Коло Крові. Гросмейстер

Глава 15

І знову рідне місто, здавалося, що я тут, як уперше. Вітер тріпав темні кучері, і я відчувала волю. А поряд він, мій темний янгол. Бачили б ви очі порцелянових дівчат, коли ми перетнули поріг академії. Все блякло, і здавалося, лампи що освітлювали коридор, ось-ось луснуть від надлишку напруги. Я почувала себе Королевою. Холодною, жадібною, здатною розбити чуже серце на уламки одним поглядом блакитних очей, підведених темними стрілками, в давньоєгипетському стилі. Високі чорні чоботи граціозно стукали по кахлю грубим підбором, а чорна сукня до колін, з зухвалим розрізом на стегні, ловила безсоромні погляди, тих юнаків, які раніше й не підозрювали про моє існування.

Гострий слух уловлював слова «Хто вони?…», «Це ж художниця та вокаліст Suurmestari…» «… Цікаво вони разом?» і багато іншого. Було приємно відчувати чуже захоплення, розуміти, які вони жалюгідні, збуджені, серця, що б'ються. О ні, що це, я думаю про кров.

— Кессі, — сказав подумки Енджел, — ти зблідла, тобі потрібне підживлення.

— Пізніше. — Я не хотіла знову пити кров. Я не повинна була її хотіти.

Міс Блер не змінилася, така ж нудна невдаха. Я посміхнулася, пропаливши її поглядом, вона проковтнула слину від страху, відчувши мою містичну харизму, яка тиснула на неї, хтивим відтінком, і водночас презирством. Вона поправила комірець, думаючи, що це одяг врізається в її шкіру. Але це був вампірський гіпноз — сугестія. Я ще звикала до цих суперсил, але ця була моя улюблена.

— Кеседі, ти щось хочеш сказати? — тремтячим голосом запитала вона.

О, я багато чого бажала сказати цій старій курві. Але стрималась.

Я на мить озирнулася на дівчат, які так само були здивовані, вони не впізнавали мене. Новий одяг, та нова я.

— Швидше запитати. — я грайливо усміхнулася, звертаючи знову увагу на вчительку.

— Що саме? — нетерпляче тремтячим тоном запитала вона.

— Ви досі фантазуєте про Денієла Крейга? Чи краще сказати містера Бонда?

Учні бурхливо розреготалися від провокаційного питання.

— Та як ти смієш, соплячка! — Міс Блер почервоніла та почала дути смішно щоки, та бухтіти під ніс.

— Мабуть, так. — Я знала що так, мені не потрібно було читати її думки, достатньо послухати серце. Вона думала про нього, кожен зручний момент.

“Знатимеш, стара збоченка, запам'ятаєш мене, як нічний жах”

— Геть з аудиторії, я не хочу бачити тебе на своїх лекціях.

— Так, будь ласка, — я демонстративно встала і попрямувала до виходу. Учні продовжували сміятися. Енджел невдовзі вийшов після мене.

Я похитнулася, гра з міс Блер витягла запас енергії, і моя спрага посилилася.

— Тобі потрібна кров, — Енджел підхопив мене на руки, і витяг на вулицю посадивши в машину. Ми вирушили в «Перебіжний квартал» місце, де жили емігранти, які нелегально прибули у пошуках кращого життя.

— Будь обережна, — він висадив мене за кутом. Мені було страшно, тому що першу жертву я пила при ньому, щоб завершити ініціацію. І хоч жага мене тоді не мучила, Енджел пояснив як зупинитись. Але я боялась, що без його настанов я налажаю.

— Не залишишся? — обертаючись поцікавилась я.

— В тебе все вийде, головне не залишай на видному місці непритомну людину, — відповів він та повернувся в авто, вирушаючи на репетицію.

Я обняла себе руками, роздумуючи що сама недавно була людиною, і я б не хотіла стати жертвою вампіра, схожого на мене. Проте моє сумління відключилось, коли я відчула як б'ється поряд серце. Ні страждань, ні совісті, ніби звір взяв контроль, і я довірилась цьому відчуттю. У Енджела теж не було наставника, і він вчився на власних помилках.

Жертву я знайшла швидко, це була молода тінейджерка, що поверталася зі старшої школи, на декілька років молодша за мене.

Я перекрила їй шлях, і очі налилися кривавим відблиском, вона підстрибнула, зі страху впустивши підручники.

— Я не хотіла тебе налякати, — доброзичливо усміхнулась я, та плавно підійшла до неї. Це було легко, вона заклякла перед моїм поглядом, як я клякла перед Енджелом. Досить було уявити як він, чи Соня себе поводили, і моє тіло діяло само. Вампіризм витягнув назовні всю мою закуту темряву. Я протягнула руку до лиця незнайомки. Притягла за підборіддя до себе, та відчула пульсацію її вен.

На мить я хотіла відпустити її, бо вона нагадала мені Сабіну. Проте слабкість та жага перемогла мене. Я схопила її за шию, і розірвавши комір форменої сукні вп'ялася в шию. Мій рот наповнила життєва волога, якою я не могла насититись, і наче марево, я бачила клаптики її життя, проживаючи його разом з нею, поглинаючи чуже життя, як поглинали моє.

Негідниця, намагаючись пручатись, дряпнула мене, пищала, намагалась кричати. Я прикрила їй рота рукою. Вона ковзала ногами в конвульсіях. Тільки напившись, я її відпустила, бережно поклала на асфальт. Я і так досить жорстоко вчинила з нею, забирати чуже, безневинне життя. Я не мала на це права. Я дивилась на неї, витираючи губи. Пройшов момент затьмарення, і я почала панікувати, що вона не дихає. Енджел робив те саме. Він зробив це зі мною, щоб втамувати жагу на завжди. Але щось пішло не так. З моїх очей потекли сльози. Я вбила людину, а гірше що я кохала вбивцю і не задумувалась над тим, що робив він. Я присіла поруч з малою.

— Пробач, пробач, — він казав, я не маю відчувати жалю, але я відчувала.

Я деякий час дивилася на неї, а потім згадала про кров. Я не знала чи зцілиться вона і скільки я випила, але я дала своєї крові, а потім відтягнула її за смітник, і зникла. Я бігла від себе, від відповідальності, від співчуття. На жаль замкнене коло, не дарувало зцілення від спраги назавжди.

Мої бідкання перервала вібрація телефону.

"Кессі, я вирвалася з дому, я буду на вашому концерті, сподіваюся, ми зустрінемося".

Нарешті я зустріну сестру, гірко посміхнувшись, я попрямувала до зали, де мав відбутися концерт. Симфонічний оркестр, це була просто чудова ідея, і така непередбачувана для мелодик-блек металу.

***

Прожектори були приглушені, і в бляклих променях відбивалися знаки окультної тематики. Голос хору вимальовувався десь по той бік диму. Вони були у темно-бордових балахонах. Я чула низькі ноти віолончелі, Сабіні, напевно, сподобався подібний вступ.

Я стояла за лаштунками, виглядала дівчат, та вони не з'явились. Шкода, я хотіла взяти реванш.

Додаткові прожектори висвітлювали тільки музикантів, що вступили по черзі, і їхня музика злилася з симфонією оркестру. Клавіші зображали звуки маленьких дзвіночків, і голос Соні, чистий академічний голос пронизав наче вогонь. У піротехнічному спалаху з'явився мій ангел. Його голос, гарчанням голосу в нотах, заглушив ніжний голос своєї бек-вокалістки, а зал розірвався оваціями. На цифрових екранах з'явилося шахове поле, а на ньому вимальовувався червоний напис “Suurmestari” що стікає. Шрифт, який я розробила для цього альбому.

Весь концерт супроводжувала атмосфера надприродного, що нагнітає. Театральні постановки чергувалися зі спецефектами світла, вогню та диму.

Серед зів'ялих бур'янів,

Я зустрів тебе.

Богиня похмурих снів.

Ночі обличчя, бліде.

Смерть – це вічності початок,

Я хотів зустріти її з тобою.

(Я хотіла зустріти з тобою)

І тіні нас повінчали,

Щоб пройшла цей шлях зі мною.

(Щоб пройшов цей шлях зі мною)

Їхні пісні завжди залишали відбиток на мені, і остання не була винятком. Соня мала рацію. Романтика і слова Енджела полягали у його піснях. А їх рядки в унісон резонували і руйнували мене, в хорошому сенсі.

***

— Пропустіть, там моя сестра. Кеседі! — намагалася прорватися крізь сек'юриті Сабіна.

— Пустіть дівчисько, — сказав Лім. Особливо не вглядаючись в її лице.

— Дякую, — з сарказмом м'якнула вона сек'юриті.

— Ти сестра Кеседі? — Тинейджерка кивнула. — Пішли, я тебе відведу до неї. Тепер він зміряв її поглядом. Сабіна відчула слабу іскринку зацікавленості з його боку. Сам же Лім відмітив схожість сестер.

Сабіна боялася йти з ним. Похмурий грим на обличчі барабанщика лякав її, чи він сам своєю сухістю. Але все ж таки вона рушила.

Далеко йти не прийшлось я просто стояла за кулісами по той край сцени і її не почула. Ліам покидав сцену на музичній паузі.

— Сабіна, цей похмурий дядько не діставав тебе дорогою?

— Ні.

— Я не похмурий, — надувся демонстративно Лім. — Я загадковий. Просто трохи втомився. — Ми засміялися.

— Було круто, — сказала Сабіна.

— Це тобі, люба, — я простягла їй диск, як і обіцяла. Енджел запрошує тебе на каву, він хоче познайомитися, ти як?

– Я з радістю, тільки не надовго. Ти знаєш маман.

— На жаль, — я зітхнула. А потім обняла сестру. — Я зайду якось до вас.

***

— Кеседі казала, що ти віолончелістка, — Я уважно дивився на її сестру. Я бачив її раніше, це пшеничного кольору волосся, її тендітні руки з довгими пальчиками, та схожі з моєю пташкою риси обличчя. Проте, коли вона була поряд, бачив і те що їх різнило в смертному житті. Сабіна не здавалась затурканою. Це було цікаво. Вона була цікавою.

— Так, і співаю у хорі.

— Це похвально, — Я усміхнувся, вона хотіла привернути мою увагу, я був її кумиром. Але думав я про схожу кров, та не таку сильну. Можливо Сабіна мала подібну внутрішню енергію. Чомусь тільки зараз я задумався про це. Маленька фурія інтригувала.

— Мені сподобався ваш концерт, не дивлячись на те, що я граю класичну музику.

— Я люблю класику, — відказав те, що казав раніше сестрі. — Попри те, що ми далекі від неї. Мелодії Ріхарда Вагнера, приміром, у них теж приховуються нотки містики.

— Так, зустрічаються часом у нього такі твори, — підтвердила дівчина я підморгнув.

— Леді, я залишу вас на кілька хвилин. Замовлю нам ще щось.

Я рушив до барної стійки.

— Він кльовий, Кеседі, — сказала пошепки сестра, перехиляючись через столик.Знала б вона, що я і так її добре чую, і машинально чешу вухо, яке вона накрила своїм диханням. Як я скучила за нею, та її звичками.

— Так, до зустрічі з ним, я теж думала, що всі металісти похмурі сатанюки. — Сабіна засміялася. — Але він пише пісні в стилі дарк романс, і від них такі еманації, до дрижаків в колінках.

Сестра кивнула.

— Я тобі давно казала, треба слухати різну музику.