Розділ Шістнадцятий. Приїзд батька

“Аеропорт Тель Авіву. Все не так, як було у 2024, коли тих, хто прилітав сюди, зустрічали люди з автоматами. Мені самій складно в це повірити, як швидко усе закінчилось. Не дивлячись на домовленості та вакцинацію “програмування”, що впроваджена на світовому рівні, мені дуже складно звикнути до відчуття безпеки. Я не вважаю, що це продуктивно придушувати потенційну “агресію” штучним способом, але як вже є. Я рада, що закінчилось все так, як мало закінчитись. Хоч мене і вважатимуть нелегальною особою, адже постійно відкладаю свою процедуру вакцинації ось уже десятий рік поспіль, я б не хотіла, щоб моєю свідомістю управляв якийсь гормон “миру”. Вакцинація, яка урівнює і закріплює угоду. Як гарантія того, що жодна війна не повториться. Та моє розуміння одне: єдина зброя, за допомогою якої ми змогли перемогти зло, це не уподібнитись до нього. Я тримаю це у своїй свідомості, своїй крові. Я тримаю це у своїй пам’яті. Я завжди говорила про це зі сцени. Частіше прямо, ніж опосередковано. І мене за це не дуже любили.

Отже, 2024 рік, я вперше прилетіла сюди з моїм батьком, щоб побачитись з дідом Миколою та бабусею Рахель. Вони були зовсім понівечені маминою смертю, війнами на їх рідних землях. Я чомусь відчувала, що бачу їх тоді востаннє. Батька важко було вмовити поїхати тоді, коли в країні була війна. Небезпечно, але реально, бо Джонатан розумів, що це був мій, можливо, останній шанс побачити дідуся і бабусю. Це було літо, коли я виграла дитяче шоу талантів в Нью-Йорку з тою самою піснею “I Can’t Stop Loving You”, яку вчора співав Хейлі. Пісня, яку я присвятила своїй мамі. Що б не сталось, я пообіцяла собі бути голосом, який вона почує з небес. Моя маленька Сара дала собі обіцянку, яка визначила її майбутнє. Моє теперішнє. Вони дивились на мене своїми очима, які світились любов’ю і зморшки від очних ямок розходились як промені від сонця. Від теплих очних сонць. Рахель було усього шістдесят сім років, коли вона пішла за мамою. За рік, після нашого з батьком приїзду. А дідусю Миколі сімдесят: він прожив ще рівно пів року після бабусиної смерті. Батько мав слушність, що погодився тоді на подорож до Ізраїлю. Ця поїздка наділила мене енергією рідної землі моїх предків та водночас поселила невимовний сум за мамою, бабусею, дідусем. Їх життя закінчилось дуже рано від виснаження війнами. І тому мої пісні, моя творчість була спрямована на те, щоб жодного разу у світі більше не сталося горя, спричиненого війнами. Я сама була “гормоном миру”. Лін якось сказала мені, що мої пісні, моя музика, моя енергетика була тією рушійною силою, яка і привела до того, що придумали таку вакцинацію. Хоча вона запевняла мене, це не медична вакцинація, а енергетична. Вона взагалі не любить це слово і замінює його на слово “ініціація”. За допомогою психологічного сеансу у людини виникає резистенція до агресії, люті, зневіри, бажання помсти. Та зійшлись ми на тому, що таким людям, як ми з Лін, така процедура не потрібна. Основною умовою було не розповідати про те, чи пройшов ти цей сеанс, тому ніхто не міг перевірити, чи людина дійсно була присутньою на ньому.

Тепер, після одночасно прекрасних та жахливих тринадцяти років слави та співіснування з Остіном, я зустріла спокій на цій самій землі. Бабуся і дідусь неначе невидимі янголи, піклуються про мене. Чому я відчуваю їх присутність тут, як ніде більше? Бо це їх земля. Я завжди думала, чи зможу я покохати так сильно, як мій батько кохав мою маму. Чи пощастить мені мати бодай частинку того кохання, яке було у бабусі та дідуся. І ось він… Хейлі. Той, з ким мені хочеться співати. Та щось зупиняє мене закохуватись ось так, одразу. Можливо, це страх.

Хочеться сказати “мій Хейлі”, але чи привласнення це те, чого я потребую. Ні. Коханий Хейлі. Але так моторошно визначати це почуття як кохання. Після усього того, що моє серце пережило, я не впевнена, що можу покохати знову. Це була всього лиш друга ніч. Наша друга ніч разом. Я ще не встигла дізнатись про нього щось більше, окрім того, що я відчуваю неймовірні вібрації, потужні хвилі енергії від нього. Але це божественне, я відчуваю в ньому бога. Як це пояснити комусь? Як це пояснити собі? А те, що стосується земного: він пов’язаний з виробництвом вина, майстерно готує чай та чудовий музикант. Він сподобався Лін та Ейялю. Але яке це має значення?

Я давно перестала жити, щоб вражати когось. Я хочу жити, щоб бути щасливою. А він? А що, якщо я знову не впізнаю в ньому ту людину, в яку закохалась і розчаруюсь? А що, якщо я заздалегідь сформувала собі його образ і спілкуюсь не з ним, а з фантомом, якого собі вимальовує моя уява? Моя уява, що жадає прекрасного. Моя уява, як світло серед темряви. Уява, передвісник мрій.

Ці думки, що пов’язані між собою спогадами про близьких мені людей, точно виринають в мені одна за одною, бо я хвилююсь перед зустріччю з батьком. Я відриваю себе від спогадів спостереженнями за навколишнім: аромати парфумів з Дьюті Фрі, шум валіз, що плавно пливуть по поверхні підлоги, сама ж поверхня настільки гладка, що відображає посадкову смугу. Щось, що як батько казав, залишається вічним. Я сиджу і дивлюсь як із чистого блакитного неба посмугованого хвилями випарів з гарячого асфальту, спускаються мирні пасажирські авіалайнери. Величезні, як і тоді. Відчуття безпеки та спокою. Можливо, це сідає його літак.“

***

Сара побачила, що рейс висвітився на табло, як той, що вже торкнувся ізраїльської землі. Вона знала, що батько затятий мінімаліст і вийде з однією спортивною сумкою, неначе він просто приїхав за місто на вікенд. І вийде він швидко без проходження усіляких довгих паспортних контролів, як громадянин Сполучених Штатів. Так, як він і казав: “Є щось, що лишається вічним.”

Так і було, вона побачила його темно-зелену футболку поло, в якій він йшов впевненим кроком з невеликою сумкою “Найк” через плече з дверей, що роз’їжджаються під написом “Arrivals”. Джонатан виглядав напрочуд радісним, що не могло не здивувати Сару. Вона сприйняла це як знак того, що батько врешті радий був її побачити та ступити на рідну землю жінки, яку він кохав все життя.

– Сара, привіт! – його тепла усмішка зігріла їй серце. Вона відчула ще одну рідну душу зовсім поряд. Таке враження, начебто він ніколи не був далеко. Начебто не було між ними океану. Не Атлантичного звісно. А того океану років мовчання і непорозуміння, яке було після того, як Ельвіра пішла з цього життя в якесь інше та невідоме. – Оце сюрприз! Ти виглядаєш бездоганно.

– Привіт! Оце сюрприз. – Сара дійсно вважала будь-який прямий комплімент від батька сюрпризом. Але, звісно, щоб не наражатись на непорозуміння у перші ж хвилини такої довгоочікуваної та водночас неочікуваної зустрічі, вона додала. – Те, що ти тут – ось справжній сюрприз для мене.

По дорозі до нового Сариного дому, вона бажала розповісти батькові, що її власна донька досі не знає, що вона її мати. Адже Сара представилась їй нянькою Джуді. Також зустріч Джонатана та сусіда Хейлі – неминуча. А Хейлі також розуміє, що перед ним інша людина. Джонатан не зрозуміє її гру. Втім, Сара вирішила почекати до вечора, щоб розповісти йому усе за келихом вина та багаттям біля моря, на терасі її дому, в розслабленій атмосфері. А якщо певні факти будуть відомі раніше за присутності Хейлі чи Шеррі, то цього не оминути. І не варто переживати про те, що нічого не вдіяти. Колись це станеться. Та Сара воліла б, щоб це сталось не сьогодні. Кондиціонер не допомагав охолодити почервонілі від спеки щоки.

– Чого ти вирішила втекти, Саро? – ріжучи повітря, мовив Джонатан. – Я хвилювався. Я твій батько, як-не-як. Я завжди міг би підтримати тебе.

Сара розм’якла. Їй захотілось позіхати, тому вона звернула з основної дороги, щоб випити кави по дорозі на одній із заправок.

– Ти знаєш, тату, я скажу, що я переживаю непростий період. Все це якось накопичилось в мені.

– Але ж Шеррі…

Сара знала, що він апелюватиме донькою. Це викликало лише почуття провини і якщо Сара зараз поведеться на це, розмова вийде непродуктивною. Або зайде не в те русло.

– Вона зараз з Лін.

– Я знаю, що вона з Лін. Доню, ти доросла, ти не подумай. Я ніколи не вважав тебе якось не такою, – поглянувши на Сару, Джонатан побачив, що вона ледь стримувалась, щоб не закотити очі. Втім, вона клацнула, ротом, мовляв “здогадуюсь, що буде далі.” – Хоча маю визнати – ти таки особлива.

Сара усміхнулась.

– Бо ти моя донька. Тому я завжди вважав тебе особливою. Саро, та поїздка, пам’ятаєш?

– Коли мені було десять?

– Так.

– Звісно пам’ятаю.

Він глибоко вдихнув та видихнув повітря. Після Нью-Йоркського вологого та вітряного червня тутешнє повітря здавалось йому надто сухим та пекучим.

– Я радий, що ми тоді з’їздили до Рахель та Миколи. Це виявилось важливим і для тебе, і для мене.

– І для них, – додала Сара, радіючи, що вони заговорили про щось більш важливе ніж її втеча від сценічного образу та викриття реальної особистості.

Зайшовши до будинку Сари, Джонатан відчув тепло та спокій, атмосферу якого його донька створила затишними та практичними деталями. Стіни та стелі в сріблясто-сірих тонах були гарною основою для яскравих акцентів посуду, картини, на якій просто олією було намальовано сім кольорів веселки, пурпурово-лавандових віконних завіс. Простір зовсім не був заставлений, навіть дещо спорожнілий. Був диван, був стіл, було шість стільців з темного дерева. Все виглядало міцним та монолітним. Через стіни дому йому передавався Сарина тиша, порожнеча та любов. Порожнеча, на місце якої прийде щось прекрасне.

– Пропоную чай! Тільки в мене поки що в пакетиках, ти знаєш. Ніколи не маю часу вибратись і знайти нормальний чай.

– А у сусідів попитати? – пожартував Джонатан, згадуючи, як Сара семирічною любила вибігати та стукати у двері сусідніх квартир в Нью-Йорку та питати про якісь смаколики. Зазвичай її запрошували на чай та вона казала, що їй спочатку треба попередити батька. Потім ці сусіди стукали до Джонатана самі й казали, що “ваша дівчинка любить цукерки” і приносили цілі оберемки солодощів, запрошуючи вже самого Джонатана на чай.

– З сусідами мені як завжди щастить. – про Хейлі Сара ще не наважувалась говорити, але знала, що сьогодні ввечері зберуться всі. І Лін, і Ейяль, і Шеррі, і Хейлі.

– О, то ти вже з кимось познайомилась тут?

– Тату, чай будеш чи як?

– Ну давай.

– Чорний чи зелений?

– Чорний.

– Вибач, але є тільки зелений.

Обидвоє розсміялись. Це означало, що Сарі й справді доведеться йти до сусідів з проханням про чайні пакетики, яких у них немає. Тільки груболистовий, золотого відбору.

– Можеш оглянути дім перед тим як я зроблю обід. І твоя кімната – третя нагорі. Ти побачиш, вона повністю вільна. Обидві інших то Шеррі та моя.

Джонатан взяв сумку і пішов оглянути другий поверх, де було три спочивальні та невелике горище під скляним дахом. Його функція була переважно розважальна: він пам’ятав, що Сара завжди мріяла мати дім, де на горищі замість даху буде величезне вікно, крізь яке вона спостерігатиме за снігом. Через те, що снігу в Ізраїлі на найближчі зими не передбачалось, вона була згодна оглядати зорі.

Він залишив сумку в тій кімнаті, де було чисто настільки, що останнім часом там були відсутні ознаки життя. Джонатан прийняв душ, перевдягнувся та вирішив повертатись донизу. Спускаючись, Джонатан почув з кухні аромат печеної риби та прянощів.

– Поки Лін зараз з Ейялем та Шеррі, вони показують їй кібуц. – сказала Сара поспіхом, пораючись з салатом.

– Треба ж, Шеррі зараз так само років, як і тобі, коли ти вперше приїхала сюди. – дивлячись в далечінь полуденного моря мовив батько.

– Ніколи б не подумала… І справді.

– Саро, я б не хотів… – почав був серйозно Джонатан, намагаючись дещо сказати. Та потім його щось неначебто спинило і він надміру легковажно мовив далі – … не хотів би завдавати клопоту, живучи тут, у твоєму будинку.

Сара виронила помідор і повернулась від кухонної стінки, здивовано поглянувши на батька:

– Що ти таке говориш, тату? Лишайся, звісно, на скільки ти захочеш. Оце ще, придумав. Ти що, готель хочеш знімати чи що?! – жінка повернулась назад до готування, піднявши помідор з підлоги та сполоснувши його. Лише потім вона зрозуміла, що Джонатан хотів їй сказати щось важливіше, власне, для чого він приїхав сюди. І в грудях серце стислось як колись в дитинстві, коли вона боялась щось почути від батька після смерті мами, боялась невідомо чого. Бо він так нічого і не говорив. Все тримав у собі.

– От і добре. Але я приїхав надовго. В мене два тижні відпустка. В лікарні та інституті ледь відпустили. – він посміхнувся і повернувся до Сари, яка вже витягала рибу з печі. Аромат звабливо прокрадався через ніс до шлунку. – Ми давно не жили ось так разом давно. Я звик жити один взагалі-то, тому якщо в тебе виникне дискомфорт пов’язаний з моєю присутністю, ти повинна мені про це сказати. Обіцяєш?

– Якщо можна, дістань тарілки он з тої полиці, будь ласка, – попросила Сара, проігнорувавши батькові сумніви.

– Насправді, я переживаю про твою кар’єру. Твоє ім’я. До мене заходив Остін. На роботу, уявляєш? Виглядав погрозливо.

Сара на мить затамувала подих, але продовжила накладати їжу на різнокольорові широкі тарілки.

– Я цьому покидьку ледь не врізав. Цей шмаркач і так боїться мене. Певно, коли я говорив з ним, його чекали дружки за скляними дверима, щоб я не розбив його безмізкову макітру.

– Тату…

– Але ж я нейрохірург і маю голови лікувати, а не ламати, правильно? – Джонатан перевів хід розмови, додавши трохи гумору, щоб не засмучувати Сару. Це була його особливість, його тактика для підвищення настрою доньці, якою він володів блискавично.

– І що ж він хотів? – стримано запитала Сара.

– Призначив суд, на який ти не з’являєшся. В тебе є адвокати?

– Я не думаю, що це настільки важливо зараз.

– Ти не можеш бути такою легковажною, коли справа стосується Шеррі.

– Що ти маєш на увазі?

– Він хоче забрати її у тебе, доню. Він хоче забрати її у нас.

Сара насипала печеної картоплі у красивий глиняний посуд з нерівними краями.

– Тату, колись я зроблю такі самі тарілки з глини. Гончарство дуже заспокоює. – спокійно відповіла Сара кладучи перед ним страву з печеної червоної риби, яку оточувало різномаїття кольорових овочів: жовтого перцю, червоних томатів, зеленої спаржі та брунатних горіхів, неначе камінців на лісовій галявині.

Джонатан лише усміхнувся:

– Так, щось я втомився.

– Тоді нумо їсти. – Сара сіла за стіл навпроти нього.

Вони вимовили молитву перед їжею, дуже просту, адже обидвоє не були прихильниками релігійних течій:

– Нехай ця їжа принесе здоров’я нашим тілам, щастя нашим серцям та радість і насолоду в цю мить. Дякую тому, хто приготував! Благословенний буде той, хто їсть.

Цю молитву завжди говорила Ельвіра, коли вони збирались за столом в крихітній кухні Нью-Йоркської квартири.

– Тату, в мене питання.

– Кажи.

– Ти щасливий?

– Я щасливий, бо в мене є чудова донька і …

Він тримав у собі чарівну таємницю, яку не міг сказати. Так само як Сара поки ще не висловила свої почуття до Хейлі. Допоки вона не зізналась усьому світу про своє перевтілення. Допоки вона не заспівала нову пісню своєї душі.

– І?.. – перепитала Сара.

– Дізнаєшся згодом. А ти?

– І я щаслива, тату. Тільки я не люблю секретів, ти знаєш. І я не вмію їх тримати. Тому, що там стояло за твоїм “і”?

– І… я пишаюсь тобою.

Сара хотіла запитати чи проходив Джонатан “вакцинацію”. Та вона знала, що і йому вона б не була потрібна. Її непокоїло, що ж він хотів сказати насправді. Що таїлось за його “і…”.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Аліна Кундукова
30.03.2024 13:43
До частини "Розділ Шістнадцятий. Приїзд батька"
Олечка, добрий ранок! Дякую вам, але коментар до 17го розділу не зберігся. Чи вийде у вас знову поділитись ним зі мною? Дякую!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше