Розділ Десятий. Прибуття

Шеррі спала, а Сара ніяк не могла заснути. В Нью-Йорку ще день, а тут вже ніч: джетлег.

Сара вийшла на теплий нічний пісок, вона відчувала спокій та безпеку. Їй захотілось загорнутись у тепло чиїхось обіймів і темне нагріте море кликало її у свої спокійні зоряні води. Вітер шепотів пальмам свої секрети чи то жарти від яких листя на деревах неначе стримано здригувалось, але це видавало їх сміх. Сара заходила у воду у своїй легкій сатиновій піжамі, бо перевдягатись не хотіла, щоб не повертатись та зайвий раз не гримати дверима. А лишати на пляжі було ризиковано — ще віднесе вітром. Отож, уся мокра по шию, Сара вже була у морі, вона відчувала себе неначе у чорному молоці. Їй захотілось повернутись на спину і подивитись на зорі. Раніше вона боялась плавати навіть вдень, коли розуміла, що із дна випливе якесь чудовисько на кшталт медузи й торкнеться своїми слизькими мацаками її ніг, рук, живота, усієї її шкіри. А можливо, це міг бути дельфін.

Сьогодні ж море кликало її. Вода гойдала і заколисувала. Сара почала мугикати, наспівуючи невідомий їй мотив.

Вона розуміла, що якщо вона зараз піде на дно — це буде повна утилізація даних без можливості відновлення. Таке роблять з технікою, коли її хочуть викинути. І усе її життя, усі її здобутки та досягнення будуть не просто зменшені до мінімалізму, де ти можеш усе переставити як хочеш і заповнити новими речами, але і сам простір, де ці речі, дані, спогади, могли зберігатись, не матимуть ніякого сенсу. Бо не буде стін будинку, звідки ці речі викинуться. Це буде не просто як стертий чат зі збереженими паролями та повідомленнями, важливими посиланнями та інтимними фото. Це буде стертий акаунт.

Усі ці думки летіли до зірок черед мелодію, яку вона наспівувала без слів.

“Цікаво спостерігати зсередини як міняється душа, усвідомлюючи, що тіло не вічне. І чому я думаю про це.” Сара спинила пісню та попливла далі, відкинувши дивні нав’язливі міркування. “Я просто пливу. Це усього-на-всього вечірнє плавання.” Небо було таке чисте, що хотілось перевернути світ навпаки та впасти в цей космос. “Чому існує сила тяжіння?” Вона гребла руками та відносила своє тіло ще далі від берега. Сара то перегорталась на спину, то спинялась, бо щось штовхало її уперед, поки вона не відчула ледь сильніші хвилі на відміну від спокійних вод, що були біля берега. Це була лише мить, а потім вода втихомирилась. Сара лежала і намагалась заснути. Та усвідомлення того, що під її тілом глибина могла сягати не менш трьох-чотирьох метрів, не давало їй розслабитись. “Як добре довіряти. Нарешті в мене є шанс попрактикувати це. Боже мій, нарешті мені абсолютно добре.”

Небо нагадувало казку, де своїми рунічними письменами предки з потойбічних світів слали повідомлення. “Здається, і я вмію читати цю книгу”. Сара розуміла, що потрапила в паралельний світ. Не було сенсу жива вона чи ні, але в цей момент вона точно знала, що відключилась. Бо прийшов дивний сигнал: неначе картинка перед очима виникла мама: такою вона бачила її востаннє. “А що, якщо вона також це зробила… у воді?”

Злякавшись своїх припущень, Сара перевернулась на живіт і плила ще далі від напрямку берега. Вона пірнула і затримала дихання під водою: “Якщо існує безчасся, я зможу протриматись так вічність. Випірну з води, а навколо все інше. На тисячі років уперед.” Так вона гралась з часом від нудьги, коли в дев’ять років сиділа в школі на уроках. Поринаючи у свої мрії, Сара так наближала кінець дня, коли вона нарешті могла піти в музичну студію. Так вона гралась з годинами, але не з роками, тим паче зі сотнями років.

“Якщо часу не існує, то це все маячня. Я маячня: Сара Бьорнс — маячня. Поганої поведінки Шеррі не існує, бо Шеррі — вона мені не належить. Це узагалі не Шеррі. Це я видумала її образ. Так само як мільйони людей вигадали мій образ. І тільки я знаю, хто я. Страх підступності Остіна. Страх банкрутства. Страх осуду. Всього цього не існує. Ненависті не існує. Це все люди придумали від нудьги. Але якби насправді усі відчули зараз те, що відчуваю я, ніхто б не захотів заздрити, вбивати, боятись, злитись. Нелюбові не існує. Це моя ілюзія. А любов — це і є це Все. Це Зараз і Тепер. Світ просто є, а часу не існує, так само як і нас. Він відбувається з нами, поки ми є, а потім і нас не буде. Але, якщо мені дали тіло, то щось таки потрібно зробити в цьому світі. І краще нехай це щось викличе посмішку, а не сльози.”

Сара розвернулась і почала плисти до берега. В такі моменти стирається межа між життям і смертю і народжується безчасся. Та коли тіло це відчуває, йому стає жарко і холодно одночасно. А ще, чомусь пробирає на сміх і Сара почала сміятись. Вона повернулась. Жива і нова.

Ще лишаючись у воді, але відчуваючи ногами дно, Сара повільно, наче астронавт у невагомості, просувалась вперед. “Ніщо тепер не може злякати мене. Боже. Я тепер абсолютно вільна.” На губах стояв смак солоного моря, а свіжо зажиті шрами на обличчі припікали та це не мало значення. Аж раптом прямо перед її будинком вона помітила темну фігуру. Хтось стояв нерухомо та загороджував вхід до заднього двору.

Сара вже вийшла на берег і її свідомість була важкою, так само як і її піжама від води. “Ось і випробування страхом. Я нічого не боюсь. Я нічого не боюсь.”

– Хей, а що це ти тут робиш? — заговорила фігура.

Напруга пройшла. Сара зраділа:

– Дивилась, як далеко я можу зайти.

– Втім, ти не йшла. Ти плила.

– Звісно. Ти мене з кимось переплутав, якщо думаєш, що я вмію ходити по воді.

– Так. З кимось з місцевих.

Таємнича фігура вийшла на пісок, куди світив спадний місяць.

Світловолосий сусід з літака зробив ще крок уперед і протягнув Сарі великий темний рушник. Вона накривалась ним, згадуючи, як його звати, щоб подякувати та він наче почув її думки.

– Я Хейлі. Сусід з літака. — він чарівливо подивився їй прямо у вічі

– Супер, дякую, Хейлі. Я пам’ятаю. — збрехала вона. — А я Джуді. Дякую ще раз за рушник.

– Ти бачиш, а я й забув. — світло Місяця освітлювало його оголені руки з-під темної футболки. Сара могла побачити його доглянуту спортивну фігуру навіть вночі. — Мені здалось, ти говорила, що ти Джулія.

Сара намагалась удати, що слухає його: що їй зовсім не заважає мокра піжама, яка на повітрі ставала все холоднішою і липла до шкіри. Що її увагу зовсім не відвертає така близькість красивого чоловічого тіла.

– Так, так, я Джуді. — вона, що най вже так і буде. Є великий шанс випадково побачитись з Шеррі. А Шеррі обов’язково проговориться – Тоді тобі почулось напевно.

– Напевно. — Між ними запала та незручна пауза. — Слухай, ти вся тремтиш.

Сара давно не відчувала такого явно вираженого бажання обіймів.

– Чому ти приніс мені рушник? Ми ледь знайомі.

– Пробач, я не хотів тебе налякати. — Сара бачила, як йому стає ніяково. — Слухай, я працював за столом, а моє вікно прямо навпроти моря. І я побачив, що хтось пішов купатись так пізно.

І справді, у вікні на першому поверсі було світло. Не яскраве, але затишне, неначе від свічки. Цього було достатньо, щоб бачити деталі кімнати. Мінімалістичний стиль впав в око, а на підвіконні був келих з кришталю з червоним вином. Сара не хотіла бути ініціативною, як зазвичай. Їй було цікаво, як він поводитиме себе зараз, але тепло його тіла вабило її та вона зробила ризикований крок уперед. Відчуваючи його дихання на своєму обличчі, вона мовила:

– Налякати?! Що ж, вже холодно, а ти потурбувався і приніс рушник. Дякую! Але ще, я б хотіла дечого…

– Чого саме? — запитав він пошепки. Його голос став глибоким та низьким.

Хейлі усміхнувся і не зробивши крок назад, сказав:

– Що ж, тоді запрошую на вино.

+++

Світлі стіни та темна підлога робила цей дім затишним. Сарі не було страшно. Простора вітальня з професійною акустичною системою та діджейським пультом. “Невже і він музикант.” А далі, після арки, світла студія без дверей. Справа кухня, а зліва стіл з двадцяти чотиридюймовим аймаком.

– Ти ж американка, Джуді. Чому ти п’єш вино? — сказав він грайливо, зачинивши вхідні двері.

Сара розсміялась, вперше за довгий час. Щиро та неупереджено. Значить і він підглядав у її паспорт, коли вони стояли в черзі на митному контролі.

– Я те саме хотіла запитати й тебе. — сказала Сара зайшовши у вбиральню, вхід до якої також не був відділений від цілісного простору дверима. Вона зняла мокру піжаму, кинула її у ванну та обмоталась рушником.

– Стій, я дам тобі одяг. — лунав голос з кімнати, наповненої тим золотим світлом свічок.

“Цікаво, як довго він буде на мені.” Подумала Сара. Але відповіла знов:

– Дякую за турботу. Неочікувана турбота від незнайомця.

– Та що ти, — відповів Хейлі протягуючи білу футболку та вигорілі на сонці джинси. — Тримай, це чисте.

Сара повернулась до вбиральні та вдягла поданий Хейлі одяг. Він мав аромат квіткового поля, яке висушило сонце. Вона змила пісок з ніг у ванній з каменю і витерла тим самим рушником, яким Хейлі накрив її.

– Отож, повернімось до вина, — наполегливо прозвучав його голос.

– Повернімось. — Повільно та впевнено наче пантера, Сара ковзала джинсами по дерев’яній підлозі. Вона стала нарешті ближче розглядати кімнату Хейлі й виявилось, що в мінімалістичній кімнаті було набагато більше цікавих деталей, ніж можна було очікувати. Це справляло враження деякої таємничості та шарму. На поличці стояв золотий Будда, музична чаша та набір для чайної церемонії.

За своєю спиною вона відчувала його впевнену ходу. Стіни огорнула музика дикого лісу.

– Це “Онука”?

– Звідки ти знаєш?

– Маю родичів з України.

– Чудово! Тож, яке вино ти любиш?

Сара сіла на темно-зелений м’який килим навпроти вогнища. Вона дивилась на пломінь та дійсно згадувала, яке вино вона любить:

– Найбільше мені смакує каберне совіньйон.

Хейлі підійшов до стола на кухні й взяв пляшку, щоб показати Сарі:

– Бачиш, я якраз сьогодні відкоркував його. — Він поставив пляшку біля Сари, пішов та взяв келих з підвіконня. Торкаючись вустами краю келиха, він не зводив очей з жінки, що сиділа навпроти в його футболці та джинсах.

– То що, не отруйне? – розсміялась Сара, помітивши, як він хоче зробити усе, щоб Сара почувалась безпечно поряд з ним. Чи не пастка це часом. Та їй і справді було добре.

– Спробуй тепер ти, – він підійшов, присів біля Сари та протягнув келих до її рота.

Вино смакувало неначе сік дерева: його терпкість та аромат диму всотувались в її губи, язик. Тепло розливалось тілом, стікаючи по горлу. Він відставив келих на безпечну відстань від килима так само як і пляшку з вином, неначе передбачаючи стрімкі та необережні рухи. Тіло обважніло. Вона дивилась прямо йому в очі й здавалось чула його пульс. Хейлі не знав, що запитати її, а вона і не хотіла говорити. Певно сьогодні у морі, коли вона думала піти на глибину, вона відчувала щось подібне. Сарі подобався його аромат: від його тіла надходило тепло як від землі, що парувала перед дощем. Вона не знала, як стати ближче до нього і поклала руку йому на коліно. Він подивився на її руку і знов поглянув їй в очі, начебто нічого не відбулось. Втім, він підніс свою ліву руку до її обличчя, щоб забрати пасмо її каштанового хвилястого волосся за вухо. Вона нахилилась, щоб відчути тепло його руки й він затримався на мить. Спочатку вона ковзала щокою, а потім губами по його долоні та від цього його дихання стало ще повільнішим та ще глибшим.

Він прибрав руку з її обличчя. Сара прибрала руку з його коліна. Та недовго чекаючи, поклала на його коліно голову. Тепер він вже навмисне поклав свій великий палець їй на губи: вона відчула його солону та прохолодну шкіру. Ось тут вона почала тонути й більше не дивилась йому в очі. Із заплющеними очима вона досліджувала його руку своїм гарячим язиком аж поки не відчула у себе в роті замість прохолодних пальців його пекучі та солодкі від вина вуста.

Коли вона час від часу розплющувала очі, вона бачила танець холодних тіней від їх оголених тіл на стіні. Це був той вільний танець тіл, на який вона чекала.

Вогонь комина, світло від свічки — усі вони грались їх тілами. Його шкіра виглядала темнішою, ніж при світлі місяця. І чим більше він пітнів, тим ніжнішою вона була на дотик.

Свіча несе вогонь зверху вниз, освітлюючи шлях як ліфт до потаємних бажань.

Впадина між грудьми як ріка. Він плив по ній до самого океану торкаючись вершин її грудей. Самі боги молились їй в такий момент. І поки він спускався вниз за течією, її тіло нагрівалось як вулкан перед виверженням. Її шкіра була чутливою, як повітря перед грозою. Всі думки в цей момент були зайві. На таких поцілунках завершуються не лише романи, на них завершуються Всесвіти. І створюються нові.

[…]

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.