Цей Чейнджлінг - Поганий персонаж.

Цей Чейнджлінг - Поні!

Як і поні, часом мінявці можуть ставати доволі параноїдальними. Адже не щодня чейнджлінга виганяють із вулика лише за те, що він поні.

---------------------------------------------------------------------------------------

- Та ця мінявка — поні!

Уся робота в головній печері миттєво зупинилася, коли крик прокотився суміжними залами й сполученими тунелями. Сотні блакитних очей повернулися до новоприбулого, що стояв у входовому тунелі, напружено витягнувши копито й указуючи ним прямо на нібито винуватця.

Насупившись, Макс крадькома глянула за спину, аби перевірити, чи не висить із нею на стелі хтось із братів або сестер, але найближча родичка працювала щонайменше за двадцять кроків на іншій опорній колоні. Отже, Скрейп справді вказував на неї. Що було дуже дивно, бо вона взагалі-то не носила жодної личини — як, утім, і решта.

- Та що з тобою не так? - обурено вигукнула Макс. - Тут же ясно, що жодних поні немає!

- Саме так і сказав би поні! - парирував Скрейп. - Я розкусив твою гру, Максило!

- А? І як це взагалі мало б працювати? Подивись на мене! - Вона вдарила себе копитом у груди. - Востаннє, коли перевіряла, в поні немає хітину. І на стелі догори дриґом вони теж стояти не можуть.

- У них вже є нові закляття для цього!

- Ти ідіот, - Макс похитала головою й знову взялася виділяти смолу, щоб замазати стелю й колону. Але коли печера й далі лишалася підозріло тихою, вона усвідомила, що всі досі дивляться саме на неї. Дехто навіть перемовлявся пошепки. - Почекайте. Ви ж серйозно не думаєте його слухати?..

- Ходять чутки… - задумливо мовив хтось.

- Ага. Це пояснює, чому Королева останнім часом наказала посилити патрулі.

Макс пирхнула.

- Та ну вас. Це просто знову хтось цида переправив у вулик. Скрейп і власний хвостовий отвір від рога не відрізнив би без записів, а тут він узагалі не знає, що мелить. Навіть якби поні й справді навчилися копіювати наші здібності — чому це саме мене виділяє? - Вона змахнула копитом на печеру й скептично хмикнула. - Та ми всі однакові зараз!

Скрейп розтягнув у посмішці пащу.

- От і чудово, що спитала.

- О, це має бути цікаво, - Макс відповіла тією ж усмішкою й недбало сперлася на колону. - Що там? Бачив, як я перетворилася на поні? Ой, страшно.

- До цього я ще дійду. Але спершу… - Скрейп обернувся й покликав когось у тунелі позаду.

У головну печеру вийшов броньований вартовий, волочачи за собою важкий мішок.

Серце Макс на мить завмерло.

Ох, кобиляче лайно.

Вартовий перекинув мішок, і на підлогу висипалися десятки книжок, сувоїв і пара плакатів.

Скрейп зареготав переможно й підняв один із томів.

- Чотирнадцять романів про Дерінг Ду, сім випусків «Поні-Супергероїв», квитки на конвент «Стар Трот», кількасот сторінок писанини — без сумніву, таємні повідомлення — і два плакати Шайнінг Армора. - Він кинув книжку назад на купу й скривився в зневажливій посмішці. - Усе це знайшли захованим за хитким каменем в одному зі старих вентиляційних тунелів. А тебе не раз бачили, як ти туди ходиш під час перерв.

- Ц-це не моє, - пробелькотіла Макс, намагаючись зберегти безтурботну усмішку. - Я й половини з цього не знаю, що воно таке.

- Та невже? - Скрейп підняв у повітря єдиний у своєму роді, дуже рідкісний і абсолютно незамінний перший тираж «Дерінг Ду та Храму Дюни». Його посмішка розширилася, коли він поставив книгу обкладинкою вниз на землю й заніс брудне копито над сторінками. - Тоді тобі ж не буде шкода, якщо я тут трошки потанцюю.

Стиснувши зуби, Макс ледве зобразила байдуже знизування плечима. - Мені все одно.

Копито Скрэйпа гепнулося на розгорнуті сторінки, і він заходив ним туди-сюди, втираючи бруд у чистий папір.

- Добре, добре, досить! Мені не все одно, тільки не чіпай мої речі! - заверещала Макс. Вона зірвалася зі стелі й кинулася рятувати свою колекцію, але вартовий рвучко виступив уперед і перегородив шлях, загарчавши попереджувально. Приголомшена, вона пригальмувала, втратила рівновагу й гепнулася на зад.

Запала тиша.

Макс ковтнула, відчуваючи на собі десятки підозрілих поглядів.

- Я… я можу все пояснити.

- Авжеж можеш, Макс, - Скрейп майже пишався собою, неквапом кружляючи довкола й шиплячи: - А може, сказати «поні»? Я стежив за тобою в покинутих тунелях, і варто було тобі подумати, що ти в безпеці й на самоті — ти скинула личину й почала писати таємні листи своїм Принцесам!

Скрейпа на мить охопило зелене полум’я, і перед усіма постав напрочуд гарний єдиноріг у бойових обладунках. Його міцне, небесно-блакитне тіло, червоні очі й довга грива з хвостом, темні, як ніч, робили його напрочуд привабливим.

У Макс у животі розверзлася безодня. Вуха прижалися, а від шепоту довкола стало ще гірше. Серце закалатало, крила запекли жаром, і вона була певна: виглядає, як школярка, що втупилася в свого краша.

Ого, він і справді виглядає на всі сто.

Валіант Доун був навіть кращим у третій особі, ніж у відображенні дзеркала: бездоганно вирізьблені риси, недоглянуті щітки на ногах і пружний круп. Жодна волосинка не стирчала зайво, він стояв із незламною впевненістю й мужньою чарівністю. Шкода лише, що зустріч припала на момент, коли вона стала жертвою параноїдального допиту. Але попри все, Макс підняла копито, так бажаючи бодай трішки наблизитися, щоб торкнутися тих міцних м’язів, уткнутися в теплий хут…

Ще один спалах зелені — і Валіант Доун знову став Скрейпом. Макс мало не знудило від усвідомлення, що щойно вона млосно задивилася на власного брата.

- Змирись, поні. Тобі кінець, - промовив він.

- Ну чого ми чекаємо? Схопіть її - його, тобто це! - вигукнув хтось.

- Ні, стійте! - заверещала вона. - Це не те, що ви думаєте!

- О, це буде цікаво, - зухвало відказав Скрейп. - Давай, пояснюй.

- Я… я просто… - Макс застогнала й згорнулася в клубок. - Я — о, личинко, чому це зі мною? – я писала фанфіки. Той поні, якого ти бачив, це мій оригінальний персонаж. Я перевтілююся в нього, бо так легше вживатися в образ, ясно?

Ух… Добийте мене. Зробіть це зараз.

Якби просто зараз із землі вирвалася велетенська мурена й проковтнула її, Макс навряд чи була б проти. Може, ще й подякувала б.

- Га. Дуже правдоподібно.

Вона обернулася до гурту й підняла обидва копита.

- Але ж це правда! Усе, що це доводить, – я фанатка понівської культури, але ж я не поні!

- Брехуха!

- Зрадниця!

- Ні! Я кажу правду! - закричала вона.

- Тільки поні захоплюються такою тупою дурнею. Вона ж мозок роз’їдає. Макс завжди була дивакуватою, але це вже геть поза межами.

Макс різко обернулася й зиркнула на того, хто це сказав. - Я все чула, Скритче! І взагалі, Дерінг Ду не тупа — там дуже цікаві теми піднімаються!

Інший брат, Вертекс, аж пересмикнувся й ткнув у неї звинувачувальним копитом.

- Фанфіки? Тьфу. - Він похитав головою, повільно й перебільшено вимовляючи кожне слово, наче проковтнув гнилі яйця. - Я робив речі, якими не пишаюся, але ти… ти гидка тварюка. Як ти взагалі спиш вночі?

Макс навіть подумала перекинутися в поні, щоб закотити очі, але обмежилася роздратованим зітханням. - Гей, це не моя вина, що ви такі вузьколобі. Писати фанфіки — це цілком здоровий спосіб зняти стрес.

- Продовжуй копати собі яму, - Скрейп підійшов ближче й сумно похитав головою. - Признайся вже, поні. Ти просто надто слабка, аби жити без своєї понівської зарази. Ти шпигунка!

- Та перестань уже — ти що, прикидаєшся тупим? - Макс схопилася на всі чотири, вищиривши ікла. - Я й є шпигунка, бовдуре! Мінява шпигунка! Я була в складі інфільтраційної групи у Вангувері!

- Тоді чому ти досі говориш, наче живеш там? - вигукнув хтось.

Цього разу до шепотів додалися сердиті бурчання. Декотрі брати й сестри вже оголювали ікла й зашипіли.

- Е-е… - вуха Макс прижалися, вона відступила на кілька кроків і почухала потилицю. - Ну, мабуть, я була під прикриттям так довго, що підчепила трохи акценту. Але це дрібниці. Я та сама Макс, яку Мати відправила в те завдання, клянусь!

Натовп загув і затріпотів крильми.

Коли стало ясно, що ще трохи — й вони обернуться на розлючений натовп, вона напружила залози й провела копитом по землі, розбризкуючи смолу. Потім указала на липкі зелені плями.

- Бачите? Поні так не вміють. Я ж ваша сестра, та біс його бери! Тут вилупилася. З вами зростала. Ви ж маєте мені повірити!

- А чому ми повинні? Ти нічого не довела.

- Гаразд, - Макс швидко обвела очима натовп і всміхнулася, коли знайшла потрібну мінявку. - Калікс! Ти ж мене знаєш. Ми ж разом були у Понівілі з коротким завданням.

- Ага. Ти тоді намагалася звабити мого жеребця й змусити його зрадити мені, - сухо відказала Калікс.

Макс нахилила голову.

- І чому це було проблемою? Ми ж усе одно ділимося любов’ю.

Але коли сестра насупилася ще сильніше, Макс вирішила не роздмухувати сварку й шукати когось іншого, хто її підтримає. Вгледівши в глибині печери доволі худорлявого мінливця, вона замахала копитом і затріпотіла крилами, щоб привернути увагу. Минуло вже чимало часу з тих пір, як вона востаннє говорила з Фемуром, одним із братів з її кладки. Хоч їх і розподілили по різних ролях у вулику, у розпліднику вони завжди були близькі.

- Фемуре, ти ж пам’ятаєш усі ті гарні часи, що ми провели разом? - усміхнулася вона.

- Гарні для тебе, мабуть, - пробурмотів він, безнадійно шкрябаючи копитом землю.

Її усмішка зблякла.

- Е-е?

- Тобі, певно, було дуже приємно, коли ти з’їдала половину моїх пайків любові, - огризнувся Фемур. - Лише тому, що я був дрібніший за тебе, ти, товста личинко.

У Макс відвисла щелепа.

- Що, серйозно? Але я… я не пам’ятаю, щоб таке робила.

Вона одразу прикрила рота копитом, коли майже всі її брати й сестри зашипіли та загарчали. Ой.

- Зачекайте, зачекайте! - скрикнула вона, піднявши передні копита захисно, бо ті насувалися на неї, як кам’яний обвал. Вони зупинилися, але ледве-ледве. Усвідомлюючи, що має лічені секунди, аби відвернути біду, вона зібрала голос у найспокійніший тон, який змогла витиснути: - Це ж просто дрібна помилка, в кожного пам'ять не ідеальна. Дайте ще один шанс.

- Ти ще й мала звичку пхати голову Торакса в покинуті кокони, - додав Фемур.

- О, це я пам’ятаю. Це було весело, га? - хіхікнула Макс, згадавши, як він бігав, мов картопля на ніжках. Вона глянула довкола й гукнула: - Гей, Тораксе, ти де? Пам’ятаєш це, так? Скажи їм!

- Торакс тут не живе. Він залишив вулик ще давним-давно.

У Макс смикнулося око.

- Ти жартуєш. Скажи, що жартуєш?

Посмішка Скрейпа розтягнулася ще ширше, він зробив копитом рух, ніби копає яму, й прошепотів:

- Отак, продовжуй копати…

Вона його проігнорувала й знову закричала:

- Тораксе! Перестань ховатися й виповзи зі своїм костлявим крупом! Це не смішно!

Ніхто не відповів. Або ж відповіли всі інші — оголеними іклами й гарчанням.

Все. Це кінець.

Озираючись довкола, не знаходячи жодного дружнього чи бодай нейтрального обличчя, Макс безпорадно хіхікнула й винувато всміхнулася.

- Слухайте, я знаю, що виглядає це кепсько, але, чесно, мабуть, я просто забула, що робила в дитинстві. Вибачте, гаразд? Можливо, я й була тим ще величезним вихідним отвором…

Фемур кашлянув.

- Добре, я була величезним…

- Кхм, - фиркнула Калікс.

Макс стиснула зуби й уже хотіла вистрілити гострим словом, та спіткнулася об погляди, повні гніву й підозри. Вона зітхнула й повернула собі вимушену посмішку.

- Гаразд, я досі величезний вихідний отвір серед мінявців, але ж головне, що я чейнджлінг, правда?

- Брехня! - вигукнув Скрейп. - Справжня Максила, мабуть, у якійсь катівні у Вангувері. Твої фокуси й жалюгідні спроби нас розчулити на нас не подіють, поні! Хапайте її!

Макс заверещала, коли десятки братів і сестер накинулися на неї, мов скажені дерев’яні вовки. Вона проскочила під вартою й кинулася зигзагами між іншими, та хтось збив її з ніг ззаду й придавив до землі. Забагато. Забагато одразу. Варто було їй впасти — й вони навалилися зверху, придавивши кожну кінцівку так, що вона ледве могла поворухнутися.

Ніколи не думала, що відчую на собі рійову атаку. Це жахливо.

- І що з нею робити?

- Загорнути й почати живитися!

Навколо залунало гудіння крил і голодне шипіння.

- Ви пошкодуєте, коли зрозумієте, що - ай, не тисни мені на крила, Хітине! — у мені насправді немає любові, - огризнулася Макс. Вона зустрілася поглядом зі Скрейпом і прошипіла: - Коли це закінчиться, я тобі…

- Стривайте. А що, як це саме її план? - озвався хтось.

Макс кліпнула й підняла брову, коли натовп стих до замисленого гулу.

- Ага. Може… може, воно хоче, щоб ми з’їли його любов. Отруєну любов. Я бачив, як поні так труїли вогняних мурах: дають нещасному трохи отруєного цукру, відпускають додому — і бам, ціла колонія гине!

- А тепер згадаймо: воно ж так необережно спалилося, що навіть Скрейп його «розкусив». Навіть не намагалося нормально сховатися!

- Гей! - обурено насупився Скрейп на когось, кого Макс не бачила.

Вона не знала, плакати їй чи сміятися.

Дивно взагалі, як ми досі вижили як вид.

Вона зітхнула й розслабилася.

- Слухайте, просто спробуйте поживитися з мене зараз і закінчимо цю дурню раз і назавжди. Ми вже й так змарнували купу часу, а Мати нам усім голови відірве, якщо ми не повернемося до роботи.

Тиша. Ніхто не ворухнувся.

Макс застогнала й залюбки б кілька разів дуже енергійно прибила своє лице до землі, якби могла рухатися. Але ж ні. Ніхто не хотів бути піддослідним кроликом. А тим часом вона лежала розпластана під важкими задами всіх одразу. Якщо вони скоро не злізуть, їй справді може знадобитися насос, щоб відновити форму.

Говорити вона ще могла, але результати поки були жалюгідними. А магією користуватися не хотілося, бо й так мала залишки сил, ще й ризикнути втомою. Тож чекала.

Тиша затягувалася. Подихи виходили у хрипах, від тиску паморочилося в голові.

Та хай уже. Гірше не буде.

- Народ, ось ідея: я виглядаю як ви, говорю як ви і, судячи з усього, працюю так само, як ви. Просто дайте мені тут жити, і ми всі зробимо вигляд, що не поводилися сьогодні як повні ідіоти. - Вона скривилася й повернулася трохи зручніше, потім усміхнулася надійно. - Ну справді, яка різниця, навіть якби я була поні?

- У мене краща ідея, - раптом мовив вартовий. Він вивільнився з купи й став так, що її морда опинилася прямо перед його ніздрями.

Останнє, що вона побачила, були підошви його копит, перш ніж вони врізалися їй у голову. Світ розплився, і вона лиш встигла видавити щось схоже на жарт про те, щоб усі її брати й сестри проковтнули кактус, перш ніж темрява накрила її.

---------------------------------------------------------------------------------------

- Моя королево, з поні, який прикидався Максилою, розібралися, - сказав Скрейп, просуваючись у тронну залу й волочачи за собою роздутий мішок.

Поні?

Кризаліс підняла брову, слухаючи, як він вихваляється, що викрив шпигунку й розправився з нею. Коли він закінчив, вона була майже впевнена, що знайшла нового чемпіона у Відділі «Примус Кризаліс Ляпати Себе по Лобі». Вона стрималася. Ледь-ледь.

- Це… несподіваний розвиток подій. Я ж наказувала тобі обшукати тунелі й принести мені те, що знайдеш.

Скрейп низько вклонився.

- Пробачте, Ваша Величносте. Просто я побачив підступну змову проти вулика й мусив діяти, перш ніж стало надто пізно.

Ідіот. Я оточена ідіотами.

- Гаразд, хай буде. Вважаю, ти впорався більш-менш, зважаючи на обставини, - буркнула Кризаліс, махнувши копитом.

Вона підняла мішок магією й висипала вміст на підлогу. По одному перебрала все, зневажливо відкидаючи убік, аж доки не переглянула всю колекцію. А тим часом Скрейп стояв перед нею, наче цуценя, що чекає на ласощі.

Де ж я помилилася?

Попри це, вона всміхнулася й сказала:

- Молодець. Я подбаю, щоб твої пайки збільшили. Якщо знайдеш подібну контрабанду, одразу повідом мені, і я розберуся з винними. А тепер іди, поки я знищу цю понівську гидь.

Сказавши так, вона вистрілила тріскучим зеленим променем у купу, охопивши її полум’ям.

- Дякую, моя королево! - вигукнув Скрейп, виходячи з покоїв. - Дякую…

Кризаліс грюкнула твердою смоляною панеллю по входу, заглушивши його голос. Кількома закляттями вона герметично запечатала бар’єр так, що хіба новий Кантерлотський вибух його пробив би, й загасила ілюзорний вогонь над колекцією Максили.

Спершу вона відсіяла непотрібні клапті особистих писань Макс і зім’яла їх у кулю, яку кинула в сміттєву яму в кутку. Книжки й комікси вона обережно перенесла до великої скрині поруч з іншими меблями, колись вкраденими з Кантерлота. Розклала їх гарненько в хронологічному порядку, а тоді звернула увагу на два плакати Шайнінг Армора, що стояв величний і благородний перед палацом із кришталю.

У нас буде Другий Раунд. І цього разу, маленький жеребчику, переможу я.

Вона навіть трохи подумала використати їх як підстилку в розпліднику, але зупинилася перед тим, як роздерти, і замислено загула. Принаймні Шайнінг відкрив їй цілий новий світ вигаданих історій, завдяки яким її життя стало трохи менш нестерпним. Тож плакати також опинилися в скрині разом з іншими колекційними речами.

Цього разу вона дозволила собі тихенько захихотіти з насолоди, витягнувши останній том «Дерінг Ду» й злетівши в гамак під самою стелею. Підготовка до наступного вторгнення може й почекати. А зараз — тільки вона й нова захоплююча пригода. І можна хоч на мить забути, як це — бути королевою зграї ідіотів.

---------------------------------------------------------------------------------------

- Уф…

Макс застогнала, коли її голову пронизав шалений біль, пульсуючий нервами аж до самого хвоста.

Над головою майнула міль, привернувши її погляд до повного місяця, що висів у пурпуровому, зоряному, безхмарному небі. Застогнавши, вона перевернулася на бік і провела поглядом по горизонту. Окрім кількох кощавих дерев і жалюгідних кущів, лише кам’янисті виступи та голі пагорби вдалині надавали хоч якоїсь форми суцільній плоскості Безплідних земель.

Вони вигнали мене. Ці покидьки справді вигнали мене!

Вона просто лежала деякий час, слухаючи, як комахи перегукуються між собою. Зрештою, біль ущух настільки, що вона змогла піднятися на всі чотири й оцінити оточення. Довго не знадобилося, аби зрозуміти: пейзаж зовсім не відповідав жодним її спогадам про географію вулика.

Іншими словами, вона заблукала. Тимчасово. Ті, хто її сюди викинув, мабуть, спеціально відлетіли, аби не залишати слідів, що могли б привести назад. Хоча їй це й не було потрібно; трохи поблукавши, вона зрештою знайшла б якісь упізнавані орієнтири й за ними визначила місце розташування вулика. Майже кожен, хто вибирався назовні надовго, знав, як це робиться.

Залишалося лише питання: чи вона взагалі хоче повертатися?

От так несподіванка.

Повернувшись у бік, де, як вона сподівалася, був вулик, вона підняла копито й потрясла ним у тому напрямку, вигукнувши:

- Ну й добре, най буде такий шлях! Раз ви вигнали мене за те, що я «поні», то я стану найпонеєвішим поні з усіх і назбиратиму більше любові, ніж ви всі разом коли-небудь могли уявити. І ділитися не збираюся!

Холодний вітер поніс її слова в ніч.

Макс здригнулася й знялася в повітря, дзижчачи крилами сильніше, щоб зігрітися. Запасів енергії їй мало вистачити, аби дістатися до найближчого містечка, а далі залишалося лише діяти розумно й робити те, що мінявці вміють найкраще.

Через шість місяців…

- Просто неймовірно, я досі не вірю, що ви автор «Дерінг Ду та Світанкового Страйдера». Це ж першокласний рівень у моїй фанфік-бібліотеці! - захоплено вигукнув трохи пухкенький жеребець. В його очах сяяли зірочки, коли він простягнув копито Макс. - Я Квіблі Пенс, до речі. Великий шанувальник.

Ну, ще б пак.

Макс усміхнулася й потисла йому копито, насолоджуючись гостро-цитрусовим потоком пристрасного захвату, що лився від нього. Сам Центр конвенцій у Мейнхеттені вже й так був наповнений полем обожнювання від кількох тисяч фанатів Дерінг Ду, та все ж ніщо не зрівняється з реакціями тих, хто усвідомлював, що розмовляє з одним із кумирів свого фэндому.

Трохи натяків тут, кілька згадок там — і вони вже дивувалися, звідки вона так багато знає про її ж власні історії. Питали, чи вона теж їх читала, а тоді вона робила крок уперед і відкривала, що вона, Санні Спрінг, власне, й написала їх. Квіблі Пенс був лише її останньою жертвою — тобто донором. Велика частка його захвату була спрямована саме на неї, і вона майже фізично відчувала, як розпирає від цього чистого потоку любові до її творчості.

- Рада, що тобі сподобалося, - сказала вона, дозволивши щокам трохи зарум’янитися, рівно настільки, щоб підкреслити бірюзову шерсть і золоту гриву. - Ти навіть не уявляєш, як багато це для мене значить, містере Пенс.

- О, просто називай мене Квіблі, - відмахнувся він, а тоді кивнув у бік одного з торговців. - Скажи, Санні, можна запросити тебе на напій?

Макс кокетливо посміхнулася.

- Ну, раз ти так гарно попросив, то звісно!

Просуваючись переповненою залою неквапним кроком, Квіблі Пенс запустився у довжелезний монолог про якості її робіт — від структури сюжету й до характеризації та філософії, звісно ж, із купою особистих зауважень, що саме можна було б покращити. Не забув і натякнути, що вона могла б цілком використати його оригінальних персонажів, якщо забажає. Макс не зважала, що майже не могла вставити й слова; вона просто купалася в його обожнюванні, наповнюючи резерви по вінця.

- Мушу сказати, я просто обожнюю персонажів, яких ти ввела в останній публікації, - мовив він, коли вони вже взяли напої й сіли за столик. - Скрейп, Торакс, Фемур та компанія — усі надзвичайно кумедні прихвосні. Вдалий баланс: достатньо дурні, щоб було смішно, але й достатньо вправні, щоб залишатися загрозливими. Імена трохи дивні, якщо чесно, але то дрібниця. Був якийсь особливий натхненник для них?

- У мене дуже… цікава сімейка.

Квіблі кліпнув очима.

- Справді? То ж яка ж у тебе сім’я.

Макс закотила очі й розсміялася.

- О, ти навіть не уявляєш.

---------------------------------------------------------------------------------------

Приквел: Топ Едж.

Максілла — вигнаний чейнджлінг, яка мешкає в Балтімейрі та пише оповідання для життя. Її життя досить звичайне і понячне, поки її не відвідує дуже незвичайний фанат, який просто не залишає її у спокої.

Після довгого, виснажливого вікенду на останній конвенції Дерінг Ду в Лас Пегасі Максілла нічого не хотіла більше, ніж забратися в ліжко і зануритися в сон на кілька днів, щоб осмислити емоційну енергію, яку вона «зібрала» від відвідувачів. А саме — від власних фанатів, яких вона виховала завдяки багаторічній кар’єрі написання фанфіків про Дерінг Ду, Стар Трот, Могутні Поні та кілька власних оригінальних історій.

За її підрахунками, цієї енергії вистачить до наступної конвенції з надлишком, тож вона могла на кілька місяців зменшити «збирання» і насолоджуватися заслуженими «бітами». А якщо йдеться про те, як поні вміють насолоджуватися життям, то вони точно знають, що роблять. Серйозно, в рою не завадили б кілька спа і цукеркових магазинів.

У плані житла поні теж переграли чейнджлінгів. Протягом року Макс заробила достатньо, щоб купити будинок на краю лісу. Хоча він був значно меншим за середній понячий, у ньому був сухий, затишний підвал і він був достатньо далеко від міста, щоб мало хто сюди навідувався, а отже, знижувався ризик, що хтось випадково побачить її справжню форму вдома. До того ж було чимало шляхів для втечі, якщо щось піде не так.

Макс насвистувала мелодію, мчачи стежкою до свого будинку, виглядаючи як звичайна земна поні, жуючи карамельну ириску із кривою посмішкою. Теплі промені вечірнього сонця теж були приємні. Осінь перетворила більшість лісу на яскравий вибух червоного, жовтого та оранжевого кольорів, і вона уявляла декілька нових локацій для наступної історії. Дерінг Ду могла б відправитися у пригоди в драконячих землях або в якесь не менш гаряче місце. А може, навіть поїздка прямо в Тартар могла б додати пікантності.

Хмм. Дерінг Ду і Блек Спайр…

Її усмішка перетворилася на грайливий оскал при уяві про божевільного культиста-дракона на вершині вулкану, який намагається вирвати серце Дерінг її голими кігтями.

Як тільки вона зайшла до будинку, Макс одразу попрямувала до свого кабінету, щоб записати ідею, поки вона не вислизнула з пам’яті. Коли це було зроблено, вона спустила свої переповнені сумки з мерчем Дерінг Ду в підвал через люк, захований під килимком у вітальні. Окрім кількох стратегічно розташованих колоній люмінесцентних грибів на схованих смужках смоли, вона не тримала там освітлення, щоб відлякати непроханих гостей. У порівнянні з чейнджлінгами, у поні жахливе нічне бачення. Єдинороги могли б робити світло самі, але два з трьох — краще, ніж нічого.

Стіни були прикрашені постерами, а полиці ломилися від її зростаючої колекції коміксів, романів і іграшок. За кілька хвилин вона впорядкувала нові колекційні предмети серед старих і, не церемонячись, плюхнулася на ліжко та залізла під ковдру. Вона задоволено зітхнула, насолоджуючись відчуттям ситості; чейнджлінги рідко відчувають насичення, та й ненадовго, коли повертаються в рій для перерозподілу.

Вона усміхнулася у подушку і тихо засміялася, думаючи про всіх у рої.

- Хлопці, заздріть!

Вони, мабуть, теж голодували. Добре їм, що вигнали мене.

Коли Макс закривала очі і занурювалася у сон, вона дозволила своїй понячій подобі розтанути у безвогняному полум’ї, щоб зберегти енергію.

- Найкрутіша. Річ. Взагалі! - шепотів писклявий голос.

Макс різко повернулася у світ бадьорості такою силою, що в неї почався напад кашлю. Прочистивши дихальні шляхи, вона скинула ковдри та стрибнула на всі копита, оглядаючи підвал. Але вона не побачила нічого незвичного. Жодної поні серед меблів або під сходами. Ні звуку дихання, але, можливо, це через надто гучне серцебиття.

Лаячись на себе за розслаблення, вона налаштувала своє «шосте чуття» і відчула хвилі захоплення, цікавості і трохи нервозності, що виходили з точки трохи над нею. Поглянувши вгору, вона побачила пару рожево-червоних очей за кілька довжин хвоста, що дивилися прямо на неї.

- Привіт!

- Т’чаак! - прокляла вона, випускаючи вражаюче закляття на непроханого гостя.

Той, високим писком, відскочив убік і ухилився від зеленого магічного болту.

- Ей, що за метушня?

- Ти!

Макс шипіла і махнула обома передніми копитами, кидаючи липку смолу з залоз у напрямку порушника. Вона влучила в хвіст та крило, надійно прикріпивши його до стелі.

У голові в неї крутилася низка думок, поки вона готувала закляття, щоб дезорієнтувати свого домашнього непроханого гостя. Більшість думок стосувалися способів викликати амнезію, а також того, як вигнати поні з дому і викинути кудись далеко, не привертаючи зайвої уваги. У гіршому випадку — підготуватися до втечі та замести сліди, якщо він все ж викличе правоохоронців або королівську гвардію. Навіть підживлена любов’ю, вона не хотіла зв’язуватися з поліцією чи гвардією.

Принаймні, до того моменту, поки вона не побачила, що поні — зовсім маленьке лоша. У нього була попелясто-сіра шерсть, туманно-сіре волосся, чистий бік, переплетені крила, надзвичайно пухкі вуха і кепка у тій же колірній гамі з написом «Топ Едж».

Фестрал. Або летючий поні, як його іноді називають.

Вона рідко бачила таких. За всіма ознаками — тихі та хитрі, і це пояснювало, як він підібрався так близько, що Макс навіть не помітила. Очевидно, він бачив у темряві так само добре, як і вона.

- Можеш спустити мене? - запитав він.

Макс моргнула кілька разів і глянула на лоша.

- Ні!

- Чому ні? - Він нахилив голову, поглянув на липкі шматки смоли і скривився, намагаючись визволитися. - Це гидко. Круто, але гидко.

- Ти вломився до мого дому!

Він невинно моргнув і показав на горище.

- Але вікно було відчинене.

Вона вдарила копитом по ліжку.

- Це не запрошення!

Після короткого роздуму лоша знизав плечима.

- Ну, тебе ж не було, як я мав питати?

- Я… ее…

Слова Макс закінчилися.

Коли вона шукала відповідь, зрозуміла, що лоша майже зовсім не показує страху чи хвилювання. Поганий знак. У нього є підкріплення? Чи це хитрий план відволікти її, поки дорослі готують справжню засідку?

Зиркнувши на нього, вона піднялася сходами і швидко оглянула ліс за закритими шторами. Нічого. Окрім незначних пересувань простих істот на вулиці, лоша був єдиною розумною істотою в межах п’ятдесяти ярдів від будинку.

Переконавшись, що всі замки на місці, і зафіксувавши відчинені вікна, вона повернулася вниз і виявила його все ще терпляче висить, дивлячись на її колекцію з чистим захопленням і трохи схожим на чейнджлінга голодом. Вона інстинктивно стала між ним та своїми речами на всякий випадок.

- Добре, спробуємо ще раз. Що ти взагалі робиш у моєму домі? - запитала вона з похмурим виразом.

Він усміхнувся.

- Просто хотів сказати привіт.

Вона звузила очі.

- Це не може бути всім. Жодна поні просто так не каже «привіт» чейнджлінгу.

Її очі розширилися, коли вона зрозуміла, що вся їхня розмова відбувалася з її природною формою, аж до хриплого голосу і чорного хитинового панциря. У той момент її б не здивувало, якби лоша спалахнув у полум’ї і виявився Фемуром, Скрейпом або одним із її дурних братів, і почав сміятися над нею. Але можливість відчувати та поглинати його емоції відкинула цю ідею.

Оскільки жодної іншої корисної думки не виникло, вона сказала перше, що спало на думку:

- Як тебе звати?

- Топ Едж, - відповів він, не відводячи очей від колекції.

Макс поглянула на слова на його кепці.

- Ага. Мусила здогадатися.

Вона стала прямо на його лінії зору та зустрілася з ним поглядом.

- Ти надто спокійно ставишся до цієї ситуації. Хіба не трохи хвилюєшся, що я чейнджлінг? Ти взагалі знаєш, що я таке?

- Так. Ти одна з тих жукових поні, що можуть виглядати як будь-хто й їсти любов та таке інше. Мама й тато кажуть, що ви страшні й небезпечні, але саме це робить тебе найкрутішою «поганим флангом» письменницею! - Він паузував, задумливо хмурився, потім похитав головою і додав: - Ну, після AK Ерлінг, бо вона створила Дерінг Ду. Я твій найбільший фан, міс Санні Спрінг!

Санні Спрінг. Її поняча форма.

Він справді думає, що я справжня? Вау. Поні справді дурні.

Тоді вона згадала, як опинилася в житті одна, і зрозуміла, що, можливо, чейнджлінги не повинні називати жуків чорними.

Все ж, незважаючи на добре запасену енергію, Макс відчула, як її апетит зростає в очікуванні того, щоб розбити його ілюзію — що вона насправді та сама Санні Спрінг, поняча авторка. Технічно, так, але враховуючи репутацію чейнджлінгів, він повинен був зрозуміти, що вона замінила неіснуючу оригінальну, а не думати, що вони одне й те саме. Вона ледве стримувала слиновиділення, уявляючи, як налякає його по-справжньому. Раціональна частина її наполягала, що це лише підвищить ймовірність викриття за коротке дешеве задоволення, але його повна відсутність самозбереження перед очевидною небезпекою дратувала її понад міру.

Крім того, це навчить його не тинятися по моєму підвалу!

- Погані новини, маленьке лоша. Міс Санні Спрінг тут більше немає. - З оголеними іклами та зубастою усмішкою вона стрибнула вгору, зачепилася за стелю і обійшла його, мов перевернута кішка, зловісно гудучи крилами. - Я забрала її далеко, щоб її ніхто більше ніколи не знайшов. А ти наступний у черзі на зникнення…

Зіниці Топ Едж звузилися, і вона відчула крапельку страху, що пробігла ним, коли він відсахнувся, але скоро хмара самовпевненої байдужості заповнила цей витік. Він похитав головою і усміхнувся їй:

- Ні-ні, не може бути. Я знаю, що ти написала всі ці історії. Ти завжди перетворюєшся на Валіант Давн, Дерінг Ду та всіх інших героїв, коли пишеш, і…

Макс майже впала зі стелі.

- Почекай, що… стоп! Коли ти це бачив?

Він хитро усміхнувся і показав жестом, якби повзав догори ногами.

- Ти хитра, але я теж. Я завжди можу знайти тебе у печері біля річки, під величезною зламаною сосною в лісі і в кімнаті на горищі. Тобі також подобається писати в кафе та в парку, але там ти не перетворюєшся на героїв, бо, мабуть, не хочеш, щоб інші поні тебе бачили.

- Що за… - вона відсахнулася, хитнувши головою. - Ти… ти мене переслідував?

Він продовжував, наче не почув, поглядом ковзаючи по полиці з її кастомними плюшевими іграшками.

- І ще, тобі подобається брати Дерінг Ду і прижимати її морду до морди Віліанта і…

- Добре, добре, вірю! Заткнись! - шипіла вона, відчуваючи, як гаряча кров приливає до крил.

Боже, цей маленька личинка — монстр.

Якщо б хтось у рої дізнався, як довго він її переслідував, їй би ніколи цього не забули. Виявляється, що ненавмисне життя трохи притуплює її відчуття, і вона навіть не помічала, як якийсь дурний лоша слідує за нею, навіть у найособистіших місцях. Вона відчувала себе брудною і… дещо порушеною.

- Чорт забирай, хіба так почувають себе жертви ченджлінгів?

Вона зригнула і на мить заспокоїлася, перш ніж повернути погляд на Топ Еджа. Його язик стирчав з кута рота, поки він піддягав липку смолу кістяним пальцем-крилом, мов археолог, що чистить бруд з безцінного артефакту.

Помітивши її погляд, він подарував надійну усмішку і запитав:

- То можеш навчити мене писати такі класні історії, як ти?

- Звісно, що ні! - гарчала вона. - Збирайся з дому вже!

Він глянув на своє склеєне крило і хвіст.

- Емм…

Макс фиркнула і плюнула на грудки смоли. Вони розтягнулися під його вагою і розчинилися у водянисту слизьку масу, а він спритно зловив повітря вільними крилами перед тим, як торкнутися підлоги підвалу. Але замість того, щоб стрімко підійнятися сходами, він просто присів на підлогу й дивився на неї, мов щеня, що чекає ласощів.

Її око здригнулося.

- Я теж пишу історії, і мої друзі кажуть, що я непоганий, - сказав Топ Едж, прикушуючи губу й тручи задню частину шиї, поки легкий рум’янець розливався по його щоках та вухах. - Але я знаю, що стану ще кращим, якщо ти мене навчиш!

Макс розглядала ідею тримати його в полоні традиційним способом, але без одного з її братів або сестер як дублера це швидко призвело б до пошуків й небажаної уваги, щойно його батьки помітили б його відсутність. Вона могла б замінити його сама і харчуватися емоціями батьків, але міняти свободу та незалежність на школу — принизливо, і лише найнепідготовленіші ченджлінги так роблять. Вона точно не збиралася кидати все, над чим працювала, заради чогось настільки дріб’язкового; вона ж художниця, заради Бога!

Вона спустилася зі стелі, важко приземлилася на дошки підлоги й вказала копитом на сходи.

- Вихід там. Звалюй, малий.

Його усмішка зникла.

- Але…

- У мене немає часу няньчити таких дурних личинок, як ти. Звалюй! - Вона тупнула по підлозі, і він здивовано ахнув.

Сльози навернулися на очі, і Макс відчула, як груди стиснулися, коли він пройшов повз неї й повільно підіймався сходами з опущеними вухами, крилами та хвостом. На півдорозі він зупинився, витер очі.

- Я думав, ти класна, а ти… ти просто злий, підлий придурок! - сказав він між риданням.

- Розкажи це комусь, кому не байдуже. - Потім Макс звузила очі і додала: - Власне, краще не розповідай. Бо якщо проболтаєшся, я зроблю твоїм батькам те саме, що доктор Кабальєрон зробив дядькові Дерінг.

Топ Едж ахнув, і хвиля солонувато-жовтого страху пройшла Макс, коли він рвонув сходами. Мить потому він крикнув униз:

— Добре, будь так! Я стану найкращим письменником у світі і напишу ще кращі історії, ніж ти могла б. І не дам тобі жодної прочитати!

Тиша заповнила підвал, поки звук його тріпотіння крил стишився.

Макс просто дивилася в підлогу. Щось було не так.

Що зі мною?

Вона скривилася і помасажувала груди, коли спалах випадкових емоцій уразив щось важливе під ребрами. Навіть спогад про його мокрі очі й ридання кусав її нутрощі, і з кожною хвилиною це відбирало енергію. Не настільки, щоб наражати на небезпеку, але цілком достатньо, щоб рахуватися значною витратою, яка відправила б її на дрібну роботу в рої, поки вона не впорядкує себе. Даремні, неефективні ченджлінги не годяться ані для шпигунства, ані для збору любові.

Попри спроби блокувати це, вона не могла перестати витрачати енергію, щоб відчувати дискомфорт через сказане йому. Судячи з усього, він, мабуть, заразив її чимось неприємним…

Макс похилилася на всі копита і почала переглядати книги, сподіваючись знайти щось, що відверне її від дискомфорту, але нічого не здавалося цікавим. Навіть остання пригода, яку вона читала лише двічі, не могла відволікти її від лоша. Мабуть, їй варто було просто потішити його, як більшість фанів, навіть якщо він змусив її виглядати повністю некомпетентним чейнджлінгом.

Не можу повірити, що я настільки розгубилася, щоб відмовитися від безкоштовної їжі…

Так, це було неймовірно дурно. Точно причина емоційного витоку, а не тому, що їй шкода Топ Едж чи щось таке.

- Е-е… Міс Спрінг?

Макс моргнула і подивилася на сходи. Перевернуте обличчя Топ Едж визирало з люка; його очі були трохи червоні, і він промовив:

- Двері та вікна всі зачинені, а я занадто великий, щоб пролізти через димар. Можеш випустити мене?

Макс приклала копито до обличчя, затріпотіла крилами і перелетіла до нього. Він відступив на поважну відстань за диван у вітальні, коли вона дісталася люка, обстрілюючи її ще однією хвилею чорної, гірко-кислої докори.

Скорчившись всередині, вона зробила непримітну, сором’язливу усмішку і сказала:

- Слухай, малий, я передумала. Можеш залишитися трохи.

Очі Топ Едж розширилися, а вуха піднялися.

- Справді?

- Так. Лише припини мене переслідувати, добре?

- О, добре. Я можу! - Він енергійно кивнув, і з нього знову виходила частинка вдячності та трохи колишнього захоплення.

Макс стримала зітхання полегшення, коли різкий дискомфорт у грудях вщух.

О, набагато краще. І що тепер?

Якраз тоді шлунок Топ Едж вирішив її проблему гучним бурчанням.

- Голодний?

Він кивнув.

- Сніданок був би чудовий.

- Дивно, що ти ще не допоміг собі моєю їжею.

Топ Едж нахилив голову.

- Чому? Красти неправильно.

Але, схоже, вломитися і переслідувати цілком нормально…

- Та будь що. - Вона крокувала до кухні, не вмикаючи світло, бо вони обидва бачили в темряві. - Давай, я впевнена, що знайду щось, чим ти можеш перекусити.

- Ура, дякую!

Хвилиною пізніше Макс виявила себе за столом разом із Топ Едж, спостерігаючи з хворобливим захопленням, як він пожирає манго з рівними частками звірячої люті та клінічної точності. Коли він скандально очистив кісточку манго, кинув її назад у миску й перейшов до поїдання шматка кавуна, вириваючи великі шматки м’якоті, а червоний сік стікав із куточків рота. Вона не могла зрозуміти, чи робить його захоплений вигляд усе це мило, чи жахливо.

Ух. Не дивно, що деякі поні лякаються цих створінь.

Зізнаючись, у неї й так було не надто багато манер за столом, але принаймні вона знала, що не варто перетворювати прийом їжі на реконструкцію Війн Драко-Грифонів. Не кажучи вже про ризик поперхнутися…

- Яве, саве іш історійтові побобається? - запитав він, рясно наповнивши рот кавуном.

- Може, спочатку ковтни, а тоді говори, - сказала вона.

Він ковтнув залишки і показав їй свій відкритий порожній рот.

- Ось, усе з’їдено. Ти говориш, як моя Мама. Я чесно не розумію, чому всі поні хвилюються, якщо я можу робити обидва, чесно. У мене великий рот.

Макс зберігала серйозний вираз обличчя. Б’юсь об заклад, що так і є.

Потрібен був момент, щоб повернутися до розуміння його питання. Вона не бачила шкоди в тому, щоб трохи потішити його — хай вже ковтне трохи емоцій для власного задоволення.

- «Келих Грифона» — моя улюблена, - сказала вона. - Він не найрозумніший у серії, але в ньому Дерінг переживає набагато ширший спектр емоцій, ніж зазвичай. Приємно бачити, як вона досліджує стосунки з Віплашем і… - її повіки опустилися наполовину, - тобі це взагалі не цікаво, правда?

Топ Едж висунув язик і скривився.

- Бле, стільки гидкого цілування. Мені більше сподобався «Вугілля Гори Віспі». Думвінг був найкрутішим поганим хлопцем!

Око Макс здригнулося при згадці про найбільш «крайового», малореалістичного і об’єктивно найгіршого лиходія AK Ерлінг. Але Топ Едж випромінював таку любов до вигаданого напівдракона-напівпоні, що вона стримала своє кривлення, поки він безупинно тараторив про трагічне минуле Думвінга і його надзвичайну здатність перетворюватися на тіні та викликати мертвих. Типові речі некроманта; у нього навіть були чорні шати й череп’яста морда.

Вона намагалася згадати про переваги інших суперників Дерінг Ду, але все це майже нікому не було цікаво. Зрештою, вона просто здалася й слухала, час від часу бурмочучи півсерйозні «ага», коли він особливо захоплювався розповіддю про улюбленого персонажа.

Після двадцятої хвилини вона вирішила перенаправити розмову заради власного розуму. Її фальшива усмішка могла витримати лише стільки приниження.

- Знаєш, я досі не розумію, чому ти не боїшся мене, - задумливо промовила вона вголос.

Топ Едж знизав плечима.

- Я не розумію, чому всі поні так бояться вас. Ви виглядаєте трохи дивно, але все, що ви можете робити, таке круте! Чому б вам просто не вийти на вулицю? Без маскування, я маю на увазі.

- Ти жартуєш? - фиркнула вона і похитала головою. - Вибач, малий, але ти поняття не маєш, через що пройшли ченджлінги. Я знаю свою історію. Колись кілька королев намагалися бути добрими до поні, але отримали лише страх і відторгнення. І ще купу гострих списів, що летіли їм назустріч. Ти не знаєш, як це — бути вигнаною з дому, у пустельне безлюдне місце… - Вона зупинилася на півслові і насупилася. - Чому ти на мене так дивишся?

Ентузіазм Топ Едж повністю зник. Він прийняв пониклу позу з відведеними назад вухами, а його рожеві очі дивилися на неї так інтенсивно, що вона подумала, що може загубитися в їхніх рідких глибинах. Він мав вигляд примарного когось у п’ять разів старшого, хто пережив безперервні приниження й страждання, і вона могла лише вбирати потік співчуття, що лився від нього, коли він прошепотів:

- Я знаю, як це.

Макс дивилася на нього.

Чи були фестрали відлюдниками навіть серед своїх понячих однолітків? Чи їх уникали через хижий вигляд або нестандартні звички харчування? Мабуть, так. Судячи з побаченого, поні мали тенденцію маргіналізувати будь-кого, хто не відповідав нормі, навіть через такі дурниці, як кількість зайвих бітів. Вона уважно слухала, поки він почав пояснювати; якщо фестрали справді мають таке ж важке життя, як ченджлінги, вони могли би бути корисними союзниками проти інших еквестрійців за правильних обставин. Їй потрібно було знати більше.

- Було таке, що я пропустив тренування з копитоболу, і тоді однокласники дражнили мене, бо я погано зіграв у матчі, - сказав Топ Едж із сумним зітханням.

У Макс здригнулося око. Знову.

- Це твоя власна вина… яка суть?

- Вони сказали мені гидкі речі.

- Ух. - Макс приклала копито до обличчя так сильно, що здригнулася від удару. - О, вау, ти мене зовсім здивував. Ти навіть уявлення не маєш, наскільки ми різні.

Топ Едж знизав плечима і усміхнувся зубасто.

- У мене ікла, у тебе ікла. Наскільки ми можемо бути різними?

Попри всю дурість цього всього, вона хіхікнула.

- Хе. Логіці цієї аргументації не посперечаєшся. Слухай, твої батьки знають, що ти тут зі мною?

- Ні. Мама і Тато дозволяють робити, що хочу, доки я повертаюся додому до сходу сонця. - Він нахилився ближче й прошепотів:-— Мабуть, вони втомилися няньчити після того, як робили це для Катінг Едж і Блідінг Едж.

- Е?

- Мої старші брати.

О.

Макс фиркнула.

- Вони витратили всю любов першими, га? Типово.

Ще й найвищий пік креативності в іменах.

- Думаю, так. А ще є моя старша сестра.

- Дозволь вгадати: Шарп Едж? - Макс усміхнулася, опустивши повіки. - Я права, чи не так?

- Ні!

- Не можу сильно помилятися, - вона зітхнула. - Рейзор Едж? Або, як щодо Сліцінг Едж?

Топ Едж похитав головою й усміхнувся.

- Бетсі.

Макс моргнула, потім повільно кивнула.

- Добре, чесно, я цього не чекала.

- Бетсі особлива.

Трохи наголосила на «особлива», але вона вирішила не розпитувати деталі. Була інша турбота: як змусити його піти, не створюючи сцени.

- Е-е, Міс Спрінг?

Макс відкинула думки й буркнула:

- Е?

- Коли ти сказала, що передумала, це означає, що навчиш мене робити хороші історії, як твої? - запитав він.

Її рот витягнувся в тонку лінію.

- Ну…

- Можна я просто покажу тобі свого персонажа, будь ласка? - Він зняв кепку, дістав зі неї клаптик паперу й сунув їй перед очі. - Скажи, як зробити його крутішим!

Потрібен був момент, щоб розібратися в деталях хаотичного малюнка кольоровими олівцями та крейдою, але кров Макс застигла, коли вона побачила персонажа: чорне як смола хутро, червоні зі слідами пурпурного вогню очі, ельдрічні крила з кісток і тіней, грива та хвіст з диму і синіх іскор. Зі стриженим рогом на голові, кінчик якого світиться переплетеною синьо-бірюзовою магією. На кінцівках були шипоподібні виступи, явно без практичної користі, хіба що для самопошкодження. І шрами. Стільки рваних шрамів. Особливо один, що перетинав око до нижньої щелепи.

Макс прикусила губу.

З одного боку, вона не мала часу навчати новачка основам створення персонажів, не кажучи вже про письмову майстерність. З іншого боку, вона не могла дозволити йому випустити цю потвору у світ Дерінг Ду. Лише погляд на неї змушував її шкіру повзти.

- Е-е, мабуть, йому потрібна деяка робота… - пробурмотіла вона.

Обличчя Топ Едж опустилося, коли він повільно одягнув кепку назад.

- Тобі він не подобається.

Боже, лише не плач знову.

З глибоким зітханням Макс випрямила плечі й зустріла його погляд.

- Добре, почнемо з основ. Твого персонажа треба трохи підправити. Як його звати?

- Шедоу Хоук!

Топ Едж понизив голос, намагаючись звучати глибоко й грізно, але для Макс він звучав як щебетання білки. Хоча в десять разів більш здатний завдати їй зубного болю.

Він кружляв за столом, мов вовк, гарчачи:

- Найтмер Мун мала подарувати Її Дітям Ночі вічний рай, але Принцеса Селестія, Великий Лихвар, вигнала її, бо не могла терпіти, щоб хтось сильніший за неї був поруч. Тисячу років наш вид ховався від суворого сонця, відкинутий рештою Еквестрії через те, наскільки ми страшні й круті.

Макс підняла брову, коли він розкрив крила й загострив ікла для акценту.

- Сонцелюбиві хотіли, щоб її забули, але батьки Шедоу Хоук боролися, щоб підготувати шлях для повернення Найтмер Мун. Вони зберігали зоряні карти та книги, які всі інші намагалися спалити. Вони захищали своє село від дурних сонцелюбів. А потім, десять років тому, він народився в ніч синього місяця. Ти знаєш, що це означає, правда?

Вона знизала плечима.

- Розкажи мені.

- Це означає, що Шедоу Хоук є атаваром…

- Думаю, ти маєш на увазі «аватар», - вставила вона.

Топ Едж на мить надув губи, потім фиркнув і продовжив:

- Аватар Ночі. Темна магія живе в ньому, чекаючи, щоб зруйнувати все, до чого доторкнеться. Вона вирвалася з нього одного разу, і було багато ридань і скреготу зубів. Він досі має шрам від того, і одного дня використає свої сили, щоб врятувати Дерінг Ду!

Макс глибоко вдихнула і повільно випустила повітря свистом. Топ Едж цілком виправдовував своє ім’я. Принаймні, у нього було відчуття драми.

- Малий, можливо, тобі варто спробувати щось трохи… скромніше для дебюту на сцені фанфіків. - Вона охопила себе зеленим полум’ям і перетворилася на максимально близький аналог Шедоу Хоук, стримуючи блювання при цьому.

- Бо якщо хочеш, щоб цей персонаж став твоїм головним героєм, у довгостроковій перспективі тобі ніяких послуг не зробить.

Вуха Топ Едж опустилися.

- Чому ні? Він і так виглядає суперпотужним і крутим!

- Саме тому. - Вона провела копитом по своїй формі. - Ти зробив його надто особливим.

- І що в цьому поганого? - запитав він, насупившись, коли знову забрався на стілець. - Мама каже, що всі поні особливі.

- Б’юся об заклад, що так і сказала, але вона розповіла тобі лише половину історії, - сказала Макс без паузи. Потім нахилилася ближче і прошепотіла: - Хочеш знати секрет для дорослих?

Він кивнув.

- Ніхто не особливий, - сказала вона сухо.

- Але…

- Ніхто! - прогриміла вона глибоким голосом жеребця, вдаривши копитом по столу з такою вагою, що тарілки та чашки зазвучали. - Навіть принцеси не особливі. Бо в глибині душі ми всі жалюгідні личинки, що повзають під пекучим сонцем, сподіваючись дожити до наступного дня, і нам більше за все подобається бачити, як хтось інший проходить через життя — щастя — це лише бонус — хоча вони такі ж жалюгідні, як і ми.

- Але…

- Вибач, малий. Ти не особливий, я не особлива, ніхто не особливий.

Топ Едж насупився.

- Але це звучить… сумно і нудно.

Макс усміхнулася, повертаючись у чейнджлінг-форму.

— І ось у чому секрет. Ми всі зовсім не особливі у власному особливому сенсі, і саме це всім подобається бачити і читати.

Він примружився, нахиляючи голову з одного боку на інший, ніби шукаючи діру в її черепі, звідки витік мозок. Після миті він похитав головою і підняв обидва передні копита в повітря.

- Це зовсім не має сенсу!

- О, повір мені. Коли досягнеш мого віку, усе стане зрозуміло.

Мабуть, раніше, якщо життя почне сильно псуватися, додала вона про себе.

- Але до того часу тобі доведеться довіряти моєму слову. - Вона підняла копито й простягла через стіл. - Тож… ти мені довіряєш? Якщо хочеш моєї допомоги, доведеться. Інакше я залишу тебе розбиратися самому; без образ.

Топ Едж декілька секунд дивився на стіл, прикусив губу. Потім перевів погляд по кухні, ніби шукаючи відповіді серед каструль і сковорідок. Нарешті він зустрів її очі, зітхнув і підлетів, щоб доторкнутися копитами.

- Добре. Я ще не все розумію, але хочу, щоб ти мене навчила.

І він це серйозно мав на увазі. Макс відчула, як його довіра обвиває її, немов вусик — щось, чим можна скористатися, щоб отримати любов і захоплення. Також, на жаль, щось, що могло завдати значного болю, якщо нею зловживати. Вона ще не знала, в якому напрямку піде цей біль.

Дивно. Це не мало бути двосторонньою угодою.

Та все ж, це була інвестиція, яку варто було розвивати, тож вона відклала це на потім. Її навіть не засмутило, що вона випадково витратила трохи енергії, щоб подарувати щиру усмішку, піднімаючись зі стільця й виходячи з кухні.

- Ходімо; подивимося, чи зможемо зробити твого Шедоу Хоука трохи більш реалістичним. Слідуй за мною.

Макс повела його у свою студію, де стояло дзеркало в повний зріст, яке вона зазвичай використовувала для створення персонажів, беручи себе за модель. Перевіривши, що всі вікна й двері закриті, вона перетворилася на Шедоу Хоука і почала виснажливий процес обговорення з Топ Едж кожної фізичної характеристики, замінюючи одну на іншу в потоках зеленого полум’я. Незважаючи на довіру, його довелося переконувати перед кожною заміною надмірно «гострих» рис. Зрештою, вона змогла позбутися найгірших елементів: примарних кістяних крил — уникаючи дурних жартів про «крилову ерекцію» — ефемерної гриви та хвоста, безглуздих шипів на тілі й більшості яскравих шрамів.

- Тепер це персонаж, з яким можна працювати, - сказала вона молодим жеребцем, з відчуттям суворого задоволення.

У дзеркалі стояв світло-фіолетовий, середнього зросту фестрал із червонувато-фіолетовими крилами та сірково-блакитним розпатланим волоссям. Його блакитні очі, напівусмішка та покірна постава натякали на щось первісне, готове вирватися, відповідно до бачення Топ Еджу про його минуле. Маленький шрам на грудях біля серця та зламана шабля як к’юті-марка. В цілому — набагато більш доступний персонаж, ніж був на початку, і хоча він ще не відповідав стандартам Макс, вона вирішила залишити Топ Еджу трохи його іменного «характеру». Трохи.

- Гаразд, він все одно виглядає круто, - сказав Топ Едж, обходячи її по колу, оцінюючи кожну дрібницю з хвилюванням і задоволенням. - Тепер зробимо його біографію!

Макс поглянула на годинник і повернулася до своєї справжньої форми. Потім погладила його по голові:

- На сьогодні досить. Уже пізно для мене, а тобі не варто проводити занадто багато часу в чужому домі. Отримай дозвіл від мами й тата — просто не кажи, що я чейнджлінг, гаразд? - Можливо, продовжимо іншим разом. Домовились?

Велика усмішка засяяла на його обличчі, а крила шалено махали, коли він закричав:

- Домовились!

Макс кивнула на двері.

- Ходімо, я проводжу тебе.

Коли вони рушили до вітальні, Топ Едж потягнув її за хвіст і запитав:

- Гей, ти коли-небудь писала про себе? Було б круто, якби ти об’єдналася з Дерінг Ду! У неї ніколи не було чейнджлінг-помічника.

Макс фиркнула.

- Само-вставка? Ха! Це ніколи не станеться. Хто захоче читати про чейнджлінга, що прикидається автором фанфіків, взагалі?

Холодне повітря налетіло, коли вона відчинила вхідні двері, занісши кілька осінніх листків із лісу. Промінь місяця освітлював шлях від її дому до міста, але, незважаючи на здатність бачити в темряві, навколишні дерева все одно здавалися приховувати небезпеку для малюка.

Макс ковтнула і нахилилася, щоб говорити з ним мордою до морди.

- Слухай, я знаю, ти думаєш, що чейнджлінги круті, але повір мені: не варто зближуватися з усіма нами. Це закінчиться погано для тебе.

Він нахилив голову.

- Ти впевнена? Я маю на увазі, ти спочатку була різкою, а потім виявилася досить доброю.

Не тому, що я тебе люблю. Ні.

Бо я зможу поживитися тобою сама. Так.

Ну добре…

Вона заглушила дратівливі думки, потім поклала копито йому на плече і загартувала голос:

- Тобі пощастило зі мною, але наступний чейнджлінг, якого ти зустрінеш, напевно заштовхає тебе у кокон, і ти більше ніколи не побачиш своїх батьків. Розумієш? Багато з нас погані, як Доктор Кабаллерон, а більшість ще гірші, бо ми не будемо монологувати.

- Я… добре. - Він кивнув. - Буду обережним із чейнджлінгами.

- Секретне слово між нами — «пухнастий личиняк», - сказала вона з підморгуванням. - Ніколи не розповідай його нікому іншому. І якщо поні або чейнджлінг, який виглядає як я, його не знає, то тікай якнайшвидше і ніколи не повертайся. Зрозумів?

- Ніколи? - Він засмучено похитав головою. - Тобто, я більше ніколи не зможу тебе побачити? Але ж я тільки-но тебе пізнав!

- Ех, це не кінець світу, - пробурмотіла вона.

Топ Едж виглядав не дуже переконаним. Він просто мовчки дивився на підлогу, ніби шукаючи слова для промови на похороні чи щось таке. Від нього навіть пахло легким сумом і самотністю.

- Аргх, просто… я зараз повернусь, - сказала Макс і зникла вниз у підвал.

Вона одразу підійшла до полиці з власними іграшками та вибрала особливо гарного плюшевого Дерінг Ду в повному костюмі з першої конвенції — того, на якого Топ Едж раніше так зацікавлено дивився. Після невеликої ваги вона зняла його з полиці і злетіла нагору.

Жахливо. У мене немає самоконтролю.

- Ось, - сказала вона грубо, протягуючи його широко відкритим очам Топ Едж. - Щось, щоб пам’ятав мене, якщо з якихось причин ми більше не зустрінемось.

Він затамував подих і міцно обійняв іграшку, зробивши маленьке пірует.

- Круто! Дякую, міс Санні Спрінг!

- Моє справжнє ім’я Максілла. Але… просто називай мене Макс.

- Добре. Дякую, Макс! - Топ Едж вийшов на хвилину, потім знову повернувся і зупинився перед нею.

Вона підняла брову.

- Що?

- Ем, чи могла б ти на хвилинку стати Дерінг Ду? - Він змахнув крилами і сором’язливо посміхнувся. - Я завжди хотів… обійняти її.

- Ну гаразд, чому б і ні? - Вона зробила, як він просив, і пробурмотіла, коли він підскочив і обійняв її шию з несподіваною силою.

- Добре, тепер назад! - закричав він.

- Чому?

- Бо я теж хочу тебе обійняти, звісно!

Макс закотила очі, але підкорилася.

- Добре, просто… гнннґг!

Чисте, солодке тепло вдарило в неї, коли він стиснув шию й притиснув пухнасту груди до її, як наймиліший у світі лещат. На відміну від любові та захоплення, яке поні дарували їй під маскою, це було… справжнє. Болісно справжнє. Вона скривилася, бо величезна кількість енергії злилася з її вже значними резервами і загрожувала розірвати її навпіл, і їй довелося перенаправити і розсіяти велику частину, щоб уникнути відчуття, яке могло б стати чейнджлінговим еквівалентом блювання.

Чорт, цей дурень Торакс, мабуть, був в чомусь правий…

Макс обережно погладила Топ Едж по спині і задихалася:

- Добре, друже, думаю, на сьогодні все. Відпусти мене, будь ласка.

- Бу-вай, Макс! До скорого!

Вона хиталася на вітрі і трималася за дверну раму, щоб не впасти, а коли знову подивилася, Топ Едж був лише темною плямою, що метушилася в нічному небі, наспівуючи тему Дерінг Ду. Мить по тому він зник за деревами. Вона кілька хвилин дивилася йому вслід, після чого зачинила двері і просто поповзла в підвал, щоб забратися в ліжко.

Годинник невпинно цокав. Хоча вона була захована під ковдрами, сон приходив дуже повільно. Макс уже трохи сумувала за його компанією і не могла не хвилюватися за його безпеку, хоча він уже довів, що дуже спритний маленький шпигун. І хоча в неї було багато знайомих, ніхто не зрівнявся з ним за співвідношенням емоційного вкладу до витрачених зусиль, а його спокійне прийняття її природи відчувалося… приємно звільняючим у спосіб, який вона не могла до кінця зрозуміти.

Після годин, проведених, мабуть, у розглядання стелі, вона нарешті відчула, що піддається сну. Саме тоді її мозок нарешті наздогнав події, і все стало на свої місця.

Макс різко сіла і глибоко вдихнула.

Чортові боки Селестії, здається, я щойно завела друга!