Оповідки частина друга (збірник НФ)

Спочатку я поглянув на Сьюзен, а потім в ілюмінатори — під нами простягалася безкрайня поверхня Місяця. В горішніх ілюмінаторах замість темної ночі космосу я бачив такий само шатл як у нас, який летів над поверхнею такого ж як і в нас супутника Землі, що дзеркально нависав над нами.

Зліва, справа та довкола, довгими рядами розміщувалися точнісінько такі ж самі шатли — й кожен над поверхнею свого Місяця.

— Що за чортівня коїться? — скрикнула Сьюз, — Ми що померли?

— Та хто його знає, якщо чесно? Що ти пам'ятаєш останнє?

— Вдалий вхід в атмосферу, ти радісно скрикнув, що нам все вдалося, а потім це, — показуючи рукою в напрямку ілюмінаторів сказала дівчина.

— В мене те саме. Казна-що твориться, якась квантова суперпозиція.

— Ага — в чотиривимірному просторі.

— Сарказм зацінив. Продовжуй спостереження, ми з вами зв'яжемося.

— Зачекай Заур! А якщо й справді нинішня версія нас потрапила до четвертого виміру?

— А який сенс цього всього? Що би що? Сьюз.

— А ти й сам долю обираєш? З яких пір? Є інші думки з приводу того де ми опинилися і як нам звідси вибратися?

— Ніт.

Ми так само пливли в своєму шатлі над поверхнею Місяця. На невизначеній відстані, з усіх боків, простягалися дзеркальні копії супутників, над якими летіли маленькі крапочки таких же шатлів, як наш.

Сьюзен порушила мовчанку:

— Безперечно можна стверджувати, що ті шатли це наші копії, або ж це і є ми, проте в іншому вимірі. От тільки я не відчуваю їх так, як це відбувалося раніше, коли за кожного твого чи мого рішення простір ділився надвоє при намаганні подолати шлях від поясу астероїдів до Землі.

— Віриш, Сьюз, після повернення з Марсу я вже нічому не здивуюсь. Хоча... Тоді у нас хоча б ціль була. Намагалися потрапити на Землю. А зараз що? Летимо по орбіті навколо Місяця та спостерігаємо за нескінченною кількістю таких же паралельностей довкола себе. Заради чого це все зараз?

— Щоб вижити. Принаймні, припасів вистачає ще на декілька років.

— Ні, я задумався дещо над іншим.

— Заур, я твої думки не читаю. Просвітиш?

— Заради чого взагалі це все? Цей простір, це життя? Заради чого взагалі була ота крапка в сингулярності? І якого дива вона вибухнула? Що стало причиною?

— Вічні питання про вічність? — посміхнулася Сьюзен.

— А коли ж ще? А може ми зникнемо в наступну мить? — відповідав я, — От уяви, є в просторі крапка сингулярності. І її в мить розривають якісь неймовірні сили. До того як розлетітися — усі атоми цієї сингулярності були щільно притиснуті одна до одної, і в одну мить ні з того ні з сього сингулярність розлітається з шаленою швидкістю.

— Ймовірно атомарні сили настільки знудилися бути разом, що забажали розправити крила, — засміялась дівчина.

— А який тоді сенс буття цього всього простору, що розправив крила?

— Не знаю, — задумливо посміхнулася Сьюзен, — Можливо, щоб просто жити. Адже життя це енергія протилежна ентропії. Просто самі живучи, ми не виділяємо процес життя в окрему категорію, як протилежність ентропії, — при цьому Сьюзен виділила слово "життя", зображуючи уявні лапки.

Ми все продовжували летіти над поверхнею Місяця, наші копії — також.

— А сингулярність так само перебувала в четвертому вимірі? Якщо це четвертий вимір? — запитав я.

Натомість, Сьюзен лише помахала в ілюмінатор рукою.

— Все одно нічого не видно, що роблять наші копії, Сьюз. Щоб побачити різницю між нашими і їхніми діями необхідно зробити маневрові заходи. Готова?

З цими словами я увімкнув маневрові двигуни та почав повільний рух вгору. Через декілька хвилин з'ясувалося, що шатл у нас над головою так само підіймається над своїм Місяцем нам на зустріч. Усі інші бічні шатли так само здіймалися над своїми поверхнями. Втім ми з Сьюзен зосередили свою увагу над шатлом над нами, поступово зближуючись з ним.

— Сьюзен, скільки минуло часу, відтоді як ми тут? Ти засікла час?

Дівчина заперечливо помахала головою та відповіла:

— Здається час втратив свій лік. Бортовий комп'ютер його не фіксує, ось поглянь, — в усіх функціоналах програм табло годинника було порожнім.

Ще за деякий час ми на стільки наблизилися до горішнього шатла, що мали змогу розгледіти інших себе в його ілюмінаторах. Інші я та Сьюзен так само час від часу вдивлялися в ілюмінатори та повільно вели свій шатл вгору. А коли Сьюз почала махати їм руками, горішня Сьюзен так само махала руками нам.

— А що буде далі, Заур? Ну, коли ми зблизимося до відстані дотику?

— Не знаю, Сьюз. Єдина можливість це перевірити — ризикнути та спробувати.

— Мені страшно, Заур.

— Мені теж. До біса все! Тримайся міцніше, — з цими словами я різко потягнув штурвал на себе, увімкнувши додаткову потужність маневрових двигунів. Шатли йшли на зближення під гострим кутом, але досить точно один над одним, немовби в дзеркальному відображенні. Єдиною різницею були наші рухи всередині шатлу. Кожна версія мала власну поведінку відмінну від віддзеркалення. В момент зіткнення моя Сьюз охопила голову руками, а дзеркальна Сьюзен, піднявши голову та не відриваючи погляду дивилася на нас. Я дивився в очі дзеркальному собі та моменту зіткнення як такого не було. Радше це був перетин. В одну мить все довкола згасло, а потім відбувся відрив площини зображень від лінії зіткнення й розведення шатлів один від одного. Дзеркальна Сьюзен охопила свою голову руками, а моя Сьюз підняла голову вгору та не відриваючи погляду дивилася на інших нас широко розплющеними очима.

Довгий час ми мовчали, почуття страху зникли заполонивши нутро жаром. Голова дзвеніла порожнечею. Хвилювання також зникло.

— Сьюз! Сьюзен!

Дівчина нарешті відірвала від ілюмінатора свій погляд та подивилася в мої очі.

— Давай? — махнувши головою вбік, я запропонував бічне зближення.

— Давай, — прохрипіла Сьюз.

Увімкнувши бічні маневрові двигуни, ми полетіли на зближення з лівим шатлом. Який натомість виконав свій маневр в правий бік нам на зустріч. В усіх просторах довкола нас, які були у нашій зоровій досяжності, все відбувалося майже так само, з єдиною різницею в напрямку зближення. В деяких випадках зближення відбувалося справа наліво, по відношенню з нашим зближенням зліва направо.

Так само ми зближувалися з дзеркальним шатлом допоки не вийшли з іншого боку. Так само наші дзеркальні відображення мали свою власну поведінку відмінну від нашої. Цього разу ми просто вдивлялися один в одного. Але так само простір довкола згас в момент зіткнення та з'явився знову при розчепленні зображень шатла від уявної лінії перетину просторів.

— І що далі? Куди тепер? — запитала Сьюз, коли ми віддалилися від іншого шатлу на далеку відстань.

— Пропоную вниз. Приземлитися. Побачимо як проявить себе цей простір.

— Давай. Але, що, якщо ми розіб'ємося?

— Гадаєш, зараз ми живемо?

У відповідь Сьюз відчутно вщипнула себе за руку та скрикнула: — Ай, боляче! Не знаю як ти, а я точно жива. Хочеш і тебе перевірю?

— Дякую, довірюся твоєму досвіду, — посміхнувся я у відповідь, — Тримайся...

— А я що по твоєму роблю останні декілька років?

Спрямувавши шатл до поверхні Місяця, ми так само як і всі наші копії наближалися до межі зіткнення.

— Відверто кажучи, мені лячно, попри те, що ми не зіткнулися з нашими копіями при зближеннях.

— Ймовірно ця психологічна реакція обумовлена розмірами самого Місяця, Сьюз. Не так страшно зіткнутися з рівним у просторі, як впасти на планету. Хоча результат має бути однаковим. Тож сподіваюся...

В ту ж мить, шатл торкнувся поверхні Місяця та почав свій підйом немов би з іншого боку, хоча я спрямовував штурвал донизу. Цього разу в момент переходу було відчуття різкої зміни координації верх-них, низ-верх. Немов би хто перевернув пісочний годинник та пісок знову почав сипатись в нижню колбу.

— Що це в біса було? Ти теж це відчула, Сьюз?

— Неначе, хтось, або щось перевернуло орієнтири верха й низа в середині мене. Я не знаю як це пояснити. Ми точно не з'їжджаємо з глузду?

— В одну мить, разом, з однаковими відчуттями? Ніт. Наскільки я пам'ятаю галюцинації мають персональні й неоднакові картинки. А ми бачимо одне й те ж саме.

— А якщо, ми й справді потрапили до багатовимірного простору, Заур. Он ті всі простори поперед нас, це четвертий вимір. Кожна наступна сфера — це ті ж самі ми тільки в інші миті часу. Попри те, що час тут в середині шатла зупинився. Он ті простори, зліва і справа то паралельні виміри, паралельні світи — п'ятий вимір.

— А ті, що зверху та знизу? — запитав я Сьюзен.

— Шостий вимір. Дзеркальні відображення наших Всесвітів.

— Чудово, — саркастично розреготався я, — Як гадаєш, ми далеко віддалилися від свого виміру? Неначе нам всього того, що було до того як замало.

— Спершу, ми полетіли вгору, потім праворуч, а далі вниз. Давай спробуємо все повторити в зворотному напрямку. Ой ні, ні — не праворуч, а ліворуч. Ми тоді полетіли ліворуч.

— Ок, летимо спочатку вгору, потім праворуч та вниз. От тільки б залишків палива залишилося на ці маневри.

В тому ж порядку я і повів шатл, щоб повернутися до свого виміру, але з кожним новим перетином, Місяць під нашим шатлом змінювався до невпізнанності. Знайома поверхня супутника помережана метеоритними кратерами, змінилася на гладку, немовби апельсинову поверхню, яскраво-блискучого металевого кольору. Шатл почав вібрувати.

— Сьюзен, щось не те, я не можу втримати контроль за шатлом, нас немовби притягує сильною гравітацією.

Включивши всі маневрові двигуни на повну потужність, я остаточно спалив усі запаси палива, відтягнувши наше падіння на деякий час. Та опісля того, з кожним новим падінням і перетином горизонту відображення, ми лише прискорювалися. Ремені безпеки ледь утримували наші тіла в кріслах пілотів. З кожного нового простору нас швиргало з прискоренням в декілька "g" у різних напрямках. Найбільш важким було повздовжнє прискорення від ніг до голови. В ті миті, ми неодноразово втрачали свідомість, тунельний зір не давав можливості зосередитися, а біль в серці розривав груди.

Коли я опам'ятався, Сьюзен була непритомною. Я підняв догори руку та розслабив м'язи — гравітація відсутня. Зір був все ще ослабленим. Розстебнувши ремені безпеки, я поплив до Сьюз. Її шкіра обличчя було блідим. Розстебнувши їй комір та ремені безпеки, злегка торкнувся пальцями її обличчя.

— Прокидайся Сьюз. Ми в невагомості.

Шалений біль розривав голову. Сьюзен опам'яталася, але ймовірно як і я все ще не могла зосередитись, тому крутила всюдибіч головою.

— Тихо, Сьюз, заспокойся. Зараз зір повернеться. Не крутись. Все добре. Заплющ очі. Все буде добре.

— Де ми? — кволо запитала дівчина.

— Ще не знаю. Ймовірно нас потріпало гравітацією та викинуло в безодню космосу. Поки що не можу зосередитись.

— Може нам варто знову пристебнутись? — ледь силуючись запитала дівчина.

— Зараз, зачекай.

Я підплив до бічного ілюмінатора та поглянув назовні. За вікном виднілася зелено-фіолетова планета.

— Сьюз, там якась планета, але не схожа на нашу. Схоже, ми на її орбіті, Сьюз. Можливо це наш шанс, ми могли б відстрелитись від шатла посадковим модулем в напрямку планети. Але іншого шансу вже не буде, Сьюз.

— Заур, поглянь! — скрикнула дівчина показуючи в протилежний ілюмінатор. У просторі за вікном пропливав прозорий, енергетичний сфероїд, овальної форми — в середині якого були дві сутності. Коли вони дивилися на нас, їхні погляди немовби пронизували наскрізь, скануючи кожну клітинку тіла, кожен нейрон — наповнюючи їх болем.

Сьюзен застогнала:

— Зроби щось, я не витримаю.

Я смикнув її за руку і ми попливли в середину шатла, відриваючи свої погляди від тих сутностей.

— Хутко в посадковий модуль. Ми не зможемо витримати перетин з паралелями цих істот. Краще вже невідомість планети, ніж ще одне таке сканування.

Сьюзен лише смиренно заплющила очі, дозволяючи тягнути себе до модуля. За декілька стрибків та відштовхувань ми зайняли посадкові місця та пристебнули ремені безпеки.

Через оглядові ілюмінатори я вирахував момент відстрілу капсули, натиснув на кнопку та ввів код активації системи. Спрацювали невеликі твердопаливні ракети, забезпечивши достатній імпульс для спрямування модуля в напрямку планети.

— Прощавай залізна домівка, — тихо промовила Сьюзен, — Ми повертаємось на планету.