Тижневик

Про щастя тема.

Кожен з нас щасливий по своєму (тут можна мені заперечити, але... і думають всі теж по своєму). І зробити когось щасливим можна тільки тоді, коли ти знаєш - ЩО САМЕ для нього Щастя. Це не я така розумна - це я просто дуже часто стаю об'єктом ощасливлення. Тільки чомусь мене мало хто питає, чи потрібно мене саме так ощасливлювати. То це я ділюся досвідом...

Так от. Доня моя дуже любить день народження. Вона взагалі обожнює родинні посиденьки з будь якого приводу. І її сильно дивує моє ставлення до днів народження: я святкую дні народження всіх у родині. Окрім свого. Це, на думку дитини, робить мене нещасною. Тобто, я підлягаю ощасливленню. І хто ж, як не вона?..

У мене є свої правила свята: для мене свято, це коли МЕНІ нічого не потрібно робити. І я можу отримувати нові приємні емоції і зберігати чудові фото та спогади. Тому для мене свято - це мандрівка. Так, зазвичай, я і святкувала. Поки не почалися всі ці буремні події у нашій країні. Із всіх моїх днів народження, коли я скликала гостей і накривала столи (а таке було у далекій юності) у мене є лише один спогад: я, років 20-ти віку, навантажена торбами з "Привозу" напередодні дня народження ледве повзу додому - торби важкі. А ліфт не працює... Натискаю кнопку виклику диспетчера й прошу включити ліфт: мені аж на 11-ий бо поверх. Серйозний жіночий голос з табло на стіні каже: "Дітям дошкільного віку в ліфті без дорослих їхати заборонено. Почекай, поки прийде хтось дорослий і я включу." Це був шикарний, але невчасний комплімент. Я відповіла, що вже давно вийшла з того віку, пру важкі торби з базару і прошу дозволу проїхати ліфтом самостійно. Переді мною вибачилися і ввімкнули ліфт. От і все. Більше ніяких спогадів про гостювання у мене нема...

А от скільки у мене спогадів і фото з мандрів! Хіба це не краще?

Але ж я не туди влізла. Я хотіла про ощасливлення. Так от, татко наш знає, що я люблю театр. І, сам того не підозрюючи, купив мені у подарунок білети на балет. Чотири...

Про що я повідомила всім присутнім, і таткові також..

- Так це ж тобі подарунок. До чого тут ми?! - взвили нащадки. Вони балет не люблять.

- Бо я хочу зробити вас щасливими!

- А ми так не хочемо! Ми не будемо так щасливі.

- А мені то байдуже. Я ж краще вас знаю, що треба для щастя.!

Мені заперечила оглушлива презирлива мовчанка.

- А взагалі то, я хочу вам пояснити, що у кожного своє щастя. І, якщо хочеш подарувати комусь відчуття щастя, спочатку потрудися дізнатися, що для цієї людини - щастя, - продовжила через кілька секунд.

Таких замислених мордочок я давно не бачила.

- А може то і цікаво буде. Я ніколи у житті ще не бачила чоловіків у балетних пачках... - розсудила донька.

Що ж - у кожного своє щастя.