Розділ Третій. Дитинство

Перша ніч була дуже довгою. Сара проспала з п’ятої вечора минулого дня, коли повернулась з клініки. Вона прокинулась о дев’ятій ранку по новому часу, адже після тижневого джетлегу та тринадцяти років нерегулярного сну цей шістнадцятигодинний сон був як рятівне причастя.

Шлунок дав знати, що вона нічого не снідала і Сара відкрила додаток місцевої доставки їжі та замовила собі нарізку фруктів та вівсяну кашу разом з чистою кавою. Травневе сонце Тель-Авіву було невблаганне і пекуче, а їй поки що не можна було з’являтись на пряме сонячне світло.

Сара вирішила, що поки чекає на доставку, може виконати свою обіцянку Якобу і записала відеоповідомлення:

“Всім привіт! Йде мій третій день зцілення після операції, але це моє перше відео. Не відчуваю ніякого дискомфорту, окрім того, що живу в спекотному місці. Перші два дні шви пекли, але зараз відчуваю незначне полегшення та свербіж. Так починається заживання. Якоба можу порекомендувати, бо вже не вперше робила трансформації саме у нього. Що ж, продовжу свої спостереження в наступні дні, а поки чао-какао!”

“Чао-какао… який жах. Можна було ще більш бовдурську фразу бовкнути. Та мені вже ліньки перезаписувати. Як є, так і є.”

Поки лишалось п’ятнадцять хвилин до доставки їжі, вона взяла записник із темно-зеленою матовою обгорткою разом з ручкою у формі статуї свободи, які придбала в аеропорту Нью-Йорку та сіла писати. Ще в дитинстві їх вчитель дзюдо говорив: якщо писати саме п’ятнадцять хвилин щодня про будь-що, то можна почувати себе краще і не потрібен буде ніякий психолог. Тему можна було обрати будь-яку і Сара не задумуючись довго стала писати про те, що хвилювало її найбільше. Почуваючись в безпеці, що наступне лишиться непрочитаним, вона дала собі волю сказати про те, що таїлось найглибше.

“Тато тримає мій кулачок і стримує сльози. Я бачу, як тремтять його вилиці на обличчі й мені стає лячно. Мені сім років і він сказав, що мами більше немає.

***

Причину смерті мами я не знаю й досі. Єдине, що я знаю – вона любила співати. Вона співала мені колискові різними мовами: івритом, українською та англійською. Саме в такій послідовності вона розставляла пріоритет у мовах, які вона знала. Мама Ельвіра виховувалась моїм дідусем Кольою, українцем та моєю бабусею Рахіль, єврейкою. Дідусь називав її ласкаво – Еля. Я заслуховувалась у все, що вона говорить і була зачарована її голосом.

Якось вона повела мене в ліс показати чарівні стежинки і ми назбирали багато шишок, гіллячок, каміння. Вони з татом дуже кохали одне одного: тато сяяв як сонце, коли вона була поряд, та коли її не стало, мій тато перетворився на похмурого та черствого чоловіка, якого я ледве впізнавала. Він завжди йшов на зміну в лікарню вночі, а повертався під вечір наступного дня. Потім три дні він був вдома і йшов на таку саму зміну на добу. Мені дико не вистачало його. Втім, лишаючись зі своєю нянею Маріанною, я проводила свій час дуже весело – вона дарувала мені стільки любові, скільки, напевно, ніхто ніколи не подарував мені відтоді, як померла мама. Та я тишком-нишком мріяла, що він, тато, прийде з роботи раніше, підійде зі спини, закриє мої очі своїми величезними руками та попросить, щоб я вгадала хто, а потім закружляє мене у нашій просторій гостинній на тринадцятому поверсі нью-йоркського пентхауса. До речі, він так робив усього рази три чи чотири за усе моє дитинство, допоки я не придбала власний будинок у Брукліні після запису свого першого альбому.

***

Той спогад назавжди закарбувався в моїй свідомості. Мама. Мама.

Як часто я говорила з тобою через свої пісні. Як я хотіла, щоб ти побачила, що я радію життю, як я хотіла, щоб ти почула цю музику. Мою музику. Я намагалась робити її веселою, щоб ти не подумала, що я печалюсь. Мені було б соромно, якби ти дізналась, як я сумую за тобою. Я не пускала сум у своє життя навмисне. Та насправді мені більше несила витримувати саму себе. Усі мої альбоми, виступи, образи – напускні веселощі. Я ніколи не була по-справжньому гарною, мене ніхто по-справжньому не кохав. Яка вона, материнська любов? Беззаперечна та абсолютна. Можливо, це лише у моїх мріях, бо батько насправді любив мене за досягнення. Як мені здавалось. Будь-який чоловік поважає тебе, коли ти чогось досягаєш. Та чи це любов? Та чи всі чоловіки такі?

***

Я була лінива створювати стосунки зі своїм Остіном. Мені здавалось, що його присутності достатньо, щоб відчувати себе повноцінною, успішною жінкою у свої двадцять років. Та я помилялась. Мені ставало все дедалі нестерпніше бути поряд з ним, та відчуття, що я повинна стати мамою, щоб відчути, що відчувала ти, коли я народилась, воно пересилило мене. Я насправді не знаю, чи хотіла я тоді, щоб саме він став батьком моєї першої та єдиної дитини. Та єдине, чого я хотіла, це повернути це відчуття материнства, хоча б у тій ролі, де я є чиєюсь мамою.

***

Народилась Шеррі. Моя маленька пелюсточка, чорноброва мила дівчинка з карими очима. Як тільки я дізналась, що я вагітна, як тільки на ультразвуці я дізналась, що це дівчинка, я уявила собі її такою милою, доброю. Істотою, про яку я піклуватимусь. Вона народилась і я неначебто відсторонилась від світу, пізнаючи всі переваги і вади материнства самостійно. Я відчувала, що цей весь світ існує лише для нас обох і ніяк інакше. Я заривала себе з головою у її світ, забуваючи про свій. Забуваючи про те, що їй нормально мати також поряд інших членів родини, таких як її тато, дідусь. Допомога. Усе, що мені потрібно було зробити, це навчитись попросити про допомогу. Лін також завжди говорила мені про це, але мене це лише дратувало. А ще мені потрібно було підтримувати свою кар’єру і не зникати з очей публіки. Тільки тепер я розумію, наскільки егоїстично я поводилась. Я не чула нікого, бо не хотіла чути. Все сама. Сама. Але якраз в тому зануренні я намагалась вловити свою маму всередині себе. Я мріяла таким чином возз'єднатись з нею, тим самим знайшовши свою материнську частину. І вряди-годи це в мене вийшло. Мені прикро, що Шеррі довелось перенести мій травматичний досвід. Так не мало бути. Я мала бути вже щасливою мамою, не пірнати в той глибокий світ туги за своїм дитинством, втраченою любов’ю, бо дитина відчуває це. Та діставшись до самого дна, я відштовхнулась і знизу дісталась вершини води. Той період, особливо перші два роки після того, коли я дізналась, що я вагітна, був нестерпно болючий. Я розривалась між Шеррі та кар’єрою. Тоді я почала скасовувати деякі свої тури, але було багато зйомок: кліпи, інтерв’ю, запис альбому – усе, щоб я лишалась на плаву. І ще, я мала багато допомоги від няні Шеррі, але я дуже ревнувала її. Боялась, що її першою вона назве “мама”, тому моя донечка була завжди зі мною, можливо навіть не в найкращих умовах для неї. На знімальних майданчиках часто був протяг – це було ризиковано, щоб вона не застудилась. Також там постійний шум та броунівський рух: щось може гучно впасти, хтось зненацька грюкне дверима, дарма що ще й лається, тож малечі важко було заснути, а мені зніматись.

Тим часом я знаходила можливість вибігти на перерві між дублями, щоб потримати її на ручках, погодувати (я за місяць перестала практикувати грудне вигодовування – через стрес мала не наїдалась і молоко було погане), погратись в м’ячика у своїй гримерці чи помалювати разом.

Мій перший день, коли я вийшла на роботу після народження Шеррі припав на її другий тиждень. Якраз тоді в неї була перевірка у педіатра і через те, що моє інтерв’ю збіглось з цим самим днем, я не змогла повести її до лікаря. Шеррі була з нянею. Я мала лише дві години на роботу, адже потім мені мали привезти Шеррі після прийому, щоб я її погодувала або ж до неї мала їхати я, в залежності від стану заторів на дорогах Нью-Йорку. Звісно, затори були як завжди і я через це неабияк стресувала. Що на мене найшло, я не знаю, але явно на фоні стресу я просто розплакалась на очах у всього знімального майданчика. Напевно, усі тоді вперше побачили мене сумною. У гримерці я погодувала Шеррі, яка не могла заспокоїтись і постійно плакала, бо моє молоко вже було ніяким і я почувала сором, що мене побачили вразливою, провину за те, що не змогла нагодувати дитину. Я віддала її няні на догодування молочною сумішшю, а сама витерла сльози поспіхом та побігла на інтерв’ю, де казала, як класно бути мамою і все встигати. І так всі десять років аж дотепер. Я жила наполовину правдою наполовину брехнею. Не вірю й досі цим блогеркам, які кажуть, що встають о п’ятій ранку з чотирма дітьми на плечах, роблять йогу та усілякі медитації, коли різниця у віці цих дітей сягає не більше півтора року, а самим мама не більше тридцяти п’яти, усі вони заробляють на власному онлайн бізнесі та ще й щасливі у своєму вільному та незалежному шлюбі з такими ж успішними чоловіками. Напевно, я доволі цинічна, коли говорю про щасливі сім’ї, тому що у мене самої немає досвіду створення щасливої сім’ї, але з іншого боку це може бути моєю суперсилою, коли я розумію, наскільки складно виховувати дітей і першочергово піклуватися про себе. Такий баланс неможливий, але я завжди прагнула втілити це.

Мої пісні були уникненням справжнього: я ніколи не страждала і зберігала образ веселої та безтурботної, сексуальної та універсальної супержінки. Та суперсила моя не в цьому. Я лише прагну її дослідити.”

Сара не збагнула, як на годиннику була десята по першій годині дня, тобто п'ятнадцятихвилинна зустріч із минулим пройшла набагато довше, ніж планувалось. Вона закрила та відклала записник на скляний журнальний столик. Вийшовши на вулицю під дверима її чекав вже не настільки свіжий, але все ж сніданок. Сніданок, що став обідом.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Ольга Краснобаєва
30.09.2023 23:14
До частини "Розділ Третій. Дитинство"
Цікаві спостереження мами, яка поєднюе материнство з бізнесом. Такий звичайний нині для жінок вислів "Я сама!" лишає улюблених дітей батьків, опіків бабусь та дідів, перериває ланцюг наших родинних відносин
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше