Глава 12

Шкода, що немає посібника для починаючих кровопивць. З розділом, що робити, якщо полюбила вампіра? Як прийняти те, що життя відлюдька набуло надприродного характеру. Чому немає таких посібників? Сьогодні вночі мені доведеться померти. Мені страшно, як ніколи раніше. Навіть той ранок, де я дізналась хто він, потьмянів. Я його пережила. Якби я знала одразу, що мій темний ангел вампір, я не дозволила б йому увірватися в моє серце.

Я подивилася на себе в дзеркало, і сльоза скотилася по щоці. Як мені з цим жити? Дискутувала я зі своїм відображенням деякий час. Витерши сльози я підфарбувалась косметикою, що мені подарувала Соня. Особливо впевненості мені це не надало, лише нагадало її запах парфумів. Вона дражнила мене, мабуть, їй це приносило задоволення, а мені чергову порцію сум'яття.

Енджел моя доля, і я відчуваю до нього потяг, не зважаючи на страх та нові обставини, я хочу бути з ним, але Соня мені подобається теж. Можливо, причина в її харизмі, і ці ніжні відчуття не мають нічого спільного з коханням. Я задумалась над тим, що вона відчуває, як їй втратити свою половинку? Як вона це пережила? Що було б якби Енджел дав шанс новому вампіру? Чи не боявся він насправді втратити Соню? Чи боїться він втратити мене?

Мені так хотілося зателефонувати до сестри, розповісти їй все, отримати розраду. Вона була єдина моя найкраща подруга. Ми були близькі, я не встигла з нею попрощатися, не залишила нічого, ніяких відомостей про себе. Яка ж я була егоїстка. Я наважилась набрати її номер, довга черга гудків відлунювала бентежними вібраціями по тілу. Як тільки я почула її голос, я не змогла відкрити рота, просто не встигла.Без привітань, мене накрила хвиля її слів.

— Кеседі, пробач мені. Мати заборонила мені спілкуватися з тобою, але все одно писала тобі. Що вона тільки не витворяла. Чому ти не відповідала?

Я розгубилась, в горлі застрягла грудка. Я не знала з чого почати, важко задихавши в трубку.

— Я … — зробивши паузу, я деякий час залипла на одній букві, але потім відповіла. — Я не хотіла, щоб мене шукали. Спочатку була зла і налякана. А потім … Вибач мені. Як ти? В тебе все добре? — Я не знала з чого почати і чим закінчити. Я так довго не чула її голосу, що хотіла заплакати знову, підтираючи серветкою кутики очей.

— Я отримала стипендію, мене беруть до консерваторії на рік раніше. — Я відчувала вагання сестри стосовно матері, та вона трималась краще ніж я в тому пеклі.

— Розумничка моя. В мене теж все добре, я працюю дизайнером мерча для гурту, ще поки не знаю чи буде продовжуватись співпраця, але я зібрала достатньо коштів, щоб почати самостійне життя. І в будь-якому випадку мені залишать рекомендації для резюме, – постаралась я оминути гострі кути. Не говорити ж сестрі, що можливо мені більше це не буде потрібно. Можливо, я не переживу цю ніч. Хай думає, що в мене все добре.

— Я рада, що ти нарешті займаєшся тим чим хотіла, надіюсь колись я теж так зможу, можливо в гурті з’явиться вакансія для ще одного музиканта, — Сабіна звісно жартувала, а може і ні. Але я точно впевнена, що вона варта більшого. Їй не потрібен гурт, вона здатна сама запалити сцену. — Я щовечора переглядаю ту передачу, я ховаю її від мами. До речі батько приїжджав, він живе поки що з нами. Але він добився розлучення через суд. Він теж не схвалює що ти пропала, але на відміну від матері поважає твою дорослість. Він переживає за тебе. Звісно основна тема їх сварок, щоб ти не повернулась вагітна, та не скинула на них відповідальність. — Сабіна закотила очі, я це відчула, бо знала всі види її зітхань. Мені це підняло настрій.

— От з дітьми точно проблем не буде. Можу запевнити кревною присягою, — пообіцяла я. — Я б рада побачити батька, але напевно не зараз. Передай що в мене все добре. А мати сама винна. Їй завжди все було не так.

— Що правда, те правда. Що там ще в тебе цікавого? В Інтернеті я бачила декілька статей, що ти дівчина вокаліста, і що тільки не пишуть. Як воно насправді?

— Я закохалась. Думаю він справді моя доля, як би це не звучало пафосно, — засміялась я. Проте не вір всьому, що пишуть, для публіки Енджел повинен залишатись вільним. Йому можуть приписувати романи будь з ким, тому що пресі треба щось писати.

— Він симпатичний, напевно, без гриму, я особливо не розглядала. До речі, обкладинка мені теж подобається, хоч і похмуро. Я купила цей диск на згадку про тебе. — Моє серце стиснулось. Як же мені хотілось обійняти сестру. Я відчувала себе дурепою, мерзотницею та зрадницею. Сабіна мені не дорікала, а мала б. Навіть я собі дорікала.

— Я дурна, Сабіно, треба було тобі вислати з автографом. Але вишлю, як тільки зможу, – намагалась реабілітуватись я.

— Краще сама повертайся, – з надією в голосі благала вона. — Я люблю тебе, Кесі.

— Я не знаю, чи це можливо. — задумливо покачала я головою, знаючи що вона не побачить як я потопаю в сльозах, стримуючи схлипи. — Я теж люблю тебе, Сабіно. Ти моя душа.

Мені полегшало після цієї бесіди, але туга не мине ніколи. Якщо я виживу, я стану її ангелом охоронцем, я заберу її в краще життя. Я виправлю все, що зробила не так.

***

Коли я вийшов з кімнати, та почав спускатись, Тоні і Віка не було, лише Соня та Лім сиділи в холі на дивані та розгадували кросворди. Це виглядало дивакувато в епоху технологій. Проте, чим би діти не тішились, лиш би не бісили.

Вони сміялись та експресивно дискутували про щось. Соня сиділа у нього на колінах, наче дивану їй було за мало. Я не ревнував її до Ліма, навіть якщо між ними бувала близькість окремо від мене. Всі ми одна сім’я, та чекати ножа в спину від тих, хто воскрес на моїй крові не варто. Це були звичайні ігри. Ми не завжди ладнали, і навіть безсмертними кожен залишив при собі частинку своєї минулої сутності, що відрізняло нас одне від одного.

Я про себе усміхнувся, але мій суворий погляд говорив про інше. Проте в цій компанії важко стримувати себе.

— Хіба я не просив вас втратитись на вечір, та не потрапляти мені на очі? — піднімаючи брову, я схрестив руки на грудях.

Вони на хвилинку завмерли, а потім знову засміялись.

— З яких це пір наша присутність заважає твоїм потрахушкам, бос?- підколов Лім, але акуратно пересадив дівчину на диван, Соня вдарила його по плечу кросвордом.

— Гей, я не мішок з картоплею, ніжніше.

— Потрахушкам може ні, а ось особливій ночі, заважаєте. Тому звалили до біса, і в темпі вальсу. Не знаю, в кіно сходіть, на якийсь жахастик, закажіть піцу. — В такій же манері відповів я, знаючи що виглядаю збіса суворим лише для пристойності. Настрій в мене був грайливий. До пори, до часу. Я не хотів, щоб вони відчували мою слабкість, чи заважали Кеседі. Ця ніч була лише для нас двох.

— Гроші на вітер, — пирснув Лім, — краще бухлішко. Знаю я тут один винний ресторанчик, — він задумався. — Що може теж замутимо побачення, Кучеряво?

— Можливо, в наступному житті. Соррі, хлопчик, блондини мені не до смаку. — Соня підморгнула, її чарівна усмішка наче сонячний промінь прошила серце горе вампіру. Він піймав її холодний повітряний цілунок, та вчепився за серце. Я такі театри бачив майже щодня. Іноді брав участь, іноді просто ігнорував. В цьому був свій шарм.

— Не біда, я перефарбуюсь, і почну… — він зробив недовгу паузу, оглядаючи себе, та опускаючи очі вниз, — з паху.

— Енджеле, нагадай навіщо ми обернули цього придурка? – поцікавилась Соня, та наче віялом почала обдувати себе кросвордом.

— Ти сказала, що нам потрібен барабаншик, — нагадав я. Звісно діло було зовсім не гурті, Ліма я відчув так само як Соню. Моя кров зреагувала. Не знаю, була це якась магічна субстанція, чи просто мої відчуття, але хлопець, що грав на вулиці збираючи мідяки за гру на саморобних барабанах привернув мою увагу. Я кинув йому сто фунтову купюру, і він запропонував мені решту. Це була найдурніша наша с Сонею прогулянка, після якої ми сиділи у якомусь барі, пили пиво, поки Ліам розповідав нам історію свого життя, та як його випхали з консерваторії. Батькам показатись було соромно, та й не було грошей на білет додому. От і шукав можливості заробити.Як говорив сам Лім, не мріяв він бути музикантом, хоча казав, що філігранно грає на нервах. І то була істина.

— Я ще ніколи так в житті не помилялась, — признала Соня, відірвавши мене від недовгих роздумів.

— Ауч. Завжди знав, що ви просто мене використовуєте. В мене вразлива душа, та хворе серце, до речі. – Лім продовжував свій невимовний цирк, і я був цьому радий. Мої переживання на мить погасли.

— У вампірів немає душі, — заперечив я, та не втримався від сміху.

— І серця теж, — додала Соня, хижо усміхаючись.

— Звиздець у мене немає душі, немає серця. Я ж кажу, треба напитись, поки залишилась печінка.

— Валіть вже кудись, і тих двох голубків прикишеньте.

Парочка кивнула, і продовжуючи свій спір направились в сторону студії, на пошуки втраченої гвардії.

***

Я підіймалась сходами в мансарду зі скляним дахом та терасою садиби, де чекав на мене Енджел. Він знав, що мене каламутить від висоти, але я маю долати страхи, одного разу я впоралася заради нього з висотою. І зараз зможу. До того ж час від часу мені доводилось підійматися в студію, та покидати його спальню.

Мені знов згадався той ранок, коли я заплакана збігала по сходах. На мені була лише білизна та простирадло яке я відхватила. На щастя мене ніхто не бачив. Але я відмовилась від їжі на весь день, та не виходила з кімнати. «Вони всі вампіри» повторювала я собі, всі крім домоправителя та водія. Але ці двоє відносились до цього нормально. Ніби так і повинно бути. Але біс там плавав! Мене накривала істерика знов і знов, поки я змогла прийняти це.

Поділ сукні тягнувся за мною по сходах. В ній я відчувала себе персонажем казки Красуня та Чудовисько. Тільки в нашій казці, він поцілує мене, і я стану вампіром.

Я зустрів Кес біля входу, і заради неї знайшов диск Вівальді. Я був не проти класичної музики. Якщо це якось її заспокоювало. Нас оточувало лише небо та зірки, а посеред даху стояв столик для двох зі свічками та вином, замовленими на її смак стравами. Кес хотіла спробувати страви з морепродуктів, а я підібрав під них вино. Вампіри не їдять, казав я їй. І це була правда. Тому в останню ніч свого смертного життя, у неї був шанс спробувати те, що вона хотіла. Чи жалкував я, що не можу розділити з нею смак їжі. Ні не жалкував. Я давно втратив інтерес до подібних дрібниць. Не пригадаю, щоб в смертному житті, я був витонченим гурманом.

В ті часи весь цей ресторанний пафос не грав ніякої ролі. Єдине чого мені трохи не вистачало, так це мисливства на куріпок. Я не пам’ятаю, коли останній раз тримав у руках зброю. Це було, коли загинула подруга Соні Розалі, її соул-мейт. Розалі була дочкою мисливця на вампірів. Яка іронія. Хоча не знаю, що для її родини було страшніше, відмова вийти заміж за представника дружньої династії, орієнтація чи кохання до ворога. А може все разом взяте…

— Танго чи вальс? — запитав я Кеседі. Намагаючись забути випливаюче марево.

— Танго, — не задумуючись відказала я. Відстебнувши додатковий довгий поділ сукні, для зручності, я з викликом подивилась на Енджела. Він вмів дивувати. Завдяки йому, я ставала розкутіша. Був час, коли ми з сестрою займалися бальними танцями. Це було у школі. Енджел змінив диск на відповідну мелодію в легкій роковій обробці, але це був ритм танго.

Він простягнув мені руку, і за всіма правилами запросив стати в позу. Я подивилась йому в очі, але не довго. Стало гаряче, ніби мене кинули в розжарене вугілля тліти.

Я не стежила за рухами, інстинктивно рухаючись, насолоджувалася атмосферою. Він вів мене за собою, крок за кроком, спритно переставляючи ноги. Тіло рухалося само, сміливо і жваво.

В школі хлопчики були примхливі і ліниві, наступали на ноги, тікали посеред танцю. Тоді ми не відчували магії, не відчували хімії. Ми були одне одному, як більмо в оці. І я рада що часи мого дитинства минули. Той кошмар не хотілось згадувати.

Коли пісня закінчилася, я відчула невагомість, опинившись у нього на руках, обхопивши ногами його стегна. Я прогнулась, ковзнув рукою підлоги. Але Енджел різко мене підняв. і я вчепилась в його сорочку. Моє дихання збилось, а в нього ні каплі втоми не видно. Він випромінював силу та пристрасть. І в цей момент його губи накрили мої. Здавалось ми цілувались вічність, і я була готова до того, що він зірве скатерку зі стола, і наша вечеря перетвориться в трапезу тіл. Я не була проти. Ми йшли до цього, ми жадали цього, тільки мені знадобився час, щоб прийняти це.

Я відірвався з важкими зусиллями. Хотілось схопити її, та не відпускати більше. Цей момент був особливий для нас. Я відчував як закипає її кров, як серце рветься назовні, і його стукіт наче набат заглушає всі інші звуки.

Я запросив її до столу, стираючи з куточка губ, залишок запашної помади. Здається, ці дівочі цяцьки пахнули фруктами і мали трохи блискіток. До останнього мені не звикати. Макіяж був частиною мого таємничого образу. ЗМІ рідко заставали мене без гриму. Я не міг допустити того, щоб за мною слідкували 24/ 7. Щоб мене пам’ятали, чи побачили без гриму. Це було дозволено не численному колу, і були ті, хто за гроші слідкував та вилучав непотрібні мені фото.

Цифрова епоха прогресу тільки заважала. Я вважав за краще портрети. Хай як би це старомодно не звучало.

— Пий стільки, щоб не заснути, але стільки, щоб не боятися, — я налив по келиху вина.

— Мені досі не віриться, що все це реально. — я бовтала вино на дні келиха, воно наче золото переливалось при світлі свічок, наче океан блискіток в одному бокалі. Я думала про те, наскільки кардинально все зміниться, якщо обернусь. Якщо переживу ініціацію. Стану я іншою чи залишусь все такою мишею тільки в новому тілі?

— Занадто швидко? – перепитав я. Ми були знайомі кілька місяців. Кес стала частиною команди. Скільки у нас не було часу, у нас буде вічність пізнати одне одного. Кохатись, розважатись, жити та насолоджуватись вічністю. Не думати про жагу крові, не відчувати слабкості. Робити все, що завгодно, бути ким завгодно.

— Так. — відповіла я не роздумуючи. — Швидко.

— По той бік час не має значення.

— Це напевно добре, — я замислилася на мить. А чи не нудно це насправді через якийсь час. Можливо вся краса в не довголітті? Чим коротше життя, тим більш солодко його проживати.

— Іноді, тужливо. — зізнався я. Бували часи, коли вічність відчувалась прокляттям.

— Я ось подумала, іронічно ж, граф-вампір і блекушник.

— Ти адаптуєшся, і тобі сподобається, — Енджел посміхнувся. — Іронії через край.

— Тепер ти мені скажеш, скільки тобі років? — Для мене це було важливо, та хвилювало весь час з того моменту, як я дізналась правду.

— 232, але я перестав змінюватися у 24. — сухо відказав Енджел.Здавалось він відчував нудьгу, коли згадував вік.

— Два з хвостиком століття, я в шоку.-честно призналась я, але це видавалось цікавим, він бачив як змінювались епохи, був частиною великої історії. — Ти виглядаєш молодше, лише очі втомлені.

— Тобі буде вічно 20. Чи не мрія будь-якої дівчини? — Наче він намагався мене підбадьорити.

— Не моя. Все, про що я мріяла, справдилося.

— Згодом з’являться нові мрії.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.