Сингулярність Пустоти: Зеро

Після підготовки до відправки у небезпечну зону мутантів, Зеро зібрав усіх студентів на фінальний інструктаж. Він стояв перед ними — спокійний, незворушний, немов скеля посеред бурі. Його погляд ковзав по кожному обличчю — тривога, рішучість… усе було видно, як на долоні.

Серед натовпу піднялася рука. Зеро ледь помітно кивнув, і вперед вийшла дівчина з довгим темно-сірим волоссям.

— Студентка Аріель, третій курс, ранг "воїн", — твердо промовила вона. — Дозвольте запитати: чому з нами не відправлено жодного цілителя ?

Зеро зупинив на ній свій погляд.

— Якщо з вами я — вам більше ніхто не потрібен, — спокійно відповів він. І ще до того, як студенти встигли усвідомити сенс цих слів, простір спотворився, і всі вони миттєво були телепортовані в самий центр зони високорангових мутантів.

Земля під ногами була сухою, потрісканою. В повітрі витало щось агресивне, неначе сама атмосфера цієї місцини не приймала чужинців. Студенти відразу зайняли бойові позиції, оглядаючись навкруги. Але на їхній подив, поблизу не було мутантів.

— Як це "без цілителів" ? — вигукнув хтось, озираючись.

— Це божевілля ! — додав високий блідий хлопець. — Ми ж не S-ранг, у нас немає ані швидкої регенерації, ані посиленого захисту. Без зброї, без неонів — нам всім кінець ! Ми тут просто мішені !

— Я буду втручатися лише в крайньому випадку, — промовив Зеро вголос. — А зараз...

Він легким жестом махнув рукою, і в ту ж мить усі студенти впали на землю, немов їх притиснуло гігантським тиском.

— Я заблокував потоки неонів у ваших тілах, — продовжив він, — а також створив спеціальне гравітаційне поле підвищеної інтенсивності. Це — ваше поле тренування. Ваше завдання: битися й вижити, не виходячи за його межі. Хто вийде — той провалив випробування. Другого шансу не буде.

— Але… сер… — почала була одна зі студенток, ледве піднімаючись на ноги. Та побачивши, як інші, стиснувши зуби, мовчки підіймаються, долаючи біль і втому, вона зібрала волю в кулак і з останніх сил встала.

— Починаємо. — тихо сказав Зеро.

За мить із натовпу вийшло декілька студентів, разом з Нолою. У їхніх очах горіла рішучість.

— Спокійно, — звернувся один з них до решти. — Згадайте, хто з нами. Фантом з рангом нескінченність. Ви дійсно сумніваєтесь у ньому ?!

Зеро, левітуючи над ними, лише ледь усміхнувся

— Хах, цікавий хлопчина, — подумав він.

Він випустив легку хвилю аури, яка прокотилася навколо. На цю енергію миттєво відреагували мутанти — їхні рикання почулися вдалині, гупання лап зливалося з тремтінням землі, а в небі спалахували згустки аури — вони вже йшли.

Зеро кинув погляд униз на студентів. Так, в їхніх очах чітко читався страх — але поруч із ним палала рішучість. Рішучість подолати цей страх. І це було саме те, що він шукав.

Він вибрав їх не просто так.

Кожен із цих студентів був вибраний ним особисто — і не випадково. Хтось мав вроджений талант, хтось — викарбував свої вміння щоденною працею, хтось народився багатим, а хтось виріс на вулицях, але їх усіх об'єднувало одне бажання — захищати інших.

І він, Зеро, як ніхто інший, бачив у них цю головну людську силу.

— Тільки той, хто пізнав межі власної слабкості — здатен зламати їх. — промовив Зеро, згадавши відомі слова, і відразу зник з поля зору, приховуючи свою присутність.

Він піднявся високо над гравітаційним полем, повністю приховуючи свою присутність та завис у повітрі, сидячи в класичній позі лотоса, його погляд — спокійний, зосереджений, немов він спостерігав за мініатюрною шаховою партією.

Студенти діяли злагоджено: частина формувала фронт, інші — укріплювали захист, кілька — займали позиції на висоті, готуючи підтримку з повітря.

— Хмм, непогано... — подумав Зеро, схиливши голову вбік. Його очі спостерігали кожен крок, кожен погляд. Він не просто оцінював тактику — він аналізував характер, глибину мислення і реакцію в стресовій ситуації.

Та раптом його погляд різко змінив напрямок. Він повернув голову вліво, в глибини космосу — туди, де не було видно нічого, крім зірок і темряви. Але він відчував: щось там було.

— Така зустріч… і без головного гостя ? — злегка всміхнувся Зеро. В його очах блиснула цікавість, наче він знав, хто має з’явитись — або кого очікували на зустрічі, куди мали доступ лише обрані.

Поглянувши вниз, він окинув студентів поглядом, підраховуючи час до початку битви. Тоді, повільно підвівшись у повітрі, він злегка потягнувся. Навколо нього спалахнуло зелене сяйво — активувалася захисна сфера, що відокремила його від світу. Вона не стільки захищала його, скільки стримувала силу, яка могла знищити все навколо.

Він розім’яв руки — і… зробив те, що вважалося неможливим.

Зі спокійною легкістю він почав розривати сам простір, ніби відкривав звичайну упаковку чипсів. Темні блискавки з’явилися миттєво, б’ючи по його тілу, немов сама Всесвіт намагалася чинити опір, не дозволяючи зламати усталені закони матерії, але не могли завдавати йому шкоди.

І ось — перед ним відкрився міжпросторовий розрив, в якому почали проявлятися контури таємничої зустрічі, де збирались одні з найсильніших істот Всесвіту — P.A.R.A.D.O.X.

Він заглянув усередину. Його погляд перебирав кожного з присутніх. Їхні аури билися між собою, змінюючи колір самої матерії простору, але сама присутність Зеро поставила їх на коліна.

Він хотів зайти всередину, познайомитися поближче з ними.

Але…

— Тц, не сьогодні, — зітхнув він, знову кинувши погляд назад, на студентів. Їхній бій ось-ось почнеться.

Він розвернувся, і розлом почав сам закрився, повертаючи простір у звичний стан.

Немов нічого й не було.

Зеро повернувся до спостереження за студентами — зосереджений та спокійний, а головне з гарним настроєм.

Університет "Імперія" був відомий своєю суворістю, безкомпромісністю та неймовірно високими стандартами. Тут тренування та битви були не просто частиною навчання — вони були сенсом існування студентів. І все ж навіть те що вони сьогодні бачать, виходило за межі розумного.

Без доступу до неонів, без зброї, із силовим гравітаційним тиском, що в кілька разів перевищував норму, та з ворогом у вигляді мутантів S+ рангу — вони стояли на краю загибелі. Це не виглядало як тренування, а радше як вирок.

— Ха, без неонів, без зброї, під гравітацією... і проти S+ мутантів... Кому скажу — не повірять, — засміявся один зі студентів.

За протоколом, у такій ситуації командування мав би взяти найвищий за рангом або призначений командир. Але зараз... ніхто не хотів брати на себе цю відповідальність. Кожний студент розумів, що керувати в таких умовах — самогубство, якщо ти не готовий.

Усі чудово розуміли різницю між тим, щоб керувати групою на тренувальних майданчиках чи під час стандартних місій — і тим, щоб очолити команду в реальній битві, без підтримки основних здібностей фантомів, у самому серці однієї з найнебезпечніших зон світу, проти мутантів високого рангу.

Тиша зависла над студентами. Навіть дихання стало важким. Вони всі чули далекий рев — мутанти вже наближались.

— Часу обмаль, потрібно прийняти рішення, — різко сказала Нола, зламавши тишу.

Хтось зиркнув на неї з подивом — не через зухвалість, а через те, що вона мала раніше статус слабкої. Та всі розуміли: без командира їх просто розірвуть, як це вже було на тренуваннях.

— Може, сірники потягнемо ? — кинув хтось, намагаючись хоча б трохи знизити напругу.

Ніхто не сміявся.

Нола глибоко вдихнула. Перед очима промайнув спогад — недавна нічна розмова із Зеро. Саме він відкрив їй очі на правду — зірвав пелену сумнівів і страху, яку носила роками. Він став тим, хто вперше повірив у неї по-справжньому. Підтримав, коли весь світ мовчав, і пообіцяв не просто зробити її сильнішою, а стати її захистом. Та водночас поставив одну важливу умову: вона має проявити себе.

Не як звичайна студентка, не як тінь серед інших… а як лідер.

Та, що народжена вести.

Вона повинна стати тією, ким була створена — світлом для інших.

— Це твій шанс. Ти не просто можеш — ти повинна. Стати тим, ким народжена. Поведи інших. Не бійся провалитися. Бійся не спробувати. 

Зеро як ніхто інший знав, який тип неонів був у Ноли — чорний. Рідкісний і небезпечний тип чорної матерії. Його не можна було контролювати у звичайний спосіб. Але навіть у пасивній формі, цей тип давав їй феноменальний розум, інтуїцію, стратегічне бачення. Вона вивчила тисячі книг, досліджень, шукаючи шляхи свого пробудження. І хоча досі не могла ним керувати, її підхід, знання та досвід — були на рівні з елітою.

Вона зробила крок уперед.

— Дозвольте мені, — сказала Нола. Її голос був спокійний, але в ньому відчувалась сила.

— Я знаю, що не маю найвищого рангу, але я — така ж, як ви. Я пройшла шлях через безсилля. І сьогодні, я тут щоб стати сильнішою, щоб використати цей шанс.

Вона дістала свій старий меч, по якому виднілися тріщини, але з якого виходила справжня аура лідера, сам дух клинка говорив за неї.

Настала тиша. Хвилина мовчання. Кожен обмірковував сказане.

— Нам тут ще, мабуть, довго виживати. То краще з лідером, ніж без нього, — посміхнувся один зі студентів.

— Командир Нола… звучить непогано, — додав інший.

Поступово всі почали кивати. Не тому, що не було іншого варіанту — а тому, що вперше з моменту прибуття хтось взяв на себе ініціативу. І це була не сліпа сміливість. Це була свідома відповідальність.

— Разом, — тихо ромовила вона.

— Разом, — тихо відповіли в унісон.

Цей момент став переломним. Не лише в тренуванні, а й у їхніх долях. Вони більше не були просто студентами. Вони були одиницею. Командою. Силою.

На самій верхівці планети Земля FX12, далеко за межами будь-якої людської цивілізації, там, де панує вічна ніч і крижана тиша, височів таємничий замок — структура, створена не з каменю чи металу, а з чистої, концентрованої неонової енергії.

Цей замок не просто стояв — він пульсував, як живий організм. Неонова енергія, що витала в повітрі, струмувала до нього, утворюючи невидимі артерії, по яких ця сила рухалася всередину — до свого центру.

У серці замку, у величній тронній залі, на троні, витесаному з енергетичного кристалу, сиділа істота. Її вигляд був людським, проте відчуття, яке вона викликала, було далеким від будь-чого земного. Її шкіра здавалася вкритою тонкою сіткою неонових жил.

Він сидів у позі лотоса, його руки були з’єднані у сакральний жест концентрації, а неонова енергія текла до нього з різних боків. Вона проникала в його тіло, наче він був порталом для ще чогось глибшого, могутнішого… невидимого для звичайного спостерігача.

Істота тихо дихала, але з кожним вдихом повітря навколо вібрувало. Здавалося, час у цій кімнаті уповільнився, і сама реальність гнулась під вагою його сили.

— Я Танос. Єдиний, хто по-справжньому гідний абсолютної сили