Тижневик

Виховання. Складна й непередбачувана річ. Я це не про людських дітей. А про собаче дитинча.

Прийшла з роботи, і мене зустрів в кухні синтетичний аромат полуниці. Жувальна гумка. Я її не жую і не купую, а от татко для донечки... Жує.

Відпросилася погуляти. Пішла і, я сподівалася, запах полуниці пішов з нею. Аж ні. Він зостався. Вечеряю. Коло мене крутиться ось це шкодярнюче створіння. Воно вже сьогодні взувало синові капці - завеликі, сперло таткові шорти на примірку, що після прання на вулиці сохли. Теж не її розмір. Тепер вона мою вечерю чатує - ну я смачненьке сама їстиму?

Сиджу й відчуваю, що запах полуниці зовсім поруч. Собача тикає мене носом в щоку і тягне за плаття - від її мордочки тхне полуницями... Відганяю малу й навколо мене стає спокійно. Насолоджуюся і... до вух долітає якесь дивне шарудіння - щось гризе! Біжу дивитися. Це диво сидить у кутку і щось жує. Якийсь шматочок пластику випадає з собачої пащі, дзенькає об плитку на підлозі і знову рожевим язиком транспортується до пащі. Полуничний аромат стоїть зі мною поруч і спостерігає.

Добре, що собака мені довіряє. Відкриваю пащу й дістаю білий твердий шматочок. Полуничний аромат весело мені підморгує - гумка! Цуценя десь дістало жувальну гумку й жує. Сварю тварину, викидаю гумку, йду вечеряти. Полуничний аромат посміхається...

Тепер вже до моїх вух з іншої кімнати долітає дзвін посуду. Біжу. Дивлюся як Собака дістає з кроваті дитинки (тої, що гумку жувала) миску з печивом і гумкою. Миска перевертається, її вміст висипається на ліжко, Собака носом відкопує з під печива полуничну гумку.

Полуничний аромат регоче в голос.

Я відбираю у собаки здобуте чесною працею. Піднімаю гумку так, щоб цуценятко не дістало, і думаю: де ти, мамуся цієї дитинки? Знайдися швидше! Бо дитинку ж виховувати потрібно!