Оповідки частина друга (збірник НФ)

Перша експедиція відчайдухів, які намагалися колонізувати Марс дорого заплатила за свої райдужні сподівання. Планета виявилася ворожою до життя. Сонячна радіація швидко вбивала колоністів — година за годиною, мікрозіверт за мікрозівертом, накопичуючись в їхніх тілах.

Загалом, Марсіанська програма мала тривати три роки, з яких тривалість польоту складала сім місяців в одну сторону та близько двадцяти місяців перебування на самій планеті й близько семи — дев'яти місяців польоту на Землю.

За життя кожного астронавта, максимальна доза опромінення складає один зіверт, що відповідає пороговому значенню променевого синдрому — так зазначали офіційні джерела НАСА.

На практиці ж, отримавши дозу в сімсот мілізівертів, астронавт отримував променеву хворобу, що вела до руйнування кісткового мозку та внутрішньої кровотечі.

Доза в чотири зіверти фактично вбивала людину. Отримавши дозу в десять зівертів, астронавт вмирав менш ніж за два тижні.

Прибувши на Марс, перші колоністи вже мали у своєму накопиченому запасі по одному зіверту опромінення. Наступні дванадцять місяців були важким випробуванням для команди. Намагаючись розгорнути перші автоматизовані поселення, астронавти отримували щонайменше по три мікрозіверти щодня, а іноді й по десять мікрозівертів. Та навіть їхні системи захисту від радіації не могли врятувати колоністів від отримання щоденного опромінення.

Тож за дванадцять місяців перебування на Марсі, кожен з астронавтів вже мав близько двох зівертів одиниць вимірювання еквівалентної дози іонізаційного випромінювання в системі SI.

Уявіть собі, коли найкращий ваш день розпочинається з щоденної нудоти, повної відсутності апетиту, головного болю, відчуття сильної слабкості та виснаження. При тому, що вам необхідно працювати в обмежених умовах за максимального ризику.

Останні три місяці першого року перебування на Марсі, перетворилися для колоністів на самісіньке пекло. Часті блювання, діарея, субфертильна температура, вразливість до будь-яких інфекцій, підвищена кровоточивість, утворення синців, випадіння волосся, шкірні реакції — перетворили людські тіла на шматки оголеного болю. Дехто загинув під час виходу на зовнішню поверхню Марсу, дехто помер від безсоння, анафілактичного шоку, дехто тихо сконав, дехто покінчив життя самогубством.

Залишки колоністів, відчуваючи неймовірну дратівливість влаштували криваве побоїще, з останніх сил вбиваючи один одного та руйнуючи станцію.

За цими подіями спостерігав увесь світ ледь не в онлайн режимі, враховуючи тривалість передачі сигналу з Марсу від чотирьох до двадцяти шести хвилин. Втім, саме останні пів року життя колоністів були засекречені для загалу. Офіційні джерела зі скорботою заявили, що місія "Марс-1", загинула внаслідок вибуху кисневих балонів, проте, ще протягом шести місяців колоністи намагалися вижити та жорстко вмирали, після їх урочистого поховання.

Тож, прибувши на Марс у складі другої експедиції, ніхто не плекав райдужних надій. Та й НАСА, круто змінило саму програму, висадивши нас в провінції Фарсида.

Термін польоту було скорочено до максимальних шести місяців, після чого космоліт зробив один оберт довкола планети та й дременув до рідної матінки Землі. Під час того оберту довкола Марсу, наша команда зайняла свої десять місць в посадковому реактивному шатлі й вирушила до поверхні планети.

Термін перебування на Марсі скоротили до шести - дев'яти місяців. Наступна вахта, яка мала нас змінити вирушила з Землі в момент нашої висадки на планету.

За спеціальністю я топограф, створюю топографічні карти. В цій експедиції кожної спеціальності було по парі — двоє пілотів-медиків, двоє геодезистів, двоє біологів, двоє вулканологів, двоє науковців, які займалися вивченням Марсу. Дублювання було необхідним на випадок, якщо з одним зі спеціалістів щось станеться. Працювали по черзі — тиждень в польових умовах, тиждень на базі шатла.

Насамперед пілоти посадили наш малий шатл в кратер вулкана Павич, в провінції Фарсида, на півдні від гори Олімп — найвищої на Марсі. Перш за все, необхідно було вкритися від радіації. І тому, вчені НАСА вирахували необхідність дослідження лавових труб у вулканічних кратерах.

Над шатлом розкрили величезний семидесяти метровий радіаційний щит, зовні вкритий сонячними панелями та радіоантеною для зв'язку з НАСА.

Саме так, майже ідеально розпочалася наша місія.

— Скільки там, Док?

— Майже шістдесят відсотків від норми, — тихо відповів мені медик.

— Шістсот мікрозівертів?

— Тш-ш-ш, тихо! — засичав він, — В усіх така халепа. На сонце не потикайся і будеш жити.

Вдягнувши скафандр, я вирушив рекогносцирувати марсіанську лавову трубу, поруч якої розміщувався шатл.

Вхід в трубу був завалений осадовими породами. Гарний початок робочого тижня. Рятувала лиш гравітація Марса в третю частину земної. Розбір завалу тривав майже увесь тиждень, тож до лідарного сканування я приступив вже через шість днів.

Увесь мій марсіанський сол проходив у повній темряві, підсвіченою потужними прожекторами та ліхтарями скафандра. В трубах малого діаметра, до вісімдесяти метрів, я використовував наземний лідар. В інших випадках я проводив сканування дроном зі встановленим на нього лідаром. Найбільший діаметр лавової труби становив близько чотирьохсот метрів. Протяжність та форму цих лабіринтів саме ми геодезисти й повинні були з'ясувати, надавши вченим якісне 3D знімання.

Загалом, задум вчених НАСА був досить правильним — розмістити майбутні поселення колоністів в лавових трубах Марсу, під поверхнею планети. При цьому були враховані помилки програми "Марс-1", коли перших колоністів принесли в жертву, заради освоєння планети.

Тому, було вирішено спершу провести якісні вишукування та дослідження місць потенційного захисту від вбивчої радіації Марсу. Для цього годилися лавові труби, що простягалися багато кілометровими тунелями в товщі планети. В часи вулканічної активності, лава текла по поверхні планети утворюючи відкритий канал. Проте, з часом верхня частина каналу застигла, утворивши купол над потоком лави. А після того, як лава витекла, в трубі залишилася порожнина, яка виступала природним захистом від космічної радіації та малих метеоритів. Крім того, вулканологи шукали в цих трубах водяний лід, а біологи — ознаки життя мікроорганізмів. Науковці досліджували минуле планети, намагаючись дати відповіді на нагальні питання історії життя планети.

Тож кожна команда складалася з п'яти осіб, кожен з яких займався власним дослідженням. Старшим групи був пілот-медик, якого ми просто називали — Док. Протягом одного тижня, кожен з нас працював в лабіринті, протягом іншого — працювали на базі, в шатлі, проводячи аналіз та обробку результатів своїх досліджень. Час від часу наші команди виходили на поверхню Марса, проводячи зовнішні вишукування та дослідження.

Інша група виконувала свої дослідження в іншому напрямку другої лавової труби, з тією лише відмінністю, що одна команда була в польових умовах, а інша, займалася камеральними роботами.

Наше марсіанське літо вже доходило до успішного завершення, коли за два тижні до кінця місії, повернувшись з лабіринту на базу, ми нікого там не застали. Саме того дня друга команда проводила свої роботи на поверхні Марса.

На розвідку Док відправив Чарльза — науковця, попередньо спорядивши його лічильником Гейгера-Мюллера окрім термолюмінесцентного дозиметра, який завжди був у кожного з нас. За годину він повернувся зі старшим другої групи на плечах.

— Вони всі там лежать, — обличчя Чарльза було блідим, — Док, вони всі непритомні.

— Який фон назовні?

— Двадцять три мілізіверти на годину — в межах норми.

— А на...?

— Від тіл фонить як від ядерного кладовища. Дозиметр Брежича, показав одинадцять зівертів.

— Як далеко вони від бази? — запитав Док.

— Два кілометри.

— Радіація не вбиває одразу.

Наступна черга була за мною та вулканологом Метью. За два виходи ми перенесли тіла інших чотирьох астронавтів на базу.

Шатл ми поділили на два сектори, в один з яких помістили опромінених астронавтів, попередньо провівши запобіжні заходи зі знезараження забрудненого одягу та скафандрів.

Наявну воду розділили на дві частини — ту яку нам буде достатньо щоб завершити місію, та ту, якою ми промивали поверхню шкіри заражених, використовуючи дезактивуючі розчини.

Зі слів науковця Брежича, їхня група потрапила під сонячний протонний шторм, досліджуючи поверхню Марса. Внаслідок сонячного спалаху та коронального викиду маси потоки високозаряджених протонів та іонів обрушилися на незахищену поверхню планети. Астронавти наземної групи отримали значне опромінення в ту мить — близько одинадцяти-дванадцяти зівертів на годину. Наша ж група в той час була захищена товщиною лавової труби, тому жоден з нас не отримав смертельної дози опромінення.

Сонячний протонний шторм складається з протонів та невеликої кількості альфа-частинок й інших важких іонів високої енергії, які при взаємодії з речовиною викликали ядерні реакції. Протони вдарялися об ядра атомів в скафандрів, одягу та тканин тіл астронавтів, що призводило до ядерних реакцій, в результаті яких утворювалися радіоактивні ізотопи різних елементів.

Брежич пояснив, що це явище називається нейтронною активацією, внаслідок якої утворилися короткоживучі радіоактивні ізотопи — вуглецю-11, азоту-13 та кисню-15. Крім того, ці ж самі протони розщеплювали ядра атомів на менші фрагменти, деякі з яких були радіоактивними.

Радіоактивні ізотопи вуглецю, азоту, кисню, розпадалися шляхом позитронної емісії, та мали відносно короткий період напіврозпаду — близько двадцяти хвилин для вуглецю, десяти хвилин для азоту, та двох хвилин для кисню. Проблема полягала у загальній дозі радіації, яку отримали астронавти під час сонячно-протонного шторму та деяких інших радіоактивних ізотопів отриманих від опромінення скафандрів, батарей та системи життєзабезпечення.

Отримані одинадцять-дванадцять зівертів стали смертельними для них, через незворотні пошкодження органів, кісткового мозку, шлунково-кишкового тракту та й серцево-судинної системи.

Останні три дні для другої групи астронавтів стали пекельними.

Все що ми могли зробити на ту мить, це підтримувати гідратацію в намаганні прискорити виведення продуктів розпаду з організму через нирки. Медикаментозне забезпечення оптимальної роботи внутрішніх органів, введення антиоксидантів, лікування симптоматичних проявів.

Втім, наші друзі згасли швидко. Ні ми, ні медики НАСА, не в змозі були допомогти їм. І за рішенням з Землі, тіла та речі опромінених помістили в контейнери та залишили на місці їхнього опромінення. Облаштувавши їх у вигляді невеликого меморіалу, з вибитими іменами на металевих пластинках — перше офіційне Марсіанське кладовище. А ще через тиждень, нас змінила наступна партія дослідників, відправивши нас на Землю.

Вже вдома, я дізнався свою отриману дозу в одну цілу й дві десяті зіверти. Не смертельно, але хронічна втома стала моїм вірним супутником життя. Проте, я жодним чином не жалкую про моє літо на Марсі.