Оповідки частина друга (збірник НФ)

Опам'ятавшись, я піднявся, залишаючи по собі своє тлінне тіло.

Нарешті...

Нарешті нікому нічого не винен.

Нарешті позбувся обмежень.

Нарешті став по-справжньому вільним.

Шах і мат Всевишній, моє тіло померло, та душа жива...

Не звертаючи уваги на янголів та демонів, з їхніми запрошеннями до наступного переродження, я вирушив до своєї давньої мрії.

В пекло все!

Не для того я з'являвся тут знову, щоб мати нескінченну низку перероджень. З мене досить.

Щоб покинути цю грішну планету, не обов'язково було здійматися вгору, щоб вознестись.

Не обов'язково летіти з другою космічною швидкістю, щоб вирватися з тенет гравітації.

І взагалі — необов'язково бути.

Бути в сенсі життя-буття. Волію радше використовувати саме небуття. Я розгадав твій задум Отче...

Легкий подих думки і велич газового гіганта Юпітера повстала перед моїм поглядом, нависаючи своєю масою. Що там фізики торочили? Жоден об'єкт не може рухатися швидше за світло. А не дослухалися дядька Айнштайна? Хоча мова йшла про ФІЗИЧНИЙ ОБ'ЄКТ З МАСОЮ.

Та яка там маса моєї душі? Так собі — тонкі вібрації чогось там ефемерного. Тому й зумів я подолати простір від грішниці Землі до батька Юпітера в одну мить. Втім, залиште ці всі роздуми нащадкам. Нині прагну лиш побачити дощ на цій планеті.

Підлітаю ближче до газового гіганта.

Привіт мрія — ти здійснилась!

Раптом фронт ударної хвилі пронизав моє єство — хмара заряджених частинок магнітного поля Юпітера, що простягаться на мільйони кілометрів назовні, обстріляла мене потоками заряджених частинок.

Ревіння магнітосфери забило всі органи чуття моєї душі своїми радіаційними поясами.

Живе тут не виживе. Дякую, Господи, що я вже небожитель.

Вдихаю в себе цей потік, формую з нього різні структури. Що я є як не душа, коли можливість маю гратись поясами радіаційної смерті?

Ось він цей момент ось тут і зараз — до того і не жив я, лише снив. Снив життям про небуття, обмежене у лімбі.

Вже у верхніх шарах атмосфери метанові дощі пронизують моє єство. Дивно спостерігати за цим дійством. Моя минула людська сутність пам'ятає себе у вигляді двоногої, дворукої істоти, крізь образ якої наскрізь пролітають краплі рідкого метану. Дивовижна суть...

Зриваюсь далі — вглиб лечу, крізь вихри ураганів. Грозові хмари з аміачного льоду розриваються шаленими блискавками й громовицями, розпорошуючи довкола світло-жовтий й білий аміачний сніг. Лютий, сто п'ятдесяти градусний холод за Цельсієм, з тиском в пів атмосфери, обмежених зовні крижаним космосом та зсередини розжареною поверхнею гіганта, створюють шалені урагани звивистих потоків барвистого вітру, вимальовуючи на поверхні атмосфери планеті фрактальні візерунки на сімдесят кілометрів вглиб планети.

Високочастотний свист та завивання від турбулентності та конвенції в хмарах супроводжуються розрядами блискавки.

Наді мною тінню пропливає один із супутників Юпітера.

Підіймаю свій погляд вгору.

На мить здіймаюсь ввись. Активні вулкани на Іо.

Струмінь речовини, які викидає супутник простягаються в космічний простір на триста двадцять кілометрів й захоплюються магнітним полем гіганта.

Ці гази прискорюються до неймовірних значень вздовж лінії поля, в напрямку до полюсів Юпітера. Заряджені частинки бомбардують атмосферу, змушуючи її світитися яскравим синім сяйвом в атмосфері планети.

Вся ця електромагнітна заграва супроводжується глухим ревінням заряджених частинок.

Перевожу свій погляд в інфрачервоний спектр. Щільні, гігантські смерчі на полюсах пронизують всю атмосферу Юпітера до самої поверхні, утворюючи правильну п'яти пелюсткову квітку, з не менш потужним осердям всередині.

Знову пірнаю крізь хмари аміачного сніжного шторму, занурюючись в середні шари атмосфери наповнені дрібними краплями сірководню амонію, що надають штормам насичених відтінків червоного та коричневого кольорів. На глибині близько ста кілометрів вглиб від поверхні планети, температура зростає до мінус вісімдесяти градусів. Я в самому серці крижаного сірчаного урагану, швидкість якого подекуди зростає в значеннях на понад шістсот кілометрів на годину. Горизонтальні потоки вітру пронизують простір довкола, стираючи кришталики сірководню амонію в порох, на фоні низького гулу. Звуки стають глибшими й розтягнутими. Енергія блискавок поглинається великими хвилями атмосферного тиску.

Пройшовши відмітку в понад ста п'ятдесяти кілометрів вглиб, спускаюся в нижні шари хмар.

Температура зростає від мінус тридцяти до нуля градусів, хмари сірчаних сполук набувають сірого та блакитного кольорів та нагріваючись розпадаються не досягнувши наступних шарів атмосфери.

Минувши верхні шари атмосфери, під рідкими хмарами сполук, вриваюсь в хмари чистого водню.

Водень, водень, водень — десятки сотень кілометрів водню вглиб і лиш десять відсотків гелію. Тут спекотно, температура досягає декількох тисяч градусів за Цельсієм. Під дією тиску до трьох мегабар, гелій відділяється від водню, конденсуючись у краплі й швидко осідаючи вглиб атмосфери під дією тяжіння утворюючи таким чином гелієвий дощ, що зникає зі зміною хімічних умов, досягаючи нижчих шарів. Разом з тим, менша частка неону утворює складні конденсати, взаємодіючи з гелієм.

Щільне водневе середовище породжує низький тембр звуків, що звучать немов глибокий гуркіт та м'які удари, породжені падінням великих атмосферних мас і потужних блискавок.

Гелієво-неоновий дощ — в спекотних шарах водню з тиском в мільйони бар.

Ідеальна довершеність.

Конвекційна течія викликана різницею температур та тисків між шарами атмосфери спускає мене до глибини в шість тисяч кілометрів, разом з гарячими потоками метану. В міру того, як зростає температура та тиск, метан розпадається на вуглець, перетворюючись в сажу, що стискається в графіт і врешті-решт в крихітні алмази, які своєю чергою плавляться внаслідок екстремальних температур — зі зростанням шаленої юпітеріанської гравітації.

Гравітація Юпітера неймовірна — поза можливостей людського сприйняття, і саме вона несе мене вглиб планети з божевільною швидкістю. На глибині понад десяти тисяч кілометрів, з тиском понад чотирьох мільйонів бар водень переходить в стан рідкого металу, набуваючи високої щільності та електропровідності.

Занурююсь в суцільний океан рідкого металевого водню. Дзеркальний, сліпучий, навіть за повної відсутності жодного фотона світла. Екстремальний тиск та високий ступінь стиснення, створюють приглушені звукові хвилі, схожі на низькочастотний ритмічний стукіт та вібрації, породжені високотемпературними потоками металевого водню у взаємодії із магнітними полями.

Вглиб, вглиб, вглиб — крізь тисячі кілометрів металічного океану водню.

На глибині в двадцять п'ять тисяч кілометрів від верхньої межі атмосфери Юпітера, за температури десятків тисяч градусів за Цельсієм, та тиском в чотири мільйони бар — ядро густішає до стану тверді, крізь який я не можу проникнути. Надзвичайна густина середовища породжує низький, важкий для сприйняття звук схожий на вібрації тектоніки, джерелом якого є гравітаційний тиск та динамо-ефект в ядрі, що породжує магнітне поле Юпітера.

Схиляюся до поверхні ядра та торкаюсь його, — Розряд!

— Всім відійти!

— Заряд!

— Подаю РОЗРЯД!

...

— Перевірте пульс!

— Пульс нитковидний.

— Починаємо серцево-легеневу реанімацію.

— Компресію!

— Раз, два, три, чотири, п'ять... — двадцять вісім, двадцять дев'ять, тридцять.

— Вдих...

— Раз, два, три...