Розділ Дванадцятий. Земля предків

“Вартісний плід проросте сам – потрібен лише час.”

Щоденник Сари Бьорнс

Сьогодні вранці, коли Лін почула про те, що Сара знаходиться на відстані півсотні кілометрів від неї, закидала її WhatsApp голосовими повідомленнями по дві секунди кожне. У кожному вона пищала так, що динамік Сариного телефону розривався від невідомих йому децибел.

– Боже, зіронько! (1 сек) Нарешті ти впала на наші землі! (2 сек) Завтра ж будеш у нас на обіді! (3 сек) Нічого не знаю! (1 сек) Чекаємо тебе усією родиною з нашими улюбленими стравами. (4 сек)

– Ну, Лін, я це, не дуже готова… (3 сек)

– Я покажу тобі наші нові квіти у кібуці. Ти просто збожеволієш від цієї краси! (8 сек)

– Добре, будь ласка, тільки називайте мене Джуді. Передай це усім, хто в тебе вдома. І так буде, поки я не дам знак. Це важливо для безпеки Шеррі. Так, і до речі, я не її мама. Я її няня. Домовились? (12 секунд)

Сперечатись було марно. Сара вже думала, що вдягне на зустріч. Оскільки вона зовсім не турбувалась про свій зовнішній вигляд вже понад три тижні, Сара вирішила терміново з’їздити в торговий центр з магазинами одягу неподалік. Не піде ж вона у тому самому спортивному костюмі який вдягала весь цей час після операції, хоч він і коштував як місячна оренда будинку в центрі Нетанії. Лахміття та й годі. А от речі Хейлі потрібно було терміново прати. Сарина совість була така ж втомлена як і його джинси та сорочка, оброблені тортом до чаю.

– Шеррі, дзвонила мама. Говорила, що там не дуже багато одягу у тебе з собою. Пішли покажу, що таке місцевий шопінг.

Тойота Яріс 47-го року довезла дівчат до найближчого торговельного центру за двадцять хвилин. Сара отримувала задоволення від водіння, до якого вона повернулась після такої значної паузи. Звичка до автівки це ще один вид залежності. Втім, пора було виходити зі свіжого після кондиціонеру салону назад у спекотний ранок. Увійти знов та ходити у прохолодному приміщенні серед бутиків було чистою насолодою навіть якщо усюди були дзеркальні поверхні, де Сара легко могла бачити відображення свого неідеального обличчя, яке заживало після трансформацій.

Втім, у світі немає жодної дитини, яка полюбляє обирати одяг з дорослими та Шеррі не була виключенням. Отож, в перервах між примірками та і без перерв Шеррі гомоніла про щось таке, що Сарі було б цікаво послухати, адже Шеррі говорила з нею, як з нянею, а не як з мамою:

– От кльово бути вампірами. Я пам’ятаю, як в дитинстві у всіх цих фільмах типу “Баффі”, вампірів не було видно у відображеннях. Уявляєш? Принаймні, у них не було комплексів і порівнянь з людьми. Прикольні істоти, ці вампіри.

– В дитинстві? Тобто зараз ти не дитина? – здивовано вигукнула нянька Джуді за заслонами.

– Ну, вже не в такому глибокому, як зараз.

Сара-Джуді розсміялась і Шеррі зніяковіла.

– Ну тоді, якщо ти така доросла, тобі має подобатись шопінг.

– Не дуже. – Шеррі зробила глибокий вдих і видихнула з полегшенням. – Чесно кажучи, ти та тут поводишся як моя мама.

– А що таке?

– Та вона також любить шопінг.

– І що ж тут поганого?

– Та те, що я з нею не люблю туди ходити. Це все жіночі штучки. Вона любить усілякі сукні, бо їй треба усі ці Ґреммі та червоні доріжки обійти. А мені б спортивні костюми, джинси та футболки. Я не дуже люблю щось яскраве, якось виділятись. Тим паче я постійно забруднюю речі своїми фарбами, коли малюю. Отож, сукні для мене не практичні.

– От воно що! – радісно відповіла Джуді, неочікувано відсунувши заслони неначе сценічні лаштунки. Вона стояла перед Шеррі в червоній блузці з широким гострим коміром та прямими манжетами із позолоченими ґудзиками як на сорочці.

Шеррі аж підскочила від несподіванки.

– А що таке? Це має якесь значення?

– Звісно! Бо ми зараз йдемо тобі купляти класний спортивний костюм.

– Так?! Боже, це звісно супер, але ще одної серії примірок я не витримаю. Давай краще набір для малювання. – в очах у Шеррі загорівся вогник, адже у няні Джуді був великий дім і вона може малювати на терасі скільки завгодно. І ніхто не казатиме, що олійними фарбами “смердить уся квартира”, як казав її тато Остін.

Сара зрозуміла, що він забороняв їй малювати. Сьогодні вона придбала своїй доньці усе, що вона бажала: і не нарядний одяг і олійні фарби, і три середніх полотна різних форм. А собі вирішила купити собі класичні світло-блакитні джинси прямого крою, які, як на диво, знайшла лише в магазині мас-маркету “Penny’s”. Він дуже популярний в північних країнах, таких як Ірландія чи Великобританія. Бувши нянею задорого було б витрачати кошти в бутиках таких брендів як Marc Jacobs. “Звідки у няньки така зарплатня?”, подумає Шеррі. Отож Сара була обачною та вперше за декілька років обрала три речі не дорожче п’ятдесяти доларів.

Втім, навіть далеко від дому Сара відчувала себе зірковою істотою, бо придбала собі таки ту червону блузку, а ще яскраво-червоні окуляри з рожевою оправою. Їй все ще доводилось ховати очі від сонця після операції.

Повернувшись додому, щоб зібратись у гості, Сара розуміла, що її зовнішність абсолютно відштовхувала її. Вона стояла у ванній кімнаті перед дзеркалом, що нещодавно повісила і вдивлялась у своє відображення. Як тільки вона підходила до нього – зсередини живота виникав рефлекс і сльози котились з її очей, торкаючись ще не загоєні рубці. Сара робила зусилля, щоб не відвернутись. Знову, вони – сльози очищення. Вона за цей час робила різні експерименти: ходила без маски в супермаркет, виходила на загальний пляж, сиділа годинами в кафе і спостерігала реакцію незнайомих перехожих.

“Як дивно, що мене цікавить думка зовсім незнайомих мені людей. Виходить, ще досі я підсаджена на допінг слави й уваги. Як позбутись цієї залежності?” – думала вона вертячись перед дзеркалом в новій червоній блузці.

Щось підказувало їй, що справа абсолютно не у зовнішності. Адже операція на обличчі це продукт її внутрішньої трансформації. Як хірург на операції відсікає зайве, так і Якоб зробив своїми руками те, чого давно прагла сама Сара. Вона хотіла автентичності й почала із докорінного переродження. З самого початку, ще до того, коли вона сіла до Якоба в операційне крісло, Сара дивилась на світ навколо себе, як колись. Вона зовсім забула це відчуття.

“Як я схожа на свою маму!” – тепер, коли вона дивилась собі в очі у дзеркальному відображенні, Сара наблизилась до розуміння, про що могла мріяти її мама. Що вона могла відчувати.

Живучи вже місяць на етнічній батьківщині своєї мами, Сара відчувала цей зв’язок. І одного разу їй все ж довелось осягнути, що ці сльози це не туга за тією штучною красою, до якої вона звикла майже за тринадцять років своєї популярності та сценічного життя, але і туга за мамою. Таємниця її смерті та несподіваного відходу бентежила її. Чи саме тому Сара інколи втрачала сенс, що живе своє життя ще бувши маленькою дівчинкою? Вона ставила експерименти над своїм тілом для того, щоб перевірити, а що ж ще цікавого може бути, якщо спиняєш дихання під водою довше, ніж на хвилину або ж чому страшно спускатись сходами із заплющеними очима. Пізніше, татуювання у чотирнадцять стало актом бунту. Потім, бувши старшою, її цікавив ліміт успіху: де була її стеля багатства, заможності, слави. Вона мало думала про творчість лише використовуючи свої природні риси привабливості, харизми та легкості, яка була притаманна її мелодіям. І тепер, невгамовний біль, який вона глибоко заховала за низкою своїх досягнень, проривався, як бурхлива річка крізь дамбу.

Аромат олійних фарб, що розійшовся будинком говорив про одне: Шеррі захопливо малювала у себе в кімнаті, користуючись подарунками няні Джуді. В такий момент Сара не хотіла її відволікати подорожжю до Лін. Їй самій не хотілось їхати у таку спеку. Обіднє сонце Нетанії було об’ємним і всеохопним: воно одночасно навіювало ностальгічні спогади дитинства та збуджувало приємним очікуванням вечора. Вона не дуже хотіла брати з собою доньку поки та не знала, що вона насправді ніяка для неї не няня, а її рідна мама – та сама Сара Бьорнс. Було б дивно няні наймати ще одну няню, тому вона вирішила ризикнути: Лін розумна жінка і завжди зможе підіграти, якщо що. Отож Сара піднялась нагору і гукнула малечу:

– Збирайся, дівчинко! Ми їдемо у гості до твоєї тітки Лін.

– Ура-а-а!!! – вигукнула Шеррі та встаючи зачепила стіл, де стояв ноутбук. Усі олівці, фломастери та ручки захитались, вежа із зошитів зашаруділа, спускаючись сходинкою на підлогу. Але в основному, ніхто не постраждав, окрім вибудуваного Шеррі певного порядку у своїй кімнаті. Дівчинка вже була у своїй оранжевій кепці, прямуючи до виходу рішуче та завзято як рятівник Малібу. Коли вона вибігла з дому, Джуді веж сиділа за кермом свого червоного джипа Тойоти Яріс.

***

– А що ти пам’ятаєш про своє дитинство? – запитала Шеррі, що сиділа поряд на пасажирському сидінні спереду.

– Найяскравіший спогад мого дитинства – це катання на чотириколісних роликах, де колеса стояли не один за одним, а у формі квадрата. Мій тато приводив мене щосуботи у Тайм-Сквер з самого ранку і ми їхали додому аж тоді, коли вже починало сутеніти. Я обожнювала, коли до мене приїздила в гості моя подруга і ми їхали разом в парк. – Сара розповідала про їх дитинство з Лін у Нью-Йорку, але не могла сказати ані своє, ані її ім’я.

– Сумку із роликами доводилось тягнути за собою після того, як тато запаркувався. Ми виходили з машини та бігли наввипередки до вільної лавочки, хоч сумки у нас були дуже важкі. Батько йшов позаду з мамою моєї подруги, і йшли так само не спішачи як і говорили. А нас палила нетерплячка, нам дітям усе потрібно було й одразу. Я, втомлена дитина після п’яти днів занять музикою по дві години щодня, цінувала кожну мить суботи та неділі. А особливо суботи, бо в неділю, як вчив мене тато, потрібно було починати свій активний тиждень, адже “Sun Day” – день Сонця – потрібен був саме для того, щоб найбільш завзято працювати.

– Ого, то ти також виросла в Нью-Йорку і займалась музикою? Як моя мама…

Сара слідкувала за дорогою і не видавала своє здивування від своєї ж легковажності в словах. “Так, таємним агентом мені точно не судилось бути! Я щойно виказала усе своє дитинство.” Втім, вона знала, що ще не промовила жодного імені.

– А як же ти думала? Нью-Йорк великий. Стільки схожих людей, що й не знатимеш, наскільки схожі бувають історії, поки не зустрінеш цих людей.

Шеррі замислилась та через деякий час глибоко видихнувши спитала:

– То ти тепер навіть на от стілечки не музикант?! – показала вона маленьку щілину між великим і вказівним пальцем, голосно вигукуючи не то від розчарування не то від захоплення. Її очі були сповнені подиву.

– Ну, хіба що на от стілечки. – Сара-Джуді показала ще меншу щілину між її довгими нігтями з червоним манікюром вказівного та великого пальця.

Шеррі розсміялась, сказавши:

– Боже, як добре! Я так втомилась від музикантів. Ти б також втомилась, якби у тебе батьки були музикантами.

Сара усміхнулась і продовжувала далі, сповнена радощів та ностальгії:

– Отже, ролики це був мій guilty pleasure. Ми з моєю подругою розганялись з усієї сили по рівній гладенькій алеї між рясними зеленими кленами і їхали аж до Т-роздоріжжя перед баскетбольним майданчиком. Хто доїжджав до перпендикулярної лінії “Т” першим, той і вигравав. Зазвичай ми вигравали по черзі, але якщо виходило так, що це був просто не мій день і я раз по раз приїжджала друга, я ніколи не ображалась на мою подругу.

– А коли ображалась, ви через скільки хвилин мирились? – запитувала Шеррі.

***

Решту дороги до такого знайомого серцю селища Керем Махараль, коли питання Шеррі закінчились, Сара замислилась над тим, що крутилось давно в її думках. І раз вона згадала про дитинство, вона дала волю ланцюжка подій відтворитись в її уяві, не проговорюючи це вголос:

“ Рудоголова пташечка, як я її називала. Блакитноока кучерява Лін була балакучою дівчинкою і тим вона мені сподобалась: ми ніколи не замовкали. Я любила слухати її, а вона любила слухати мене. Ми могли з пів речення вгадати про що буде наступна тема у нашому діалозі, і, втративши ланцюжок сюжетних подій, які привели нас до теперішньої розмови, ми продовжували далі, як і належить найкращим подругам. Життя не могло уявлятись нам кращим, ніж у ті літні суботи, коли наші батьки: мій батько і мама Лін, яку звали Еліш — кликали нас на перепочинок і ми їли наші сендвічі з красивих різноколірних судочків. У мене був бузковий із помаранчевими ромашками, а у Лін — туркезовий із рожевими єдинорогами. Навіть мій тато, серйозний нейрохірург, їв китайську локшину швидкого приготування із червоного судочку з Айронменом. Лише в Ейліш судочок був звичайний, прозорий, зате з міцною кришечкою, через яку нічого не могло протекти. Я завжди хотіла бути таким судочком з міцною кришечкою, з якого нічого не може просто так взяти та протекти, адже тоді ти справжній, міцний судочок. На те ти й судочок, щоб з тебе нічого не протікало!

Я звикла працювати з самого дитинства, і з кожним днем, з того самого дня, коли мами не стало, моє дитинство все менше було схоже саме на себе. Я відчувала провину, що не змогла втримати маму. Я відчувала жалість сама до себе. Я відчувала гнів: на Бога, на батька, на людей, які щасливо жили. А особливо – на дітей, які мали мам. Як же мене бісило, коли вони отримували усе, що хотіли: ті готові були на все, аби ці мавпочки посміхались і безтурботно раділи життю, а вони рюмсали, пускали свої шмарклі, які звисали аж до пупка і ні за що, просто так хотіли якусь іграшку, якусь цукерку чи ще якийсь мільйонний шмат тканини набитого холлофайбером.

Спостерігати це все вимикало у мене будь-яку жалість і я б була нещадна до усіх цих “жертв”. Та я намагалась брати себе до рук, дихала десять разів: десять вдихів та десять видихів, як вчив мене мій вчитель дзюдо Фудо сан. Я дуже вдячна батькові, що він займав мене в дитинстві усім чим тільки можна, аби я не думала про трагічний відхід мами. Щоб я не мала змоги помітити її відсутність. Так само був заритий з головою в роботі й батько та це не заважало йому обрати священний день суботи вихідним. Я обожнювала цей день і ніколи ніщо не могло нам його зіпсувати. Звісно, якщо на цей день не припадали такі надокучливі мені дитячі музичні конкурси талантів. Згадую і не знаю, як я встигала всім цим займатись.”

***

Дівчата вийшли з машини. Шеррі одразу побігла до знайомої вулички. Лін щоліта брала до себе Шеррі на канікули. Сара підходила неспішно, несучи подарунки, про які вона подбала сьогодні вранці, коли вони з Шеррі були на шопінгу.

Підійшовши до порогу, Сара побачила як Лін викривило в обличчі: з’явились зморшки на лобі та рот не зачинявся, коли вона усвідомила, що Сара стояла на порозі її дому в кібуці Амфори. Вона дочекалась, коли Шеррі побігла до бабусі Еліш, Лін підійшла і все ж обійняла Сару. Її руде кучеряве волосся липло до Сариного обличчя. Вона в машині намазалась протисонцевим кремом та в той момент пошкодувала про це. Вона відсунула Сару перед собою, роздивлялась секунд десять, а потім знову пригорнула до себе. Вони не бачились десять років, з часів весілля Лін та Ейяль. Вони стрибали від радощів як колись, коли ми зустрічались щовихідних в парку Нью-Йорку. Для них той час, проміжок у два десятиліття, здавалось був тиждень назад.

— Я вже думала, що ніколи тебе не побачу. – Сара зніяковіла побачивши сльози на очах у Лін. Сильної дівчинки, завжди емоційно стабільнішої за Сару, як вона завжди думала. І все ж, Лін плакала частіше. Хоч Сара як артистка і могла заплакати будь-коли на сцені, щоб сподобатись публіці, але ніколи не хотіла. Не хотіла до цього часу. І ні, вона вже не відчувала себе артисткою. Бо тоді вона відчувала, що не була до кінця щирою зі своєю публікою, але єдине, що було правдою це те, що вона не хотіла плакати. Ні від щастя, ні від суму.

Її не спантеличувало те, що на неї споглядали тисячі людей на стадіонах, в концертних залах, перфоманс холах. І тепер, коли перед нею стояла єдина людина, Лін, Сара згадувала про один інцидент. Вона заплакала у неї на весіллі, коли її мама Еліш говорила у промові про Ельвіру. Вона завжди думала, що тости та публічні промови у близькому колі нічого не варті: навіщо говорити щось, якщо це не приносить слави та грошей, але тоді вона зрозуміла, що можна бути невідомою, але щасливою. І своїми простими словами Еліш розчулила серця людей навколо до глибини душі. Я була не в змозі лишатись за столом: я здригалась від ридань, тому нишком пішла в туалет і не поверталась протягом двох годин. Лін навіть образилась на мене, бо хотіла якомога більше часу провести у спілкуванні зі мною у той важливий день.

І тут Лін, після усього того, що було між нами, після прірви у стільки років плаче переді мною, побачивши мене, пошматовану життям. Погаслу суперзірку, людину, яка окрім високих польотів на вечорах нагород та експертних промовах, бувала дуже низько: вживала різні субстанції, навіть сумнівалась у доцільності свого життя. Але в першу чергу Лін вбачала в Сарі свою найкращу подругу, тінь якої вона не до кінця знала. І це тішило обох. Вона також не була світлом, але бачивши нових людей, згадуючи старих, Лін свідчила Сарі про світло, що було в ній.

– Ну як же не побачиш. Ось і я. – вигукнула Сара.

– Та я впізнала. Як ти? Я так скучила!

– Я також, рудик. Я дуже скучила.

Ми взялись за руки та почали стрибати, як зайчики в дитинстві, коли зустрічались у парках щовихідних. Вона повела мене показувати дім. На кухні поралась Еліш, яка була така сама красуня, тільки сива. Вона відростила волосся і так їй було гарніше. Ейяль, чоловік Лін, високий смаглявий красень, як завжди лисий зате усміхнений. Коли я бачила їх разом, світла всередині ставало ще більше. Вони обидва посміхались і нагадували мені кульбабок, які дивляться одне на одного у світлі сонячних променів надвечір’я або світанку. Нехай буде світанок, бо їх сім’я – це світанок. Світло, що розсіяло темряву. Їх дві маленькі дівчинки бігали по будинку від стіни до стіни, радіючи гості. Я так само любила гостей в дитинстві, бо до нас вони приходили дуже рідко.

Донечки Лін та Ейяля бачать гостей щодня, бо у Лін своя студія йоги в окремій залі та до неї приходили одні з найзаможніших людей не лише Ізраїлю, але й різних куточків світу. Зазвичай за одне заняття могло приходити близько дванадцяти людей. Але вона любила маленькі групи. В її улюбленій групі було п’ятеро дівчат і усі були без комплексів і усі вегани як і вона. Хоча самі по собі були дуже різні. Вони мали різні історії, різні погляди на життя. Це захоплювало і спонукало до відчуття себе маленькою дівчинкою, коли вона після кожного заняття дізнавалась щось нове про ту чи іншу жінку. У роздягальні також розкривались їх неймовірні історії й це було ще цікавіше, ніж саме заняття. Вони часто ходили разом в кафе на чай після уроку й усі слухали розповіді та спостереження Лін про життя.

Сара часто з цього приводу жартувала у мобільному листуванні, що вона новий Ісус Христос нашого часу. Лін усміхаючись відповідала на це голосовим повідомленням: “Якби я була богом, я б заборонила дві речі: зброю та релігію.” На відміну від Сари, вона нікого не розважала. У неї була аудиторія в тисячі разів менша, але Сара відчувала, що Лін дає усю себе, а на заміну отримує набагато більше ніж вона. Спочатку Сара відчувала заздрість, а потім зрозуміла, що це все не просто так. Вона жила за покликом серця. Якою б доброю та тендітною вона не здавалась, якою б контроверсійною персоною вона не була для досліджень сучасної жінки, вона насправді чхати хотіла на думку інших людей. Настільки централізованої людини, настільки прямого стрижня годі було й зустріти. Сара пишалась, що мала таку сильну подругу, яка не вписується в жодні рамки. Вона була і є для неї символом справжньої шляхетності, непідробної свободи.

Коли Шеррі разом з доньками Лін – Кеті та Ірен – грались у дитячу монополію, Сара разом з сім’єю Лін смачно вечеряли запеченими овочами на грилі. Сара нарешті дозволила собі випити червоного вина, бо за день до цього в гостях у Хейлі їй так і не вдалось насолодитись смаком цього витонченого напою. В той вечір були вагомі фактори, що відвертали її увагу. Але цей вечір також був по-своєму прекрасний. Цикади наспівували нову симфонію, а на горизонті гір зникало яскраво-червоне сонце, що було покрите обіймами вечірніх сутінків.

Лін, Ейяль та Еліш наполягали, щоб Джуді з Шеррі залишились. Тут було так тепло та спокійно, що Сара навіть захотіла зателефонувати батькові.

Вперше з того часу, як вони зібрались офлайн після одруження кращої подруги дитинства Лін, усі побачили як Сара плакала. Тоді за столом Еліш, мама Лін, згадала її маму, Ельвіру. Ельвіра та Еліш також дружили як і їх доньки. У багато чому Еліш замінила Сарі маму, коли тієї не стало поряд. На вихідних, коли вони були вільні у Сари від пісенних конкурсів та турнірів по дзюдо чи з шахів, вона, Еліш та її донька Лін виїжджали на походеньки у торгово-розважальний центр за містом. Там вони одразу йшли та купляли квитки в кіно, а за дві години перед сеансом встигали спробувати все навколо, а особливо повмикати усі тестові іграшки на поличках дитячого магазину, щоб тікати звідти від уваги консультантів сподіваючись, що ті не помітили, хто ж спричинив цей нестерпний галас: гавкіт пластикових собак, плач пупсів та гудіння космічних ракет. Тікали зазвичай у фудкорт, де змішувались з натовпом інших сімей, які бажали поїсти перед сеансом. Хоча зазвичай вони виїжджали на такі прогулянки дуже рано, десь о сьомій ранку, бо з вулиць наближених до центру міста варто було постаратись вибратись до місцини розваг – він хоч і був на околиці, але саме це і приваблювало великі сім’ї. Вибратись за місто у вихідні був своєрідним символом свободи в дитинстві. А у дорослому віці Сара ще більш любила чинити так та ще й посеред тижня.

Сара рада була зустрітись нарешті з Лін та її батьками: мамою Еліш і татом Леві. Вони повернулись з Нью-Йорку на батьківщину, коли Лін вийшла заміж за місцевого хлопця, точніше гарного чоловіка з єврейської родини. Він дуже цінував традиції та попрацювавши п’ять років в Нью-Йорку на посаді молодшого спеціаліста QA, повернувся вже тімлідом в рідний Тель-Авів. Він зміг пересилити себе, адже після усього, що йому та його родині довелось пройти, коли у жовтні 2023 року, двадцять чотири роки назад, ісламські терористи викрали його п’ятнадцятирічну сестру, його батько і мати боялись втратити ще і сина. Коли в той час йому самому було дев’ять років, вони виїхали до Нью-Йорку. Його захоплення рідною землею, усім, що пов’язане з його дитинством та юністю тут, так захопило Лін, що вона ладна була кинути свій бізнес із сотнею тисяч покупців та надпотужне виробництво з пошиття кольорової постільної білизни у Нью-Йорку і їхати за своїм чоловіком назад в Ізраїль. А ще, її надихала віра в те, що він зможе віднайти сестру.

Лін усіляко підтримувала Ейяля: вчила історію своїх предків, досліджувала родове дерево, майстерність жінок та чоловіків її роду, а також активно займалась йогою і навіть отримала сертифікат з викладання. Тому, коли Сара приїхала на свою етнічну батьківщину, вона завжди знала, що в неї буде тут підтримка, навіть якщо на цей раз Лін і не здогадувалась про її візит.

Вона погодилась лишитись у ту ніч. Діти заснули рано, а дорослі пили вино і не могли наговоритись, аж Лін згадала:

– Ейяль, завтра твоя черга пасти кіз! – усі дорослі розсміялись достатньо голосно, але діти вже міцно спали. Втім Сара, Лін, Ейяль, Еліш та Леві незабаром повставали й хутко почали прибирати зі столу, бо розуміли, якщо Ейяль завтра не пастиме кіз, це буде як мінімум сором на весь кібуц.

– Що ти, я не дозволю знову вигнати мене з моєї землі. – відповів Ейяль з усмішкою, несучи в кожній руці по спорожнілій пляшці від місцевого вина, яке він сам виготовляв.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.