Розділ Сьомий. Трансатлантика

+++

Я вже майже місяць як виклала американську сім-карту, на номер якої були зареєстровані усі мої банківські рахунки, акаунти в соцмережах та контакти агентів. Я впевнена, моє таємниче зникнення не могло пройти безслідно, про що свідчили численні меми в Інстаграм створені фан-сторінками. За ними я слідкувала звісно з однієї зі своїх фейкових сторінок. Сам факт цього мене дуже обурював, бо це означало, що я тишком-нишком підглядала у своє минуле життя. Це нагадувало мені, як ти дивишся на річ, яку дуже любив, але вона уся дірява і пора б її викинути, але ти шукаєш можливість залатати бодай ще одну дірочку. Я латати не збиралась. Я була готова пошити нове вбрання.

Не буду приховувати, попастись було дуже страшно. По-перше, геолокація з мого ізраїльського номера могла дати можливість якось вичислити по переглядах, що це саме я. Я знаю, хлопці та дівчата в моїй команді піарників розбирались в цьому дуже добре. Вони вишуковували алгоритми та за певною кількістю переглядів дивились, що це за профіль, яка людина, скільки їй років, що за інтереси. У мене ж все дуже стандартно: гендер я не вказала, на аватарку поставила квіточку у вигляді рожевої півонії та нік собі придумала @angel_333. Поки цього достатньо, щоб мене не запримітили. Але я вирішила, що рано чи пізно дам сама про себе знати. Сидіти в тіні – це не моє. Я обов’язково помщуся за все те, що з мене зробили в тій шоубіз індустрії.

Вони зарили мій талант. На мені заробляли гроші тисячі людей. Не сперечаюсь, це були талановиті люди, але центром усього цього була я і мої пісні. Усі мої пісні були виправлені, перероблені, як покалічені тварини з тілом та психікою раба. Я завжди почувала себе в клітці та завжди мріяла вилетіти на волю. Але усьому провиною була моя жадібність: до слави, уваги, матеріального багатства. Я завжди хотіла довести всім, що можу заробляти добре. Та завдяки Остіну, я зрозуміла, що мушу йти далі. Інакше, це була б повна загроза зникнення мене. Як морального, так і фізичного.

Та зараз я була в повній паніці вставляти стару сім-карту та переглянути чи все в порядку, по-перше, з моїми банківськими рахунками, по-друге, з моїми контрактами з лейблами, від яких залежали гонорари й моє матеріальне існування тут, на іншому березі океану, іншій стороні мого минулого життя. Здавалось би, це мене вже не мало б хвилювати, але реалістка в мені говорила протилежне. Я не могла до кінця забути себе попередню. Я повинна була розв'язати питання з розлученням та моїм майном і повернення старої сім-картки до мого телефону виявилось неминучим.

+++

Поки я сиділа в залі очікування, мене наздоганяли різні думки.

В тому житті мене задовбувало те, що я не мала змоги відповісти усім. Добре, що це не були фанати та мій номер вони абсолютно не знали. Мій номер був суперзахищений. Тим часом групи у WhatsApp розривались від сповіщень, бо там переписувались мої концертні менеджери в різних країнах, які відповідали за мої світові турне. Ні з ким у мене не було близьких стосунків, але як персону в команді ми знали одне одного дуже добре. Зазвичай вони відповідали за комунікацію і ведення соцмереж, опис та оформлення на музичних онлайн платформах, але рішення про будь-яке представлення мене, як бренду, узгоджувалось зі мною.

Після того, як я нарешті знайшла в собі сили та здоровий глузд поставити свою основну американську сім-карту до свого телефону, я не розуміла, чому зараз ніхто більше не радився стосовно кожного пчиху, як раніше, але мені було добре і спокійно і це основне. Я була впевнена, що Остін підговорив усіх проти мене або сказав, що я померла чи що. Чи там з’явилась двійниця за двісті доларів, що погодилась зіграти мене на певний час, зробивши показовий виступ, а точніше черговий скандал, який допоможе остаточно знести мене з музичного п’єдесталу в плані репутації, але в плані музики – ніколи.

Натовп шаленів від моєї класності, але мені ця класність давалась дуже дорого. Здавалось би, мої мільйонні гонорари мали б покривати таку жертву: але ні. Я розуміла, що психологічно довго не протягну. Хоча мої хіти змушували людей рухати своїм тілом, щось звірине прокидалось в них і вони танцювали-танцювали-танцювали. І коли я співала мене хвилювало лише одне: чому я не могла радіти як вони? Від цього ставало нестерпно боляче. Від своїх же власних творів ти не отримуєш кайфу взагалі, а чужі люди ловлять вайб і неначе крадуть-крадуть-крадуть цю радість у тебе. Несправедливо: неначе бачиш крадія посеред білого дня, що тягає у тебе яблуко за яблуком з прилавок, а весь ринок дивиться на тебе, як на дурня-продавця, глузує, а крадія ніхто так і не затримає. Та й навіть якщо затримають: нічого йому не буде.

+++

Зал аеропорту це постійний рухливий мурашник, в якому кожен би мав поспішати у подорож, а, здається, всі приходять просто у класні магазинчики. Сара з посмішкою спостерігала за дівчиною, яка обирала між двох помад червоних відтінків Шанель та Івсен Лоран. “Яка різниця, думала вона – бери обидві. Все одно вони різні.” Сара думала, що дівчина купить обидві та вона не обрала жодної й одразу пішла на стійку з парфумами.

“Колись і в мене не вистачало коштів на те, що я хочу. Але як це було давно. Так давно, що здається, ніколи.” Сара хотіла було запропонувати дівчині придбати ці помади у подарунок та від цього вчинку її спинила думка про те, що можливо, у дівчини достатньо коштів, просто вона зрозуміла, що не хоче саме ці помади, саме тут і зараз. “Справа не завжди у грошах. Справа у намірах.”

Сара встала з крісла у залі очікування та підійшла купити собі кави. Сидіння поруч з нею потроху заповнювались, тож вона лишила подушку для сну на одному з них, щоб ніхто не зайняв її місце біля вікна. Та коли вона повернулась з картонним стаканчиком наповненим запашним капучино її подушка вже знайшла своє місце на підлозі, а на до недавніх пір Сариному сидінні білоголовий малюк років трьох грався в зелену машинку. В цей момент вона подумала про те, чому більше не хоче дітей, а також згадала, що її місце в залі очікування бізнес-класу. Мати маленького блондина підняла подушку та вручила Сарі з численними вибаченнями. Сара посміхнулась так дипломатично, наскільки вона вміла, взяла свою маленьку чорну валізу та достойно покинула місце навпроти вікна, яке мало бути її.

+++

Серйозність намірів, це коли ти вмикаєш режим польоту, щоб написати вірш, навіть коли ти не знаходишся в літаку. А тепер вона знову на борту трансатлантичного перельоту. Сара не могла себе зібрати докупи. Вона згадувала той момент, коли написала свою першу пісню і слова до неї прийшли раніше за музику. Інколи Сара не могла зрозуміти, хто ж вона насправді – майстер слова чи музики. Музика – це було вічне тренування навичок гри на фортепіано, а слова приходили так просто, як краплі дощу з неба, як сльози – вони просто йшли, капали на землю. Сара вважала вірші своїм відпочинком, музикою своїх думок. В той час, коли сама музика стала тяжкою працею, навичкою, яка здобувається ремеслом. Вірші не були такими частими та регулярними, хоча Сара помічала, що любила найбільше їх писати щосуботи, коли у підлітковому віці тато дозволяв їй на дискотеку. Вона проводила весь час у своїй кімнаті, думаючи про те, як весело сьогодні їй танцюватиметься на благодійному вечорі і як той високий білявий хлопець з блакитними очима буде ходити туди-сюди та вони зустрінуться поглядами. Звісно, ненароком.

Вперше після того, як Сара зробила собі відпустку на невизначений термін, вона сіла за написання вірша. Їй прийшли такі рядки:

Бувши собою

Бери мене

Не матимеш нічого

Лиш красу свого серця

І посмішка торкнеться

Твоїх долонь

І світло повернеться до зіниць

Твоя Душа в зеніті

Відкрита, щира, непокірна

Справжня врода

Загоєними шрамами

Рубцями вкрита

Проростає пагонами

Зцілювальних струмків

Зелених сліз папороті

На таємничій стежці життя

Під кронами дерев

Що наче предки

Прикладають пальці до вуст

І кажуть: “Тссс, тихіше,

Ступай повільніше, моя краса,

Бувши собою

Бери мене усюди

Твій темний ліс

Де світло твоїх думок

І радісних очей

Пробралося крізь листя зверху

I прокинулось усе живе.

Звісно, цей вірш Сарі не сподобався, але нотатку вона зберегла. Якби був листок, то давно б викинула його. Вона навіть позбулась усіх блокнотів, де були записані перші пісні її юності.

Втім, бувши такою зосередженою, вона не помітила, як поруч на середньому сидінні розмістився пасажир. Той, якого не було в залі очікування для пасажирів бізнес-класу. Симпатичний, рудий, схожий на ірландця. Сара поглянула на екран телефону і в той момент він відкрив Спотіфай та натиснув на плей. Це була пісня з її третього альбому. Рожева обкладинка, вона в заячих вушках, диско куля на фоні та четверо кішечок вдягнених у чорні латексні костюми. Дуже впало в очі те, що картинка на екрані з рожевим фоном Сариного альбому гармонійно збігалась з рожевим чохлом найновішого айфона. Сара посміхнулась. Їй подобалось, коли людина має унікальний смак. З часом у шоубізнесі це відчуття притупилось через те, що стерлась грань між понтами і хизуванням та власне самою унікальністю. Пригадуючи як вони працювали над цим альбомом усією командою, Сарі знову захотілось у студію, провести там цілий день в атмосфері співтворчості, вічного купкування та кавування опівночі. “Pink eyes” пісня була топовою серед хіт-парадів та сусід в літаку обрав послухати саме її. Боковим зором він помітив, як Сара підглядала в його телефон. Він також усміхнувся навзаєм. Сара відчула, що він не з тих, з ким легко заговорити.

“Взагалі красунчики часто надають перевагу мовчати неначебто вони такі сором’язливі.” Її думки підтвердились. Увесь дванадцятигодинний переліт він не мовив жодного слова до неї. Точно не ірландець, адже вони майстри Small Talk. Навіть якщо красунчики. Вже по прильоту Сара виглядала, куди ж він потрапить на паспортному контролі. Пішов в сторону “Громадяни США”. Отже, в нього американський паспорт. В черзі вона стояла одразу за ним. Він ще досі слухав її альбом в Спотіфай.

На стрічці з багажем Сара знову, але вже випадково, опинилась зліва біля нього. І тут він повернувся до неї:

– Таке враження, начебто ви секретний агент. – Його чарівна усмішка не могла пройти повз ранене серце Сари.

– Як ви вгадали? – вирішила Сара продовжити партію флірту.

– Ще з того часу, коли ви їхали в таксі за моїм авто.

– З Нетанії? – Сара здивовано подивилась йому у вічі.

– Так, з Нетанії. – впевнено сказав він.

– То ми…

– Сусіди. Мій дім одразу справа від вашого.

Вони розсміялись і говорили доти, доки люди навколо з нашого рейсу не розійшлись. Їх валізи робили чергове коло, поки Сара не сказала:

– А у вас гарний музичний смак.

– А. Сара Бьорнс. Так, цікава особистість, але музика її так собі якщо чесно.

Сара ледь не вибухнула спересердя. Але витримала це достойно, як випробування. Номерами не обмінялись. Коли люди дійсно подобаються одне одному, питати номери телефонів якось боязко, ніяково та й врешті недоречно. Це псує якусь магію. Домовились зустрітись по прильоту за тиждень. Вона представилась як Джулія. Його звати Хейлі. Принаймні, він сказав правду: це сходилося із паспортними даними. “З яких пір я підглядаю у документи чоловіків?” Подумала Сара, коли автоматичні двері аеропорту без зусиль відкрили їй таке знайоме місто і вогке бензинове повітря Нью-Йорку повернуло її до життя.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.