Оповідки частина друга (збірник НФ)

Щоб бачити — не обов'язково мати очі.

Щоб чути — не обов'язково мати вуха.

Щоб відчувати Всесвіт — достатньо просто бути.

Останні декілька десятків мільйонів років я дозволив собі бути скелею однієї з гір на поверхні Марсу. Протягом менш ніж мільярда років пливли, втілювалися мої життя — змінюючи свої форми. Я вмирав, народжувався і знову вмирав — щоразу починаючи своє буття заново, й не пам'ятаючи себе.

Плин існування, втілень, декорацій настільки вичавили мій дух, що в ту мить коли людянство нарешті позбавилося примусових кайданів тілесності та мало змогу своїми душами обирати собі тіла — я свідомо обирав комети, астероїди, планетоїди, допоки нарешті не зупинився на горі Олімп в пустелі Марсу, оселивши на ній свою душу.

Свого часу людянини навчилися замінювати втрачені органи чи то кінцівки тіла, на біонічні імпланти. Розвиток нанороботів та прогресивна медицина дозволили навіть суттєво вдосконалити тіло людянина. Відкриття життєдайних станів плазми дало людянству надію на майбутнє, попри всю недосконалість Всесвіту.

На заході існування Світила, людянська еволюція за правом сильного, видерла у Всевишнього можливість народжуватися в тілах плазмоїдів. На той час історія людян планети Земля існувала лише трохи менш як двісті мільйонів років. Їхні образи час від часу змінювалися, втім, людянин завжди був пізнаваним попри зовнішню оболонку.

Певний період плазмоїди, а наступне їх покоління розвитку — фотоноїди, намагалися опанувати ближній космос в межах хмари Оорта. Але їх спіткали обмеження, якими була наділена наша Сонячна система. Плазмоїдні тіла активно взаємодіяли з речовиною, тому перші людяни мали досить короткий період життя, допоки еволюція не зміцнила їх. Наступним викликом були магнітні поля, що впливали на плазму та змінювали її форму та властивості. Плазмові людяни відчували певний дискомфорт та ушкодження від сильних магнітних полів. А Великий Сонячний Спалах знищив дев'яносто відсотків плазмоїдних форм життя, під час згасання світила. На той час біоманіття Землі давно згасло, продовжуючи фарс існування в плазмі.

Втім, тих десяти відсотків плазмоїдних форм вистачило для наступної форми буття в тілах фотоноїдів. Сонячні людяни — так ми себе тоді називали, або ж Променеві.

Променева форма життя дозволила вирватися з хмари Оорта — межі Сонячної системи. Ми мандрували на хвилях світла і фактично могли існувати безмежно довго. Попри це — Променеві так само народжувалися, могли жити довго, але незмінно помирали.

Здавалося б, зміни втілень були нескінченними до того моменту, коли нарешті душа людянина скинула кайдани своєї тілесності. Людянин став вільнонародженим, проте залишаючись в оболонці душі.

Відтоді кожна душа жила вічність — принаймні нам так здавалося. Духи людян жили в панцері душі та могли вселятися в будь-який об'єкт часопростору, окрім чорної діри. Всесвіт завирував новим життям — зорі, планети, астероїди, космічні тіла, усе мало свідомість. Простір дихав довкола. Втім, траплялися й консерватори, які летіли найпершим променем світла до найближчої живої планети та вселялися в її істот.

Давно минули ті часи, коли душі розселилися по всьому Всесвіту. Сонячна система затихла, продовжуючи свій невпинний рух під променями згасаючого світила. Я ж не покинув своєї альма-матері. Залишився тут на рідному Марсі, оселивши свою душу в скелі Олімпа, мав давню мрію — побачити злиття галактик Чумацького шляху та Андромеди. Й заради цього я був готовий чекати ще декілька мільярдів років.

В ті моменти коли я не споглядав за безмежжям космосу, я снив. Це звучить неймовірно, але так, моя душа навчилася бачити сни. І в отих своїх снах я повертався до своїх минулих втілень, а також повертався до Чорної Брами. Сакрального місця в сновидінні у якому застряг, повертаючись туди із втілення у втілення, та не в змозі пройти через її багатовимірного охоронця.

Перший дотик зовнішніх рукавів галактик Чумацького шляху та Андромеди, відбувся коли сонце спалило всі свої запаси водню та почало спалювати гелій у своєму ядрі. Це був повільний та неквапливий процес.

Розширюючись, світило почало набувати холодного, червоного кольору, а за декілька сотень мільйонів років воно поглинуло Меркурій, що спалахнув яскравою скибкою в жерлі Сонця.

Разом з тим в космічному просторі розгорталося величне протистояння двох галактик, гравітація яких нестримно притягувала їх одна до одної.

Мільйони років пропливали досить швидко і моє світосприйняття змінилося до невпізнанності. Безмежні сни минулих втілень — в яких я жив десятками літ з усвідомленням часу в секундах. Споглядання за розширенням червоного карлика, який десятками тисяч років повільно ріс, розширювався у просторі —спалюючи отруйну атмосферу Венери. Насолода видовищем зіткнення галактик, з інтеграцією в єдине ціле протягом декількох мільярдів років. Єдине, що давало мені усвідомлення дійсності того, що відбувається, того що це не чудернацька гра розуму — були відвідини Чорної Брами, сновидіння тривимірного простору, де я вже мільйонами втілень вів свій безмежний діалог з Червоним. Саме в такому вигляді він вперше постав переді мною — охоронець брами на межі багатомірності.

— Чому я знову тут, Червоний?

— Ти все ще в тривимірності Людянин.

Цього разу він не розпалював вогнище, тому як світило займало більшу частину неба. Та попри те, що Сонце було холодним, воно віддавало досить багато тепла, щоб зробити Марс набагато теплішим ніж в останні мільярди років.

— А що далі?

— Вирішуй сам, — озвався Червоний, розводячи руками — Поглянь довкола — Сонце, зорі, зіткнення галактик. Ти маєш сам пройти свій шлях.

— Іноді я починаю плутатись — де я найсправжніший? Тут у цьому сновидінні, чи у своїх снах з життям у втіленнях минулих? Чи той хто лиш бачить ті всі чудернацькі сни, оселившись в скелі Олімпу червоної планети? Чи справді я по ночах споглядаю на велич зіткнення галактик? Коли у день червоне сонце закриває частину небокраю...

— Твоє життя Людянин. І твій вибір. Нового я нічого не скажу. Лиш те, що знав ти з давніх днів твоїх минулих. І діалог цей теж триватиме постійно. Навіть коли лише душа твоя лишилась...

Одної миті червоний гігант поглинув Венеру — так само спалах скибки на небокраю Сонця. До того часу Земля давно була обпаленим мертвим каменем. Навіть душі там не оселялися.

Чорні діри двох галактик закрутили гравітаційний танець одна з іншою, розсіюючи довкола себе зоряний пил та сонячні системи. Гравітаційні хвилі розходилися велетенськими, шаленими спіралями, збурюючи часопростір зі швидкістю світла.

Колосальні масиви простору закручувалися та розбризкувалися довкола й знову ж притягуючись до центру зіткнення галактик.

Через втрату енергії на випромінювання, чорні діри зрештою злилися в однин єдиний масив.

Гравітаційна сила при зіткненні, виштовхнула сонячну систему за межі новоутвореної галактики. Втім, Сонце на той час остаточно спалило свої запаси гелію, після чого скинуло свої зовнішні оболонки, утворивши планетарну туманність. А потім воно почало стискатися. Стискатися настільки щільно, що від розмірів що ледь не досягали планети Земля, сонце ущільнилось до розмірів самої планети. І в ту ж саму мить воно спалахнуло світлом білого карлика. Щільним та холодним світилом.

Чумацький Шлях інтегрувався з Андромедою. Під дією гравітаційного впливу, Сонячна система віддалялася від центру новоствореної галактики. Сонце перетворилося на білого карлика. Мені вже нічого було тут робити. Планети остаточно мертві та холодні. Оглянувши усе довкола себе, я подякував матері-планеті за свій прихисток, та з наступним променем світла подався до центру галактики, до новоствореної чорної діри. Я відчував її поклик, відчував її вібрації, відчував її...

До центру галактики, до чорної діри було зовсім близько — летіти променем світла якісь тридцять тисяч світлових років.

Я чекав на це близько чотирьох мільярдів літ, після того, як став вільнонародженим. Те чого мені не розповідав Червоний, те що я відчув нутром. Перехід до інших вимірів часопростору був за межею чорної діри. Вічна загадка куди дівається матерія та світло в чорних дірах мала таку просту відповідь. Четвертий, п'ятий, шостий вимір — вони були там — за межею сприйняття, за межею видимого і завжди на долоні. Тож діставшись чорної діри в центрі галактики, я дістануся інших вимірів і нарешті скину кайдани своєї душі, навіки ставши вільним.