Кулінарна книга: Це смачна краса від Еміра Рибака та інших...

14. Туга

Уже й ніч заплуталася в мерехтіннях

Зелених відблисків, що за горизонт

Бігли, як далекий чудовий фронт,

І тиша тонула у вигуках, белькотіннях

Нічних бродяг. Позіхаючою тугою

Мої почуття наповнювалися золою,

А думки стекли за далекий край,

За день, за небосхил, що тікає у рай.

І мариться мені іменинний коровай

Я розкриваю парасольку, що не розкривається,

Чи йду під кульку в козубень, що прикріпляється,

Сховатись від себе і від мистецтва,

Від уявного чи здобутого шляхетства

Де ще ледь-ледь тліють мої почуття,

Чи буде пуття, тепер, в часи мого життя.

Уже й ніч дивилася короткозоро,

На схід, що розбухає від заграви, бездуха,

І на ледь заснулу пелюстку бадьоро,

Із солодкої дрімоти накотила мені мука.

Усе задихало, мені чудився світанок,

І вітер, граючись, піддував сукні панянок.

Шепотілися птахи, кутаючись у тумані,

А котяра мурчав, лежачи на дивані,

Розплющивши очі, дивився: що за маячня,

Застигнувши, заціпенівши з непорозуміння.

Куди я біжу ґвалтуючи себе?

Навіщо мені риба? Я й сам не знаю.

Я часом не розумію сам себе,

Але я вдячно літо-то приймаю,

Простір озер і заводі люблячи,

Орієнтири в непогоду гу́блячи.

Навіщо це мені? Неспромога проміняти

Красу лісів на тугу міста таку,

А в жовтні я дивлюсь на осоку,

Прощаючись із рибою, як милих прощати.

Потім Зима мені нерви снігом рве,

Пишу вірші, і буду за квітнем сумувати,

А Зима вікна аквареллю малює-веде,

Ну, а Хуртовина: про заводі співає,

Як мороз їх кригою застеляє, те що має...

***

Як у царство мертвих опускаюся у твань,

І потойбічне світло обтікає,

Я не дихаю, а живу лише наполовину, глянь

Немає нічого і нікого тут немає.

Вода стікає під костюм тобі струмками,

Дзвенить у вухах сталева глибина,

Немає ні сома на ямі, ні демона з рогами,

Пора нагору піднятися, старина.

Промінь ліхтаря вихоплює тіні,

Трухлявий стовбур, йде десь в темноту,

Уже тремтить від слабкості в коліні,

Переступивши Рубікону згубну частоту.

Сповільнено рух, пора нагору,

Каламуть піднялася схожа на тлін, (не сон),

Вона зупинила чужу навалу,

Мене на мить, захоплюючи у свій полон.

Нагору піднятися! Б'ють об товщу ласти.

Важкий хрип, ледь стримавши в грудях,

Іду нагору, вогонь блимає червонястий,

Але світло вже маячить попереду в падях.

Іду нагору, без видиху, подиху, ще тьмя́но

Стукає у скронях кров, що густішає,

Мені щось нудно, і боляче. Це ж погано.

Але віддихаюся і влізу у воду знову, як є.

***

Мені вночі сняться окуні та щуки,

Соми, як тіні розрізають плесо,

І рибалки його натруджені руки,

І від роси іскристий сінокіс, не пе́со.

Бджола, дзижчачи, літає над квітами,

Листя осики, немов тремтяче срібло.

Бреде пастух за огрядними стадами

Підсунувши батіг під верхнє ребро.

Туман над річкою кружляє і тягне

Прохолодою на круті береги,

Не скоро сонце за урему гляне, (урема: дрібний чагарник, молодий ліс)

І заіскряться зелені куги. (куга: із родини осокових, по берегах, як очерет)

***

Рано вранці мороз інеєм обсипав горобини,

Й на товстих гілках клена є морозні сивини,

І забіги річку взяли в льодове кільце,

Крізь лід на нас глянуло Зими лихе лице,

У підводному світі тихо, неспішно життя йде,

Уже не крутить воду шалений вир ніде,

Вже не хлюпає риба і в заводях ріки

Її вже не ловлять наші сусіди-рибаки.

Листя в лісах пожухло, з гілок попадало,

Комар на вухо не дзижчить. З полів, бувало,

Не чується ні звуку, все завмерло, пішло,

Пастух корів вже не жене через село.

Усе обмерло, заснуло (всі в природі сплять),

Вдихаю повітря свіже: - Яка благодать!

***

У кишенях перекатів листя клена.

Сидить на старій липі сіра ворона

І горлопанить, що трава зелена,

Що Бабиному літу вже гріш ціна,

А біля перекату ми вдвох стоїмо.

Природу в'янення ми споглядаємо,

Та зелень барвінка в косах маємо,

Але згубність і тління заперечуємо,

(Все повернеться на круги своя).

Прозора, ледь зрима плине струя,

Грає з рибкою, крутить так і так,

А ось піскар — він вітряний дивак,

Змахне хвостом, відкотиться, пристане

До трухлявого, затопленого пня

І знову в струмінь, гратися з ним стане,

Цього погожого сонячного ж дня...

А я тебе до обриву поманю

І покажу річки швидкої красу,

Річкової трави зелену косу,

Блиск уклейки сріблястої: ню,

І мілини блискучої, смугу,

Де ти й забудеш свою тугу.

Я покажу, що знаю. Побачиш ти

Простір вселенський у відблисках води,

І з тієї небесно-синьої чистоти,

Як з купелі окриленої вийдеш ти.

Я на руках тебе, на край нашого всесвіту

Готовий нести крізь дощ, морози, імлу

І краса залишиться нетлінною з чароцвіту,

Й може бути що Амур ще має стрілу...

***

Ніч. Тиша. Ватра тріщить під вухом,

Чай на підставці 'заводячись' шумить

І як сонна розгублена весною муха,

Лоскоче вітер і щось гомонить,

І затихає, думаючи над словом,

Потім назад шепоче на щоці убік.

Річка-струмок дзюрчить неподалік,

Я посміхаюся. Небо, обравши дахом,

Я ні на годину про те не пошкодував,

Уже схід тривожно зачервонів, грав

І вітер стих, ні булькання, ні плескоту,

На донках не натягнута струною волосінь,

У дугу зігнулася, нікого ніде, не до греба,

І лише кола розходяться у воді - риби, тінь

Від метеликів, що падають сюди з неба.

З навислих темно-бурих хмар блимає

Ллється на землю відбите світло,

Проміння, сяйво. Усе закві́тло.

Але, ні клювання, ні руху немає,

Усе завмерло в бездонній глибині,

Усе померло в безкрайній тишині,

І лише багаття розмірено тріщить,

Паморока під вітром тихо верещить...