Оповідки частина друга (збірник НФ)

Після однієї з лекцій, в Інституті дослідження часу, до мене підійшла якась дівчина. Зовні вона була непримітною, тілистою, середнього зросту, з яскравим рудим волоссям. Парубки за нею не бігали, втім і не жахалися. В кінці пояснення навчального матеріалу про природу часу, я розповідав власні думки з приводу парадокса можливості легко змінити історію, через зміну минулого, та абсолютної неможливості змінити історію через знання майбутнього.

Але давайте спочатку. Ви, мабуть чули цю історію про вчителя літератури, який розповідав про неймовірні подорожі в часі. Проте, його справжнє відображення ніколи не афішували в цілях національної безпеки. А моє фото вам ніколи не дасть розуміння того, що той вчитель літератури це я.

Як я виглядаю? Ви мавпу бачили? Так, масивні надбрівні дуги, широкі щелепи, міцні плечі, низько посаджена голова — це все про мене. Втім — я мандрівник у часі, досліджував минуле й майбутнє. І от одного разу, після лекції до мене підійшла студентка.

— Микола Григорович, мені потрібно в минуле, — вивалила вона одразу.

У відповідь я лише посміхнувся, всім щось необхідно від часу. Людина завше, щось шукає в минулому, чи то майбутньому — будь-де, аби не в моменті тут і зараз.

— Сонце, навіщо тобі минуле? — запитав я, — Повір, нині ми живемо в найкращі часи з усіх можливих.

— Моє ім'я Світлана, але усі мене звуть Лана. Ось так. То, що з приводу минулого? Мені ну дуже, дуже потрібно.

— Лана, у тебе рівно тридцять секунд, щоб пояснити свою мету. Інакше... — почав я.

— Я проводжу гастрономічні дослідження на тему — “У пошуках куті".

— Чудова тема, мені подобається. Що тобі розповісти з приводу твоїх пошуків?

— Микола Григорович, я знаю, що ви раніше були вчителем літератури, — з натиском розпочала вона, — І якщо ви мені не допоможете, то про цю таємницю дізнаються інші.

— Мабуть, ти помилилася, Лана, це не до мене. Я вам лиш викладаю теорію часового простору. За шантаж — п'ять, за знання ім'я та по батькові вчителя теж п'ять, а от за те, що не пам'ятаєш назви предмету — двійка. Дванадцять ділене на три рівне чотирьом. Давай щоденник.

— Ну, Микола Григорович, у нас немає щоденників, — почала скімлити вона, — Для чого цей фарс? Адже я прошу вас лише допомогти з інфою. Я нікому нічого не розповім.

— Лана, — тепер вже сухим, офіційним голосом продовжив я, — Гадаю, нам з вами необхідно поспілкуватися з ректором.

— Ой, ну не лякайте, Микола Григорович, ректор не в курсах про ваше минуле, ви тут під прикриттям працюєте.

У відповідь, я розвернувся та пішов геть. А ввечері мені зателефонував мій хронокуратор без участі якого я не мав права навіть і думати про подорожі у часі.

Він перепросив за поведінку своєї дочки та запросив допомоги.

— Ви ж знаєте правила, — відповів я, — І протоколи подорожі теж, допоки кожен член комісії часу не схвалить та особисто не підтвердить сітківкою ока та емоційним погодженням, це неможливо.

Відверто кажучи, я сумував за цими подорожами в часопросторі, а без складної бюрократичної тяганини, нині цей процес був неможливим. Хоча машину часу винайшов саме я через одинадцять років після повернення у свій 2030 рік. Проєкт одразу ж засекретили, втім, я був єдиним пілотом своєї машини. Навколо мене був створений Інститут дослідження часу, курс складався з двадцяти молодих хлопців та дівчат віком від двадцяти п'яти років — потенційних дослідників часу. Для переважної більшості з них їхня майбутня роль була невідомою. Для загалу вони навчалися на якихось там агентурних дослідників.

Тож пропозиція Михайла Борисовича, батька Лани, була вельми привабливою:

— Подумайте над тим, що ми можемо вас знову відпустити в подорож до минулого. Ви самі оберете тему свого дослідження у часі. І згідно з протоколом, з вами буде ще один пілот. Адже все одно в кінці нинішнього курсу у вас розпочинається практика, під час якої вам необхідно обрати п'ятьох претендентів на подорож у часі. Нехай однією з них буде Лана. Адже вона кругла відмінниця по всіх напрямках. І зможе себе проявити. Єдине під час вашої подорожі, вона паралельно дослідить свою тему.

— Добре, Михайло Борисович, вашу пропозицію я почув. Як би це дивно не звучало з моїх уст — дайте мені часу. Я вам дам знати, коли прийму своє рішення, — сказав я, та вимкнув зв'язок.

Лінія зв'язку була захищена, тож боятися про витік інформації було не варто. Можливості використання мого телефону іншою особою, чи то телефону мого куратора кимось іншим теж виключалася. Апарати були налаштовані на мозкову активність власників і за спроби хакнути їх, вмить перетворювалися на безглузді шматки вареного пластику. А от потенційна подорож у минуле — для мене була неначе відпусткою, подалі від мого часу.

Я подорожував у різні часи майбутнього, бачив фактично поневолене людство, застрягав у петлі часу, повертався в минуле на декілька мільярдів років на іншу планету. Бачив диктатуру у всій своїй красі, бачив занепад цивілізації, був стертий в часі, мене повертали до життя та відновлювали в петлі часу в майбутньому. В кожному конкретному випадку, я був у певних часопросторових позиціях обмежену кількість часу. А відколи повернувся, то безупинно працював над створенням машини переміщення, по завершенні якої, мій проєкт засекретили. Отож, про відпустку я міг лише мріяти. А пропозиція Лани, моя маніпуляція її почуттями, почуттями її татуся і як наслідок, маніпуляція усією комісією часу були досить доречними. Нарешті я зміг би вирватися з цього пекельного часопросторового континууму. Адже завжди щось ставалося, попри волевиявлення моєї долі й вимагало від мене подальшого шляху. Втім, це все лірика.

На комісію з питань дослідження часу, я підготував доповідь — "Питання віри". Дослідити на якому етапі розвитку суспільства виникла віра. Моїх невільних правителів-мучителів, необхідність вивчення цього питання задовольнило.

Паралельно, Лану Філі готували до подорожі зі мною в минуле. Фізична підготовка, щеплення, медицина, відома історична довідка про часи, які нам необхідно було відвідати. Це все зайняло ще два місяці підготовки. Подорожі в часі енергоємні, а мені необхідно було провести окрім Лани, ще чотири таких стрибки з контрольованою підготовкою. І це все в мої сорок сім років.

Ми з Ланою швидко опанували підготовчий курс. Паралельно я вів свої лекції з теорії часового простору на стаціонарі. Момент подорожі та повернення зайняв би максимум вихідні. А потім відбір нового студента-пілота в часі, нова підготовка і так по колу, доки подорож в часі не опанували б усі п'ять претендентів.

Коли ми вже перебували в хронокапсулі, а я налаштував часові контури, Лана повернулася до своєї розмови:

— Микола Григорович, в які часові епохи ми будемо стрибати? — запитала вона, додавши, — Ну ви ж пам'ятаєте мою гастрономічну тему?

— Так, Лана, пам'ятаю. Проблема в тому, підготуватися до повернення на три тисячі років тому, складніше, ніж на десятки тисяч років, враховуючи, що багато історичних пластів було стерто кожним поколінням керівної еліти.

— Я не хочу описувати у своєму дослідженні малоймовірну казочку, мені потрібні конкретні пруфи на тему, в пошуках куті — заявила вона, — В якому часі нам це шукати?

— Для того, щоб правдиво описати пошуки твоєї куті, спочатку необхідно було б все ж таки пошукати плюс-мінус правдиві архіви, але на мою особисту думку, все одно доведеться пірнати глибше в часі — щонайменше до доби мезоліту.

— Але ж ми зможемо пошукати принаймні в найближчому минулому?

— Давай спробуємо. І не забувай про головну тему нашого дослідження у часі — "Питання віри".

З цими словами, я натиснув на кнопку відліку. З ядерного реактора на контури котушок розмагнічування, якими була обмотана наша часова капсула, був поданий змінний струм, високої напруги, зі зростальною частотою синусоїди до сотень тисяч гігагерц. Цей процес ущільнював струм, а навколо капсули утворився білий туман — ми почали викривляти часопростір, допоки нам не вистачало потужності його прорвати та вирушити в необхідному часовому напрямку. Щодо часових зупинок у необхідному часі, то тут грав роль лише точний математичний розрахунок. Поки що, точності регуляторів струму та частоти вистачало на прецизійність в межах одного року. Втім, навіть для подорожей в часі, це неабияке досягнення.

Щодо літочислення, то задля зручності я використовував знайомий всім Давньослов'янський Колодар, в якому наш нинішній 2045 рік числився 7553 роком від Створення Миру. Глибше пірнати в часі, на той момент я не планував.

Для початку ми стрибнули в 6550 рік, якраз через п'ятдесят чотири роки після офіційного хрещення Русі. Потрапляти під меч зміни язичництва на християнство не було жодного бажання. Досить з мене перипетій, та й ризикувати Ланою я не мав права, хоч і мали ми кевларові лати під такими ж кевларовими ризами. Ми нічим не виділялися від решти сучасників того часу у який потрапляли. На дослідження кожної епохи було відведено не більше трьох діб.

А наша капсула, була надійно схована в часовому контурі. Пульт управління був вшитий кожному з нас в кисть. Ця обережність була зайвою, адже ціллю було лише дослідження. Задля зручності ми домовилися видавати себе за іноземців.

Поруч місця де і коли ми прибули стояв хутір на три хати, обравши крайню — ми попросилися на ночівлю. Спілкувалися переважно знаками, Лана намагалася запам'ятати якомога більше з того, що бачила. Засобів запису інформації ми не брали з питань безпеки.

В хаті-мазанці був стіл та дві лавки, лежанка закрита фіранкою, піч, дерев'яне ліжко, солом'яний матрац вкритий льняним покривалом. Звичайна хата, привітних господарів і двійко дітей. На покутті висіли дерев'яні образи.

Ґаздиня поставила глиняний горщик з вареним гарбузом із грибами. Подала вівсяний хліб. Та спочатку насипала в малу миску вареної пшениці, додала дрібку маку, та поставила перед образами.

Господар на своєму діалекті та знаками запросив нас до столу, потім молитовно склавши руки проговорив молитву, ми з Ланою, разом з його дружиною та дітьми повторювали за ним.

Вечеря була простою та смачною. Зі знаків та малозрозумілих слів, ми дізналися про насильне запровадження нової віри, про те як їхні діди пам'ятали інші часи. Втім, нині вони молилися як і заведено на образи, але з усім тим шанували своїх предків, ділячись ритуальною стравою.

На ніч, господарі поклали нас на зсунутих лавах, постеливши солом'яний матрац та накривши грубим тканим полотном, самі ж розмістилися на своєму ложі. Прості, прекрасні люди. Сама ніч була темною та тихою, якщо не зважати на гавкіт пса, та плямкання корови, сарай якої було прибудовано до хати. Діти поводилися тихо, але щось розповідали один одному, час від часу зиркаючи на нас.

Зранку, на сніданок були запропоновані варені морква та буряк зі свіжим молоком.

Під образами так само було поставлено ритуальну страву, після чого прочитано молитву. Після сніданку ми як могли подякували господарям та пішли до своєї капсули, час вирушати в дорогу.

Наступний стрибок був майже на чотири тисячі років в минуле — у 2100 рік від Створення Миру, це був 3408 рік до нашої ери. Довкола місця нашого приземлення були безкрайні степи. Поселення, яке в теорії мало б там бути, було неначе щойно спаленим. Якісь лічені дні відділяли нас від тієї події. В повітрі відчувався сморід паленої плоті. В принципі ми готувалися і до такого сценарію, тому цього разу Лана обрала чоловічий одяг та два довгих стилети, якими володіла досконало.

Невдовзі в далині показалася курява. Наближався невеликий загін нападників, чоловік тридцять.

— А ось і наші гості, — зазначила Лана, — Готові до зустрічі, Микола Григорович?

— Нам не обов'язково вступати з ними в контакт, — відповів я, — Ми можемо уникнути зіткнення.

— О ні, я хочу цього, довіртеся мені.

Коли під'їхав перший нападник, Лана на ходу перехопивши коня за збрую, підстрибнула й вибила вершника з сідла, а потім діставши енергозброю, вистрелила в небо блискавкою з палиці громовиці. Степ розірвало гучним розрядом.

Наступні нападники стишили своїх коней кроків за п'ятнадцять він нас, спішились та попадали на землю. Лана розпушила своє руде волосся та вдарила коня ногами в боки підіймаючи його на диби. При цьому вона ще раз розрядила енергопалицю блискавкою з потужною громовицею. Загін нападників повзав у неї в ногах, щоразу злякано волаючи втискаючись в землю, коли дівчина розряджала громовицю.

— Навіщо ти взяла з собою зброю? Це ж забороняється правилами! — вигукнув я, — Вони тебе бояться! А якби вони стріляли з луків?

У відповідь Лана лиш сміялася, та раз у раз розряджала громовицю, примушуючи дикунів сіпатись.

— Зупинися, нам не потрібні мертві кочівники, — зауважив я.

Лана хвацько зістрибнула з коня, та підходячи до мене промовила:

— Микола Григорович, вони всі бояться громовиці, а ми так далеко в минулому, що моя розвага ніяким чином не вплине на майбутнє. Ефект метелика не спрацює.

Я і сам розумів її правоту. Ефект метелика стверджує, що найменша зміна події в минулому здатна докорінно змінити майбутнє. Але скільки б диктаторів, чи то воєнних правителів ти б не вбивав у минулому, на їх місця приходитимуть нові, і війни все одно будуть відбуватися. Зачудоване коло якесь у цьому нашому житті. Іноді воно мені здається ігровою симуляцією воєн наяву.

Азійські племена в минулому боялися громовиці, це факт, а до народження Темуджина чи то Гатила ще довго.

Тим часом Лана ногами пробивала свій шлях до найбільш багато убраного воїна, видаючи грізні горлові звуки, та метаючи блискавки.

— Лана, досить, вони й так вже вщент налякані, — зупинив я її й собі підходячи до наляканого ватажка. Його одяг вирізнявся поміж інших, ймовірно то був дрібний воєвода, тому як для іга, їхній загін був замалий.

Лана пинаючи ногами, підняла ватажка з землі та викрикуючи різні прокляття показала на спалене селище.

Воєвода своєю чергою, попри свій страх, почав знаками та лепетанням показувати задля чого вони спалили селище.

Суть була наступна:

"Їхні предки заповіли їм порядок речей. Воду п'є лише худоба. Справжні воїни п'ють лише свіжу людську кров".

Коли я пояснив це своїй супутниці, вона безсило відштовхнула від себе ватажка, переступивши через нього.

— Сонце, нам час вшиватися. Така от у них кутя. І якщо не хочеш стати їхньою ритуальною стравою, то ходімо звідси, он там на обрії вздовж усієї лінії горизонту стоїть хмара куряви. Підозрюю, що це був лише загін розвідки.

Капсула була в якихось ста метрах від нас, тому ми її дісталися без пригод, та швидко зникли в часових контурах.

— Микола Григорович, а хоча б теоретично, ми могли б врятувати тих хто жив у тому поселенні?

— Ми у відповіді за тих кого приручаємо. А я у відповіді за тебе. І на майбутнє маю відповідати ще за чотирьох таких як ти, — намагався заспокоїти я супутницю, — Готуйся до стрибка в минуле, я досі не дістався першоджерела віри. Варварські племена лиш дотримуються волі предків.

— А в коли ми стрибнемо?

— Гадаю варто спробувати своє щастя в доісторичні часи, стрибнемо на десять тисяч років в минуле.

— Але ж часові рамки вже зараз налаштовані на 2100 рік від Створення Миру.

— Дівчинко, не забувай, що це моя машина часу, — посміхнувся я запускаючи відлік часу.

Льодовиковий період зустрів нас безкрайнім сніговим покривом та сухим північним холодом. Лана швидко замерзла та почала скімлити про повернення у своє двадцять перше століття, а я намагався зрозуміти природу вірування, вдихаючи в себе оту холодну пустку.

— Лана, ти впевнена в тому, що хочеш повернутися у свій час? Адже тут природа як-не-як, ще в первозданному вигляді, жодних надокучливих комашок, чи небезпечних динозаврів.

— Так! Дуже! Я вщент змерзла! — скрикнула дівчина.

— Наскільки сильно по шкалі Кортячки?

У відповідь дівчина лиш заскочила до капсули намагаючись зігрітися.

— І взагалі, ви обіцяли допомоги мені з моєю гастрономічною темою...

А я стояв посеред того льодяного безмежжя слухаючи пісню вітру, що співав в унісон з моєю душею. Пошуки віри привели мене в добу закінчення палеоліту. Насправді такий пошук міг би бути глибшим ніж здається, тому як необхідно було знайти момент зародження вірування в образ сильніший за людину кам'яного віку. А враховуючи постійну циклічність розвитку та занепаду цивілізації, заселення та спустошення планети, саме палеоліт був ідеальним місцем для пошуку відповіді на моє питання віри.

Що перетворює мене, людину кам'яного віку, яка отримує нелюдське задоволення від застосування первісних інструментів, себто кістки мамонта, чи міцної булави дровиняки — на раба своєї думки? В який момент зароджується ота славнозвісна Ланина кутя, коли я мав схилити голову в шанобливому ставленні до того, що сильніше за мене.

Холодний вітер пронизував мою плоть до кісток і мене осяяла думка. Так! Все було просто на поверхні. Це ж так...

Повернувшись в хронокапсулу, я налаштував часові контури на повернення у свій часопростір, увімкнув таймер та вискочив назовні:

— Передавай батькові вітання, я у відпустці, — вигукнув я ошелешеній Лані за мить до її зникнення.

Я залишився один посеред холодної пустки. Нутром відчував принцип віри. Принцип її зародження, тому й відправив Лану Філі саму у свій час.

Від нині мій голодний шлунок, який досі був двигуном мого життя, мені не господар. Віднині Всевишній зовні, поза межами мого тіла. І саме цьому Всевишньому я маю дати шану. І це не звір, якого легко я вполюю, і не птиця, яку й і крила не врятують — це щось інакше, те що не має тіла, але те що має силу як і в мене. От лиш з кожним новим місяцем на небосхилі, мені стає важче, а Той — без тіла імені ніщо, залишається таким же прудким як я, кроками білого снігу, що не можна знову взяти. Він сильний, він допомагає звіру втекти, і я шаную його силу. Я маю нагодувати його. Адже багато ситий — завжди слабший за ледь голодного. Він жив в моєму череві, а зараз він безликий і сильний.

Підібравши важку кістку доісторичної тварини, я пішов у свій новий світ — світ моєї медитації та спілкування з Богом, в момент зародження віри.