Розділ Шостий. Скеля

+++

Відтепер кожна сторінка, присвячена певному дню її нового життя була для неї найціннішим скарбом. Вона відчувала, що більше нічого її не стримувало: за один день вона могла написати вірш, а за наступний просто роздуми на те, який красивий захід сонця сьогодні і як лагідно промінці торкаються морської гладі. Як би вона хотіла, щоб Шеррі була поряд і раділа разом з нею. Та відновлення стосунків здавалось складним та непідвладним тягарем. Сара сподівалась, що все якось вирішиться само, адже Остін зовсім би не хотів залишати дитину собі. Ці роздуми змусили Сару відірватися від письма, що приносило задоволення і зібрати усю волю в кулак, щоб тут і зараз подзвонити чоловікові та розставити всі крапки над “Ї”.

– Алло.

– Привіт, Саро.

– Привіт.

Спільне мовчання перетнулось з її диханням і вона наважилась запитати перша:

– Як Шеррі?

– Нормально. Тобі варто було подзвонити. – прозвучав з претензією Остін.

“Я це і сама знала. Він не розуміє, як нестерпно іноді чути усіх. Як нестерпно боляче мені не просто співати, а і говорити. Особливо з вами обома.”

– Ось я і дзвоню. – Сара ненавиділа виправдовуватись. – А що сталось?

– Таке… Шеррі. Їй було трохи зле, але ми не могли додзвонитись до тебе, тому все владналось. – в голосі відчувався холодний спокій. Зазвичай, коли Остін переживає, він впадає в істерику і підвищує голос. Це було не схоже на нього.

– Що саме з нею?

– Таке… Кашель. Нудота, наче.

– Наче? – Сару сіпнуло від байдужого тону Остіна. – Перестань говорити “таке”. Це бісить. Що з моєю дитиною? Ти можеш сказати нормально?

“Все ж було добре. Ще учора.”

– Воу, воу, спокійно, крихітко. А тепер слухай уважно, що сталось: ти звалила собі на свій безлюдний острів, щоб полегшити собі життя, а я вигрібаю тут за обох. Твоя кар’єра скоро піде коту під хвіст…

Сара відклала слухавку від вуха, їй були огидні наступні претензії. В такі моменти вона уявляла себе скелею і що ніякий ураган її не знесе.

– А тепер слухай ти, – Вона стримала лайливе слово, але сказала це пошепки, але так впевнено це вступне слово, що Остіну довелось взяти паузу. Він не чув ніколи нічого такого тону Сари від самого початку їх життя разом. – Ти живеш у моєму будинку, за мої гроші, удаєш, що ти ідеальний батько та прикидаєшся класним чоловіком, але ми обидва знаємо, що це все МА-ЯЧ-НЯ. Завтра ж у мене вдома буде няня, яка забере Шеррі і я подаю на розлучення.

Щось гаряче пропікало її зсередини. Сара прошипіла це крізь зуби та відчула, що щелепа була напружена, наче кам’яна. Сама не розуміла, чому вона не зробила цього за усі дванадцять років цього дивного шлюбу. Перебування її душі всередині повністю перелаштувалось в цей момент. Неначе блоки як маленькі клітинки зробили рокірування – її усю трусило, вона чудом утримувала телефон і важко дихала, але в той же момент стільки енергії вивільнилось, що вона готова була бігти в Нью-Йорк та плисти через увесь Атлантичний Океан, щоб бачити як обличчя цього покидька розпливається від удару її кулака. Він ніколи не зрозуміє цієї рушійної сили. Ні, не рушійної, що оновлює, що створює, чистої.

– То що? Остіне? Все? Язик в одному місці?

– А ти якась інша. – Було чутно, як Остін стримувався, щоб не обізвати її при доньці. – Не бійся, мої адвокати відсудять у тебе усе.

– Я все записую, Остіне. І ця фраза буде врахована як шантаж. Ні цента ти не відсудиш. Чекай на людину, яка забере Шеррі вже за добу і готуй валізи валити з мого дому якомога раніше, допоки мої адвокати не відсудили у тебе останні труси, придбані за мої гроші.

Настав час тиснути червону кнопку. За пів години у Сари був квиток до Нью-Йорку на наступний ранок. Нова “няня” готувалась забрати дівчинку. І свій перший щоденник.

+++

Сара прокинулась і побачила туман у вікні. Буря стихла. Її охопило неймовірне почуття вдячності, що покривала тривожність перед довгим трансатлантичним перельотом. Вона поглянула на екран телефону – 5:23. “Ось і я стала частиною Five AM Club”, посміялась вона про себе. Солодко потягнувшись, вона встала з ліжка і не перевдягаючись з піжами, пішла на вулицю, вдягнувши кросівки без шкарпеток. Білий кіт стояв на порозі її дому, прямо на терасі та загадково мурчав:

– Хто ти такий, кицю? Звідки ти прийшов? Добрий ранок!

“Проводжає.”

Кіт потерся об литки на ногах, підійшов до скляних висувних дверей-купе, що щойно зачинились і сів там. Сара пішла далі.

Вона вдивлялась в туманний ранок понад морем та бачила сховані силуети пальм. Над водою літали чайки неначе чарівні феї та співали свою ранкову пісню: це виглядало таємниче. Зелена галявина вглиб берега приманювала Сару і вона пішла за покликом серця прямо в невеличкий лісок із кипарисів, алеппської сосни та місцевих листяних дерев: пальм і ліванського дуба. В цей ранок Сара зрозуміла, що все її тіло наповнене любов’ю. Вона зрозуміла, що вона любить, але не розуміла кого. Таке дивне тяжіння росло до когось або чогось у її серці, що вона ладна була цілувати кожне дерево, кожен листок, землю, але відчуття звідки це прийшло спиняло її: вона не хотіла поспішати. Чи це ейфорія перед поїздкою?

Вона хотіла зрозуміти, як це так – жити на повну. Йти, гуляти лісом вздовж моря, коли крони дерев огортають тебе і створюють неначе захисну арку – це і було найбільше багатство. Сара ставила собі питання, чи варто було прожити життя суперзірки, щоб зрозуміти, що найбільше багатство життя – це час, коли ти можеш ось так гуляти під деревами, відчувати себе лісовою феєю, як в дитинстві та нікуди не поспішати. “Насправді, дерева належать не лише лауреатам Ґреммі та багатомільйонним рахункам. Усе належить усім та водночас не належить нікому. Яке багатство просто бути у своєму тілі та мати мить спостерігати таку красу.”

Сльози, перші сльози, після її від’їзду з Нью-Йорку, виступили у неї на очах. “Як би добре було показати це Шеррі.” Сьогодні пізно ввечері вона вже побачить її, але там, на іншому березі Атлантики, це буде день. Потрібно дуже добре зіграти свою роль – роль нової няні. “А якщо вона впізнає мене одразу?!” – думала Сара. Її так обурювало, що Остін та Шеррі одразу викриють її, але з неповністю загоєним лицем їй буде легко прикритись маскою, пояснивши це постковідним синдромом. А якщо спрацює, якщо вона скаже, що вона просто перелякана жінка, навіть після того, як пандемія давно завершилась, такі як вона ще боялись заразитись. Особливо ті, що працюють у сфері обслуговування. Сеанс самозаспокоєння був припинений спогляданням природної краси.

“У мене шви не загоїлися, але я все одно не схожа на ту Сару, до якої звик Остін. Яку пам’ятає Шеррі. Я схудла. Замовила нові речі. Візьму тільки нові та трохи попрацюю над голосом та образом. Все ж головне, щоб вони мене не впізнали.”

Травневий ранок ізраїльського ландшафту всотувався у серце Сари, що вона ніяковіла від надміру почуттів. Такого не було відтоді, як вона вперше у двадцять років вийшла на велику сцену, тринадцять років тому. Лише подумати – пройшло вже стільки часу. Вона думала, що двадцять років – це час найбільшої дорослості, повної відповідальності. Згадувала Сара, як вона виходила на сцену, проходивши довгі вузькі коридори за лаштунками з мікрофонною радіосистемою, приєднаної до її чорного шкіряного костюму, вишитого кришталями Сваровскі. “Сара, твій вихід через десять, дев’ять, вісім…” Вираховував в її лівому навушникові режисер концерту Стівен Роджерсон. “Невже з цим усе покінчено? Невже більше ніколи мені не повернутись до усього, що було раніше? Я сама собі закрила старі двері. Вірю, що знайду нові.”

Вона прощалась із тим, що вже так полюбила за цей тиждень життя тут. За ці три тижні в Ізраїлі. За цей тиждень в новому домі. Прощалась, щоб повернутись.

+++

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.