Оповідки частина друга (збірник НФ)

Серед ночі мене розбудив телефонний дзвінок мого друга з дослідницької.

— Привіт! Заїдь зараз до мене в лабораторію. Маю дещо тобі показати.

— Саня, що сталося? Котра година?

— Друга година ночі, я не можу так все пояснити, потрібно щоб ти сам все побачив, — відповів він.

— А це може почекати до ранку?

— Все. Чекаю, пароль вхідних дверей пін-код твоєї карти. Якщо що, переглянь...

— Якого біса, Саня... — та на ту мить він вже відключився.

Близько хвилини я намагався прийти до тями, вмився холодною водою. Привів думки до ладу. Ніч, дзвінок — до чого номер моєї карти? Звідки йому це відомо? І взагалі — якого біса?

Намагання набрати Олександра не увінчались успіхом — телефон був поза зоною досяжності. Трясця.

Зима, ніч, хуртовина. Доки відкрив гараж сплило хвилин десять.

— Якого біса Саня? — телефон так само був поза мережею. В голову закрадалися неприємні думки, а в грудях розливалися важкі тягучі відчуття чогось невідворотного.

— Ні, ні, ні — не зараз, заводься давай, — стартер зробив декілька повільних обертів.

Нова спроба.

— Ну давай же, давай! Ну ж бо, — нові оберти, після чого двигун попри важкість руху стартера, завівся.

Зазвичай шлях до лабораторії займав пів години з усіма світлофорами та заторами. Але нічна заметіль внесла свої корективи, тож я діставався місця призначення хвилин п'ятдесят, час від часу намагаючись додзвонитися до Олександра. Натомість його телефон був поза мережею.

Підземний гараж, паркування, вхідні двері до лабораторії Інституту Квантових Досліджень, скан-доступ сітківки ока, ліфт — кожен елемент простору та дії забирав час. Мінус четвертий поверх вглиб дослідницького приміщення. Довгі коридори залиті яскравим світлом. Роздягальня, чистий одяг, халат.

— Що для тебе є "зараз", Саня, — поставив питання я в порожнечу.

Нарешті двері його лабораторії — пін-код, мій пін-код.

— Якого біса Саня?

Лабораторія являла собою приміщення на сто двадцять квадратних метрів, освітлене тьмяним світлом зі сторони робочого столу. Установка дослідження квантових ефектів розміщувалася в неосвітленій частині приміщення.

— Саня! Саня? — мій голос відбивався від пустих стін.

Ввімкнув яскраве світло — в приміщенні окрім мене нікого.

— Навіщо ж ти мене покликав? І де ж ти сам? Що ти там казав? "Якщо що, подивися..."

Точно, має бути якась відеокамера. Та пошуки камери нідочого не призвели. На настільній лампі висів хрестик.

— Ти ж не вірянин, Саня. Ти ж сам собі Всевишній. Навіщо тобі хрестик?

Розглядаючи реліквію, взяв її до рук, та випадково натиснув на тіло Ісуса — в ту ж мить світло в лабораторії притлумилося, натомість ввімкнулося голографічне зображення всього кабінету, яке доповнювало голограмою те, чого там вже не було. Надалі, я міг лише спостерігати за тим, що відбувалося в лабораторії за моєї відсутності.

До центру приміщення підійшла голограма Олександра.

— Демонстраційний експеримент з дослідження квантової заплутаності, кодова назва — "Перо Бога".

За тим Олександр підійшов до квантової установки та продовжив:

— Для створення звичайної квантової заплутаності, — тут він посміхнувся, — Вчені використовують стандартну модель, що складається з лазера, промінь якого направляється на кристал бета-барію борату, — пояснюючи, Олександр вказував руками на закриті елементи квантової установки.

— В даному кристалі бета-барію борату відбувається спонтанне параметричне розсіювання, в результаті якого один фотон розпадається на два фотони з меншою енергією, які й мають назву заплутані. Перепрошую, хвилинку.

Олександр пішов до столу та увімкнув на комп'ютері установку. Загуділи вентилятори, увімкнувся лазер.

— А — так, ледь не забув, — він ляснув себе по лобі, — Щоб уникнути теплових шумів, використовується гелевий рефрижератор — це дозволяє охолоджувати установку майже до абсолютного нуля.

Від рефрижератора повіяло серпанками, що вказувало на пониження установки до наднизьких температур.

— Після розпаду одного фотону на два інших, їхні властивості корелюють між собою — саме тому їх і називають заплутаними, — розсміявся Олександр коротким нервовим смішком.

— Далі заплутані фотони направляються в протилежні напрямки, причому шлях кожного з них різний — іноді може сягати й декількох сотень кілометрів. В стандартній моделі на шляху кожного заплутаного фотона встановлюються фільтри, що вимірюють поляризацію цього фотона, — вчений бігав довкола установки, та тицяв пальцями на її захисні панелі, закриті від зовнішнього огляду.

— Ось тут, детектори одинарних фотонів, що реєструють проходження фотона через фільтр. Наче все просто, — знову нервовий смішок, після чого Олександр продовжив, — Результати, вимірювань поляризації порівнюються і якщо фотони заплутані, то вони корелюються незалежно від відстані, — задумавшись він замовк, а потім продовжив, — Наче все просто, але зовні нічого цього побачити неможливо, бо все закрито захисними панелями — весь процес відбувається в абсолютному вакуумі з допомогою вакуумних систем.

Потім він підійшов до комп'ютера та схилившись над клавіатурою почав щось вводити. На жаль голограма не відображала того, що відбувалося на екрані, клавіатура була лазерна і її піктограм не було видно. Тож відтворити те, що вводив вчений, було майже неможливо.

— Зі стандартною методикою дослідження квантової заплутаності все просто, але я пішов далі, — Олександр знову нервово розсміявся, а потім взявши телефон подзвонив мені.

Ось вона — точка відліку. Він дзвонив мені близько другої ночі, якщо точніше, то о другій нуль сім. Те, що зв'язок був обірваний, його абсолютно не знітило і вчений знову продовжив свої пояснення.

— Як ви бачите, — він немов би звертався до невидимих слухачів, — Стан заплутаності фотонів ми можемо виявити лише після їх проходження через поляризаційний фільтр та детектори одинарних фотонів. І як вже говорив, я спробував розщепити ще раз кожен з заплутаних фотонів, через кристал... — на мить він завагався, — Най це буде моєю таємницею, я хочу "нобелівку", — знову нервово реготнувши.

— Після повторного розщеплення заплутаного фотона крізь кристал, ще на два інших фотони, один з них безслідно зникав, а інший, який був спареним своєю заплутаністю з іншим фотоном після розщеплення так само втрачав свою пару. Два фотони з втраченими парами, які до розщеплення були заплутаними, втрачали свою заплутаність. Спочатку я вважав, що припустився помилки в дослідженнях, але потім вирішив примножити кількість заплутаних фотонів, які потім розщеплював. Усі вони безслідно втрачали свої пари. Навіть після того, як я розмістив додаткові детектори одинарних фотонів. Не долітаючи до дзеркал фотони зникали, а їхні заплутані пари продовжували свій рух крізь системи призм, дзеркал та лінз. Тоді я спрямував усі ці залишкові фотони в дзеркальний 3D-куб, розмістивши всередині довкола електромагнітні детектори та фотодетектори. Зараз я все покажу...

Олександр знову підійшов до комп'ютера та вивів результати дослідження на невеличкий голограф. Я закляк. Голограма показувала хмару точок, яка зовні нагадувала рухомий чотиривимірний гіперкуб — тессеракт.

— Перо Бога, — продовжив Олександр, — з допомогою нехитрих маніпуляцій з фотонами та їх заплутаністю, ми можемо наочно побачити вищі виміри, — знову підбігши до установки, він збуджено проговорив, — Там, всередині — пари фотонів зникли та перейшли до вимірів вищого порядку! А тут ми можемо наочно побачити те, чого оті зниклі фотони торкнулися в тому вимірі. Це і є "Перо Бога", винахід, який зможе відкрити двері до інших світів.

Потім вчений підбіг ще до одного дископодібного помосту, включив живлення та вискочив на нього, збуджено скрикнувши:

— Я доведу, що люди, то лише тривимірні тіні п'ятивимірних себе.

Після чого та дископодібна шабатурка вибухнула яскравим світлом, засліпивши не лише голограф, який показував цю трансляцію, а й мене — як глядача. Після чого голограф вимкнувся.

Я кинувся до того місця, де зник Олександр, але там не було жодного сліду — а ні від вченого, а ні від його шабатурки.

Опісля, я вимкнув світло в приміщенні та пішов до ліфта, адже, що ще я міг зробити в тому випадку?