску назад. Знову постріли! Хтось з тих, хто залишився відповідати на першу стрілянину, вистрибнув з-за снігової купи і почав увсебіч палити. Крик, і за наказом всі ринулися на ворога. Але майор і далі сидів, очікуючи когось. Перед ним виросла фігура того самого бійця зі знайомим символом. Той недовго глядів на нього, кинувся вперед і щиро, міцно обійняв. Обійми були недовгі, але сильні, руки єрананця тремтіли, як і його подих.

– Я думав, ти помер, – пролунало на старій військовій мові.

– Теж саме можу сказати про тебе, – жартома прошепотів світловолосий.

– Я сказав генерал-лейтенанту, що ви тут, а вона не здивувалася. Мовила, що так і планувалося.

– Так.

– О Сонце, чому ми мали зустрітися саме в такий момент?

– Пробач, що не писав тобі, я..

– То пусте! Пусте то все, Гаврило. Повернися додому, прошу. Я можу забрати тебе хоч зараз.

Вибух! Хтось кинув гранату, за деревами яскраво спалахнув вогонь. З-за спини єрананця вибігло ще декілька королівських військових. Постріли не припинялися. Майор ще раз обійняв друга і болісно скривив лице. Як довго ніхто не називав його по імені. З очей рвалися сльози, але не час. Не зараз.

– Я маю допомогти, інакше наказ не буде доконано.

– Ти достатньо допоміг! Годі, всі чекають на тебе.

Чоловік поплескав товариша по плечу, відпустив його і щиро усміхнувся: Говориш так, ніби мене не знаєш!

Жовті очі журно дивилися на нього. Прийнявши відмову, єрананець зітхнув і дістав з кишені пов’язку на обличчя, схожу на ту, що і сам носив. Простягнув її майору, який швидко прийняв те, що йому колись належало. Боєць встав і, не попрощавшись, помчався в гущу подій, залишивши світловолосого наодинці.

О сонце.. Чи то «О Богиня» тепер? Як давно це було. Тоді, здавалося, навіть найдивакуватіші ідеї могли стати правдивими. Наприклад от, загальне щастя, або вічне літо, коли шкіра ставала налита як бронза, а на кущах ріс дикий виноград. Коли дружина була жива, а Гаврило був звичайним юнаком.

Але все це не має значення. Ні спогади, ні теплі проміні, ні блакитне небо. В момент, коли навколо тебе танцює смерть, а її солодкий спів нагадує постріли і артилерійські вибухи, думати про минуле - вступити у цей танок і згнити. Але обов’язком майора було викликати на дуель Великого Змія.

Чоловік втягнув у легені холодного повітря і мало знову не закашлявся, потягнув за ремінь гвинтівки і схопив дерев’яний приклад зі стволом. Підвівшись на ноги, став пробиратися через рожевий сніг і, огинаючи дугою місце, звідки лунав кошмарний гул, сховався за іншим деревом. Звідти він і побачив переляканого строковика, що притискав руками каску до голови, обеззброєний і вразливий, сам-один посеред безбожної війни. Цікаво, чи дивиться Творець на наші гріхи? Чи плаче вона священними сльозами, спостерігаючи як гнила кров вкриває її землю? Гаврило опустився ближче до землі, підняв гвинтівку і прицілився.

Бах!

Точний постріл потрапив юнаку у голову, той нерухомо звалився на крону дерева, а каска впала поряд нього, залита багряним життям. Він не помер, ні, але надовго лишиться в близькому до смерті стані. Особливі кулі не дадуть ранам закритися.

Хотів-но майор піднятися, як прямо біля його вуха просвистіла куля. Різко обернувшись, чоловік побачив іншого солдата. Низенький хлопець направляв на нього кріс, а на обличчі зависла фізіономія огиди. Бачив. Не можна лишати в живих! Все це не тривало довше секунди, але тваринний страх розтягував і м’яв час як тісто, а поки молодик вагався, Гаврило підстрелив і його, і той впав у сніг як мішок картоплі. Гаяти час - померти, тому ноги несли майора все далі і далі у бій, а кожен постріл його крісу забирав все більше і більше життів. За дружину, за товаришів, за Єранан!

Ті, кого він нещодавно вів у бій, тепер плакали і кричали, благали про пощаду. Тваринні очища дивилися на нього перед тим як втратити всякий блиск свідомості, а молоді руки налякало ховали захисну пластину від дула його гвинтівки.

Тільки коли на священній червоній землі пролунав останній вибух, два Місячних кільця зникли з кривавого небозводу, а у повітрі запанувала страшна тиша. У Гаврилових вухах гуділа розпалена кров, кожен подих лишав за собою білу димку.

- Ви гарно попрацювали, осавуле.

За його спини озвався голос. Саме звання дало зрозуміти хто до нього говорить. Один з королівських військових, якого він не знав. Його обличчя було закрите білою тканиною з Ієрогліфом.

Майор, а тепер разом з тим і «осавул», обернувся і змучено глянув на єрананця. Безликий, високий і стрункий, той дивився на нього у відповідь. На його поясі висіли щаблі, білий мішкуватий одяг був заплямований грішною кров’ю. В кінці кінців, всі ми грішні, назавжди приречені жити з прокляттям. Так чи був сенс у всіх цих війнах, якщо єдине наше існування призводить до страждання інших?

- Який подальший наказ?

- Немає подальшого наказу. Як мінімум, для вас немає, - невідомий явно посміхався, - повертайтеся додому.

- А де-..

- З іншими, молиться і зв’язує полонених. Нема йому зараз до вас діла.

З-за спини єрананця пролунали голоси, що говорили старою військовою мовою. За деревами промайнули білі силуети, між ними - бертаганці, побиті і налякані, неспішно перебирали ногами.

- Перекажіть йому, що я живий..

З тим, Гаврило повернувся і поплентався у гущавину лісу. Йшов так собі, допоки не натрапив на ріку. Крижана вода бігла собі серед рожевого снігу, бездумно мандрувала світом, де потім перетворювалася в хмари і дощі, пізніше - у чиїсь сльози. Так і тут, Гаврило плакав колишніми ріками, а рука потягнулася у внутрішню кишеню заляпаного пальто. Пачка цигарок, всередині неї позичена запальничка. Що за паршивим життям він живе, якщо не може існувати без тютюну?

Перша затяжка, потім і друга. Сірий дим неспішно підіймався у небо, розчиняючись у чистому повітрі. Вільна рука дістав з іншої кишені годинник на ланцюжку, розкрив його і глянув на фотокарточку.

- Люба.. ти би напевно ніколи мене не простила, правда?

Така щаслива, молода і гарна - назавжди прекрасна у тліючій пам’яті Гаврила. Пройшло майже дві сотні років. Її смерть була єдиною причиною, чому він мав це зробити, мав помститися. Сотні життів за одну..

Не встиг майор пустити ще однієї сльози, як відчув на потилиці холодне дуло.

- Руки вгору.. і повільно оберніться.

Так він і зробив.

Лейтенант Форас втупив у нього свої пусті, нажахані очі, і націлив гвинтівку до захисної пластини на череві беззахисного чоловіка.

- Я радий, що ви вижили, лейтенанте.

- Замовніть! - юнак зціпив зуби і штовнув його крісом. - не кажіть нічого!

Десь на ялинці закаркала ворона. Світловолосий подумав собі, що було би гарно бути птахою. Не знати війни, вільно літати. Хіба то не чудове життя?

- Ви брехали нам! Пили з нами вино, жартували і горювали. В кінці-кінців, був тим, на кого рівнялися! - Форас закашлявся і виплюнув на білий сніг багряну слину. Місячні кільця і зовсім зникли з небозводу. - Але виявилося, що ви ніхто інший, як шарлатан. Тепер я розумію, чому ви не хотіли дивитися на фотографію пані Белет. Совість замучила, так?!

Він не мав що на це відповісти.

- Добре, що ви мовчите. Будь які ваші виправдання зараз звучатимуть як безглузді теревені.

Дуло ще раз ткнулося в захисну пластину, підштовхуючи чоловіка ближче до стрімкої ріки.

- Я довго розмірковував ким ви є, майоре. Ви ж по суті ніколи і не брехали. Скоріше недоговорювали. Ніколи не давали надії, ніколи не прикрашували здобутків, ніколи не вихваляли Бермеліона. Цим ви мені і сподобалися, - юнак знервовано проковтнув слину і продовжив: - Я щиро вірив, що ви інакший, що ви людяний.. Що ви просто такий, який є.

- Форасе-..

- Я вірив, що ви щиро бажаєте навчити нас, і вся ця жорстокість має хоч якийсь сенс.. Але ж ні! Вам просто все одно. Дитина це, чи ні, мала вона батьків, чи ні. Вітаю! Ваша місія вдалася, ви пожертвували усім заради смерті! Що тепер?

Гаврило ще деякий час дивився на Фораса, з його губ звисала тліюча сигарета. Світловолосий зробив повільну затяжку, після чого заплющив втомлені очі. Кохана, чи чекала ти на мене всі ці роки?

Бах!

Зграя птахів пурхнула з дерев у безмежне чорне небо.