Оповідки частина друга (збірник НФ)

В нічне небо підіймалися іскри багряного полум'я. Його відблиски миготливо танцювали на прямовисній стіні скелі, що надійно захищала людей від вітру. Довкола багаття невпинно бігала ватага дітей. Дорослі ж, вдягнені в теплі як для літа шкури, смажили на вогні м'ясо великої тварини. Разом з дітьми людей було близько декількох дюжин, проте їх ніхто ніколи не рахував. Тому як боротьба за існування ніколи не передбачає точного обліку. Завжди траплялося те, що могло забрати в небуття молоде життя на початку своєї ери, так само як і доросле життя в будь-який інший період часу. Переважна більшість жінок того племені, в ту мить, носили у своїй утробі нове життя, а чоловіки безупинно полювали на диких тварин, з метою прогодувати плем'я.

Біля великого каменю, схилившись, тихо дрімала стара, суха жінка, вік якої вже неможливо було визначити, хоча сама вона стверджувала, що перестала рахувати свої літа після першої сотні років. На відміну від інших, вдягнених в шкіри, вона носила тканні лахміття, що їй нагадували велич минулого. Плем'я поважало стару, тому не давало ніякої роботи, при цьому годуючи її. Втім, стара харчувалася лиш трав'яними стравами та пила досить мало води, щоб звертати на це увагу, а вмирати наче й не збиралася.

— Бабуню, бабуню — розкажи про свою планету, — раптом вигукнув хтось з ватаги дітей

— О, так, так — пра-пра-ба, розкажи про своє дитинство, ну, будь ласка розкажи, — підтримала одна зі старших дітей, в обов'язках якої на той час, був догляд за тими, хто ще самостійно не міг зіп'ятися на ноги та піклуватися про себе.

Стара здригнулася, вирвана зі свого світу забуття.

Одна зі старших схаменулася:

— Тихо, не зачіпайте бабуню, най відпочиває.

У відповідь стара лише ледь підняла руку, зупиняючи жінку, вмить усе довкола стихло. Лише тріскотіння вогню та поодинока метушня одного з дорослих довкола племінної кухні, порушували ту тишу. Кожен з племені тихо сів, та приготувався до розповіді.

Скрипучим тихим голосом, немов шелест сухого листя, стара почала свою розповідь:

— Едем був тихою, зеленою планетою, з прекрасним життям. Поживної цінності, рослин та плодових дерев вистачало для кожного виду тварин та інтеліджан — представників розумного виду життя планети, нащадками яких ви є. Там не було хижаків, які б харчувалися плоттю інших істот, як на цій планеті. Інтеліджани жили понад п'ятисот колообертів нашого Едема довкола світила Гели.

— Чому ми тут, а не там пра-пра-ба?

Очі старої зблиснули:

— Газовий гігант розірвав нашу планету.

— Це як пра-пра-ба? — злякано почала вигукувати малеча, старші зашикали, втихомирюючи менших. Дорослі, кривилися, а стара продовжувала:

— Моя рідна планета була райським садом — благословенням Всевишньої Еви, під захистом могутнього Юпітера, який разом з Сатурном довгий час оберігали наше життя від зовнішнього космосу, поглинаючи увесь космічний пил, що звалювався на нашу молоду геліосистему. Мої предки, при її створенні все врахували, окрім безмежно малих часток простору, помножених на час. За декілька мільярдів років, газовий гігант — наш щит, перетворився на загрозу, наситившись космічною матерією й зжирнішавши на небокраю. Наші предки переповіли нам зі свого минулого про небезпеку, що з року в рік нависала над нами, але змінити хоч що-небудь, вони вже не мали сили. З року в рік Юпітер невпинно й непомітно ріс, збурюючи нашу планету своєю гравітацією. Едем розповів Еві, а вона вже й старійшинам — про гравітаційне розтягування планети з боку газового гіганта. Постійне зростання гравітаційного впливу Юпітера створила в надрах Едему сильні припливні сили, які поступово розтягували планету. Крім того, орбітальний рух Едему потрапив в резонанс з рухом Юпітера, що призвело до ексцентриситету орбіти та її дестабілізації. Ми були приречені...

— Пра-пра-ба, — звернулася до старої вагітна, — Ти тільки знову не лякай своїми розповідями малечу, я з дитинства пам'ятаю твої історії...

— Я лише розповідаю вам минуле вашого роду доню. Окрім мене не залишилось жодного з ваших батьків і прабатьків. Одну лиш мене Ева ніяк не забере до себе. Та й дикий звір стороною обходить.

— Пра-пра-ба, не слухай її, — махнувши навмання рукою промовила інша — старша жінка.

Стара й продовжила свою оповідь:

— Після попередження Еви, ми почали шукати шляхи до порятунку. Для цього терраформували цю планету, четверту від нашого світила — Гели. Ми будували тут такий само рай як на Едемі. Втім, плин часу не був прихильним до нас, настав день коли п'ята планета від Гели розірвалася від впливу Юпітера. На той час лиш декілька сотень тисяч інтеліджан встигли перебратися на цю планету на своїх геліолетах. Я була травницею — зналася на рослинах тих що були є й тих що будуть. Це дало змогу вижити нашому племені.

— Чому ми мали виживати?

— Бо з неба в наш новий сад почали падати уламки Едему, що не змогли втриматися на орбіті. Вони й спричинили загибель переважної більшості рослин і тварин, розпочавши жорстоку боротьбу за існування в кожному царстві рослин і тварин, а вас перетворило на інакших.

— Інакші це які? Ти ж казала, що ми як вони, — показуючи в небо, запитала дівчина, що доглядала малечу.

— Ви є нащадками інтеліджан, зовні схожі на них, але в середині, — стара тицьнула скрученою долонею на свої груди, — Ви інакші. Кожна ева, кожен одан, були інакшими ніж ви, — стара обвела перед себе рукою, — Тому й живете мало. Цілими поколіннями я ховала ваших предків у цю прокляту Евою землю. Ні-і-і, — прошепотіла стара, — Ви зовсім інакші, схожі радше на людян — плем'я варварів забуте в часі.

— А хто такі оті ева та й одан? — запитав хтось з малих.

— Ева — така як вона, — показавши на вагітну жінку, — Може носити життя. Одан, — тицьнувши на чоловіка, — Може його дати. Але ви інші — тут на четвертій планеті, ви всі стали людянами. Можете зачинати, носити, рождати, але не в змозі втримати життя, відчути його, — постукала кулаком собі в груди, — Ніхто з вас не здатен навчитися спілкуванню з планетою. Ваші принципи світоустрою руйнують цю можливість.

— Пра-пра-ба, розкажи ще щось, — попросив один з малюків.

— В мить, коли Юпітер розірвав Едем, кожен з інтеліджан, що перебував тут на четвертій планеті, відчув нестерпний біль втрати свого роду. Дзвін у вухах розривав наші голови. Та через деякий час, душі загиблих заспокоїли нас, сповіщаючи, що вже не відчувають болю та йдуть у забуття, залишаючи нам цей Всесвіт. Вони стали вільними. За тим нас попередили, що з неба посиплються уламки Едему. Цій планеті пощастило перебувати в одній з найдальших точок орбіти, коли Юпітер розривав Едем. Мати Ева нас не покинула навіть в мить найбільшої втрати, проте, ми мали вже захищати цю планету.

— Від чого захищати пра-пра-ба?

— Коли Едем загинув, його уламки розпорошились по всій орбіті, а ті, що не втримались, розліталися в усіх напрямках. Щороку ця планета пролітала крізь хмари уламків. Після першого входження в ту хмару, на поверхню почали падати сотні тисяч астероїдів. Атмосфера не витримала такого потужного натиску, клімат почав змінюватися. Розпочався льодовиковий період. Переважна більшість рослин загинули, нащадки інтеліджан почали боротьбу за існування — вбиваючи та гинучи. Багато оданів та ев, не змогли пережити період апокаліпсиса, лише давши життя своїм нащадкам та кинувши їх напризволяще цієї планети. Багато з них були не готовими до змін. Тому й пішли у забуття попри волі Еви. Багато хто, та не я. Ева заборонила мені кидати вас, людян, допоки я вам не передам свою кров.

— Пра-пра-ба, а ти що можеш як вона? — тицяючи на вагітну жінку, запитав малюк.

Стара лиш посміхнулася:

— Ні синку, моя кров буде прокидатися в декому з ваших дітей, та пра-дітей, пра-пра-дітей. Той, у кому прокинеться моя кров, зможе бути евою чи оданом. Він це відчує, перестане бути людянином.

— А як він це відчує пра-пра-ба?

— Він, чи вона — почує дзвін. Людянам не варто того знати.

— Чому?

— Бо ви всі людяни. Ось чому. Та й у вашій в крові є частка Еви. І час від часу вона дасть знати про себе, народженням інтеліджанина.

— Пра-пра-ба, а чому ми живемо менше ніж ви? Навіть якщо не гинемо в боротьбі за існування, — запитала старша з жінок.

— Рік цій планеті на третину довший за своїм часом від року на Едемі, тому все відносно. Але після апокаліпсису зовсім не залишилося наших дерев, з Едему. Тому, щоб вижити ваші предки почали вбивати тварин собі на поживу. Це дає вам сили, проте забирає час життя. Тому ви так мало живете.

— А ти?

— А я стара травниця, — усміхнулася стара, — Розмовляю з рослинами, вони й розповідають мені, що можна, а що ні. А багато мені не потрібно. Ті хто намагався навчитися жити як я, не розуміють одного — я спілкуюся з Евою, а ви її не здатні почути. Тому ви й полюєте та гинете, попри малу кількість життя.

Тим часом м'ясо великого звіра було вже запеченим, і попри цікавість до розповіді, малеча та й дехто з дорослих споглядав на смачні шмати м'яса, які нарізав один з чоловіків.

— Пра-пра-ба, відпускай вже плем'я на трапезу, — промовив він.

— Я нікого не тримаю, — відповіла стара, піднявшись й розчинившись в темряві.