Оповідки частина друга (збірник НФ)

Повернувшись з дитячого садка, Джим відмовився від вечері та знову кинувся до комода з іграшками. Дістав іграшкові солдатики та виставив їх рядами у своїй кімнаті. За тим, облаштувавши собі з ковдри засідку взяв іграшкову рушницю, почав розстрілювати тих солдатиків. Коли всі "вороги" були повалені, Джим знову розставляв їх та з тією ж методичністю розстрілював.

— Джиме! Джиме! Іди їсти, Джим, — покликала на вечерю мама. Джим не озивався, натомість уважно цілився у чергового свого ворога та натискав на гачок рушниці. Постріл. Два противники впало. Наступний — постріл, ще один впав. Постріл — ще двоє. Постріл...

— Джиме! — вже в кімнаті гаркнула мама, — Ану бігом вечеряти.

— Мам, іду, — малюк поклав рушницю та нехотя пішов вечеряти.

На вечір була картопля-пюре.

— Ма! А хліб?

— Зараз, мій любий, зараз дам.

З'ївши тарілку картоплі, Джек попросив з собою окраєць хліба.

Після вечері малюк знову продовжив свою гру, воюючи зі своїми солдатиками.

Такими були його ігри вдома останні півтора року, відтоді як йому виповнилося три. Вдома грався завжди мовчки та й лише в солдатики, попри зусилля батьків прищепити сину інші ігри. Малюк їх просто не визнавав.

— Сину, лягай на лівий бочок, я розкажу тобі казочку, — запропонував тато.

— А можна, я ляжу на чорний бочок.

— Лягай як тобі зручніше. Слухай. Жили-були два котики...

— Тату, а можна мені хліба? — запитав малий.

— Ти хочеш їсти?

— Ні, я хочу хліба.

— Зачекай, зараз принесу.

Затиснувши в кулачці кусень, малюк, швидко заснув. Перед тим як лягати спати, мама віднесла той хліб на кухню.

Вночі, малюк кинувся та почав кричати:

— Де мій хліб? Де мій хліб?

Прибігла мама, намагалася заспокоїти, але малюк не вгавав.

— Де мій хліб? Де мій хліб?

І лише коли тато приніс шмат чорного хліба, хлопчик почав заспокоюватися, міцно стиснувши окраєць та схлипуючи заснув.

Відтоді Джим не уявляв свій сон без хліба. З хлібом лягав спати, з хлібом прокидався. Все інше було як і в інших дітей. Якщо ще не враховувати його єдину улюблену гру в солдатики.

Однієї ночі малюк прокинувся та почав кричати. Просто кричати. Мамині намагання заспокоїти не увінчалися успіхом. Тоді тато взяв Джима на руки та мугикаючи колискову, намагався вколисати малого. Проте малюк лише безладно плакав.

— Сину, сину, хлопчику мій, не плач. Ти вдома, ти з нами, — батько носив на руках малюка та гладив його по спині. — Тобі наснився сон, просто поганий сон. Заспокойся сину.

Джим нарешті розплющив заплакані очі, в руках все так само стискав шматок хліба, а тоді крізь хлипання промовив:

— Я солдат тату, я солдат.

Тато заспокоюючи, продовжив гладити малюка.

— Солдат ти мій, солдат. Тихіше синку, ми, мабуть, вже й сусідів побудили. Тихіше. Ш-ш-ш...

— Вони мене вбили тату, вони мене довго, довго вбивали, та... — малюк знову заходився плакати. Проте вже не кричав, лише сльози котилися по його щоках. — Вони довго тримали мене в облозі, а потім вбили, коли я ослаб від голоду.

Тато перестав мугикати й лише носив малюка, гладячи спину.

— Вони мене вбили, тату.

— Заспокойся, сину, твої солдатики в комоді, а завтра зранку я з ними розберуся, жоден з них тебе не зачепить.

У відповідь малюк категорично замотав головою.

— Вони мене вбили тат..., інші солдати, не ці.

— Які солдати сину? То був лише сон. Просто поганий сон.

— Я все пам'ятаю, тат..., вони мене вбили. В минулому житті.

— Господи, Джим, — знесилено простогнала мама, — Коли ж ти жив востаннє? Невже ти це пам'ятаєш?

— Я загинув в 1919 мам, коли ще був солдатом...