Тижневик

Немає такого міста. Містечко є. Маленьке, провінційне містечко, яке вирішило, що воно – Місто. З кінотеатром, де на індійських фільмах не те що курці ніде клюнути. Мухи у кінозалі висіли у в‘язкому від дихання натовпу повітрі і геть не мали змоги летіти, а пересувалися разом з потоком цього повітря під сповнене страждання жіноче «Ахххххххх!», повертаючись у вихідне положення на видиху.

Містечко, де базарний день був три рази на тиждень. І це було найкрутішою розвагою. Особливо великим базар був у неділю. Базарувати треба було йти якнайраніше, бо о восьмій годині ранку там вже нікого не буде. Ось виходиш ти з хвіртки майже вдосвіта, зіщулившись під по осінньому прохолодним серпневим ранком, а біля «твого» електричного стовпа на узбіччі дороги прив‘язана чиясь кобила. І вона позіхає… Ви знаєте, як позіхають коні? Ні? Шкода… Коні позіхають дуже заразливо.

На базарі, у «молочному» корпусі добре перекусити домашніми сиром, вершками, сметаною, а перед цим у «м‘ясному» скуштувати кров‘янки та сала, обсмаженого обов‘язково соломкою, ні в якому разі паяльною лампою! А мед на Спаса! І продавчиням все одно, що перед ними покупець років десяти-дванадцяти. Тобі кожна запропонує все саме найкраще, не обдурить і розчулено дивитиметься, як ти у п‘яте куштуєш цей сир чи ковбасу. Бо господиня ж росте! Я у базарні дні не снідала… А навіщо?

А дискотеки по вечорах у парку? А магазини «Дитячий світ» та «Книги», по вінця напхані скарбами, що підлягали прискіпливим оглядам двічі на тиждень. А сусідки, які щодня приходили до бабусі зі своїми історіями та проблемами, сміхом та сльозами, рецептами та кошенятами. А величезний сусідський дворовий собака, якого подарували місцевому хірургу на підтвердження великої поваги, що відзивався тільки на своє повне ім‘я – Дора Марківна…

Немає вже того містечка. Так, населений пункт є, немає того містечка. Тепер воно живе лишень у спогадах. Як дитинство…