Бунтівниця.Частина 1: Бажання

Я прокинувся від незвичного холоду. Рука потягнулася по ліжку — її тепло зникло. Відкрив очі, і порожнеча охопила мене. Кілька секунд я не вірив, що вона пішла. Тривога заповнила свідомість. Я повернувся на бік і побачив, що її місце було порожнім. Це був той момент, коли ти прокидаєшся і не розумієш, як довго був у цьому сні, в її обіймах. Легке здивування почало розтікатися по моєму тілу, і я підвівся.

Кроки привели мене на кухню. Світло з вікна грало на її обличчі, відбиваючись ранковим сяйвом. Сидячи біля вікна, Катрін була неймовірно красивою. В її руках диміла сигарета, створюючи завихрення в повітрі. Вона не звернула на мене уваги, поглинута думками. Її риси, освітлені холодним світлом, здавалися особливо тонкими, а фігура, оточена димом, — майже нереальною.

Я стояв у дверях, дивлячись на неї, і відчув, як серце забилося швидше. Неможливо було не помітити її грацію і ту атмосферу, яку вона створює навіть у простих моментах. Вона повернула голову і, побачивши мене, усміхнулася.

— Добрий ранок, нічний хулігане.

Сміх, повний упевненості, вирвався з її грудей, ніби вона тримала у руках власний світ. Я відчув, як її енергія захоплює мене. Мені не потрібні були ні слова, ні запитання. Я знав, що мені з нею добре. Щось у її очах змушувало забути про все інше.

— Ну так, я такий.

Вона докурила сигарету, кинула її в попільничку і встала. Підійшовши до мене, Катрін обвила руками мою шию і притягнула до себе. Наші губи зустрілися в довгому поцілунку, повному пристрасті. Я відчував, як її дихання затьмарює все навколо, і її тіло притискається до мого. Я забув про все — не було ні часу, ні простору, лише ми — два серця, що билися в унісон.

Запах сигаретного диму все ж залишався на її губах, але це не мало значення. Важливо було те, як усе злилося в цьому моменті. Все інше зникло, залишилися тільки вона і я, у цьому поцілунку без початку і кінця.

Коли, нарешті, ми відсторонилися, наші губи ще шукали одне одного, але повітря бракувало. Наші погляди зустрілися, і ми почали ловити подих, намагаючись відновити дихання, ніби цей момент міг тривати вічно. Катрін обійняла мене, і я, не роздумуючи, почав гладити її волосся. Ми стояли так, а світ навколо просто зник.

— І які у тебе плани на сьогодні?

— Жодних.

— Як це у моєї Бунтівниці немає планів? Щось дивне. Чи поки я спав, тебе підмінили? — я примружився, сміючись з легким натяком, натякаючи на її звичку бути імпульсивною, повною ідей, яких вистачило б на десятки днів наперед.

Дівчина засміялася, а в її очах заграла іскорки, але вони тут же стали загадковими, приховуючи більше, ніж показували.

— Плани є, але не на сьогодні. Поки що проведемо час у цій квартирі.

— Я не проти провести з тобою час наодинці вдома. Чим займемося?

— Підемо до магазину, потім приготуємо вечерю, а тоді разом подивимося фільм. Як тобі такий план? — усміхаючись і трохи нахиляючи голову, вона чекала моєї відповіді з особливим інтересом. Її очі сяяли, сповнені щирої цікавості, як у дитини, яка щойно придумала щось значне, але ще не знала, як це сприйме світ.

— Мені подобається, але... — я протягнув, але не встиг договорити, бо раптом її погляд змінився. В ньому з’явилася тінь тривоги, ніби вона відчула, що я замовк не просто так, що я приховую щось, невідоме їй.

— І що ж нічному хулігану не подобається в моєму плані? — її голос став різкішим.

— Я хочу пізнати тебе ближче, — сказав це, і, щойно слова зірвалися з губ, я відчув, як тиша раптом стала занадто щільною, ніби вона поглинула все навколо.

— У якому сенсі? — Бунтівниця відсторонилася від мене, її тіло напружилося, а погляд, який вона мені кинула, був сповнений легкої тривоги. Я помітив, як вона ніби закрилася, відступаючи у свій внутрішній світ, і я відчув, як між нами виросла дистанція, яку, можливо, сам і створив.

— Я хочу пізнати тебе як людину. Що тобі подобається? Яким було твоє життя до зустрічі зі мною? — я не знав, як вона сприйме мої слова, але в глибині душі сподівався, що вона відкриє мені те, що приховує — свої справжні почуття, ті, які вона так ретельно ховала.

— Не впевнена, що зможу відповісти на всі твої запитання, — її голос прозвучав із явним сумнівом, ніби вона не була готова ділитися цим із кимось, а можливо, і з самою собою.

У її скептицизмі я відчув щось тендітне — м’якість, що приховувала вразливість, відкритість і страх перед тим, що може бути розкрито. Я не міг дозволити цьому моменту зникнути, не міг залишити її наодинці з її сумнівами.

Обережно взяв її за руку, наче боявся, що різкий рух зруйнує цей крихкий світ, у якому вона існувала. Поклав її долоню на свої груди, відчуваючи, як її пальці ледь торкаються моєї шкіри, злегка тремтячи. Це було так інтимно і щиро. Я відчув, як її дихання поступово заспокоюється, наче вона зрозуміла, що я поруч, готовий підтримати, не вимагаючи відповідей. Мій погляд м’яко зустрівся з її, і я сподівався, що вона відчує, наскільки для мене важливо, щоб вона відкрилася, коли буде готова.

— Я не вимагаю від тебе відповідей на ті питання, на які ти не захочеш відповідати, — сказав я тихо, намагаючись передати спокій у голосі. — Ми мало знайомі, і я розумію, що тобі потрібно час, щоб звикнути до мене. Я не буду ставити занадто особистих питань, обіцяю. Ти можеш відмовитися від відповіді будь-якої миті. І я, зі свого боку, буду радий відповісти на твої запитання, якщо вони у тебе будуть, — додав я, не бажаючи створювати тиск.

Її погляд, прихований і насторожений, говорив про те, що вона не звикла до такої відкритості, а секунди мовчання лише посилювали відчуття, що дівчина щось приховує. Я відчував, як її внутрішній світ огороджений невидимою стіною, але знав, що якщо ми будемо намагатися, то, можливо, зможемо зруйнувати цей бар’єр.

— Спочатку треба хоча б почати, — намагався знайти слова, які б зруйнували цю напружену тишу.

— Добре, давай спробуємо, — неохоче, але з явним зусиллям сказала Катрін. Я зрозумів, що їй нелегко зробити цей крок, але щось у її тоні підказувало, що вона готова спробувати. І я відчув, що цей перший, хай і маленький крок, усе ж важливий.

— Тоді питання будуть про тебе теперішню, гаразд?

— Зараз? Прямо зараз? — її очі розширилися, і на обличчі відбився легкий переляк, ніби її застали зненацька.

Видно було, що вона не очікувала, що все почнеться так стрімко. Вона, мабуть, думала, що я дам їй час підготуватися. Але все сталося надто швидко. Її голос звучав розгублено, наче вона опинилася в незнайомому світі.

— Так, а що чекати? — я не міг дозволити їй відступити, не міг дозволити собі сумніватися в її готовності продовжити.

Попри це, у її погляді я бачив боротьбу. Вона намагалася приховати невпевненість, але її очі видали її — у них боролися бажання втекти і залишитися, бути почутою. Залишалося тільки сподіватися, що вона знайде сили довіритися мені.

— Добре, — дівчина виглядала розгубленою, ніби сама не очікувала, що погодиться, і я помітив, як її губи ледь смикнулися, а погляд відхилився вбік. Я не квапив її, але продовжував дивитися з очікуванням.

— Ти говорила про їжу. Яка твоя улюблена страва або що ти зазвичай любиш їсти?

Раптом Катрін засміялася — дзвінкий, радісний сміх, як звільнення. Вона видихнула, ніби скинула важкий тягар, і її тіло розслабилося. Цей сміх показав, що її страх був не таким вже й страшним. Можливо, весь цей час у її голові була тінь тривоги, а тепер вона зрозуміла, що все це не так небезпечно. Ніж, який вона уявляла біля свого горла, виявився іграшковим.

— І це все, що ти хочеш знати? — вона підняла одну брову, наче очікувала, що питання будуть більш захопливими, більш складними. — Я думала, буде щось страшніше.

— Ні, я хочу дізнатися більше про фільми. Ми будемо дивитися твій улюблений фільм? Якщо ні, то який твій улюблений фільм? Які жанри тобі подобаються? Я так хочу знати про тебе більше! Я хочу знати все, що стосується тебе, твої захоплення, твої вподобання... як ти стала такою розумною... усе, що ти готова розповісти мені про своє життя. Але... я не хочу, щоб ти мене боялася. Відповідай у міру своїх можливостей і рівня довіри до мене, будь ласка.

— Фізично я тобі довіряю, знаю, що ти не завдаси мені шкоди. Але говорити про минуле важко.

— Тоді давай поговоримо тільки про теперішнє. Про те, що відбувається тут і зараз. Ти готова? — намагався зробити голос більш впевненим, але всередині відчував легкий страх, що можу зачепити її почуття.

— Тоді я з радістю на них відповім! — в її очах знову загорілися вогники інтересу, і я зрозумів, що все буде в порядку. — Я не вибаглива в їжі. Люблю їсти все. У мене немає алергії на продукти, ну, принаймні я про це не знаю. Люблю готувати традиційні страви нашої країни. Іноді готую, але рідко, тільки коли є особливе бажання. Сьогодні воно є, так що давай приготуємо м'ясо з гарніром. Або ти хочеш приготувати щось інше?

— Мені теж, насправді, не важливо, що їсти. Головне, щоб смачно було. Я теж не алергік, — я був радий, що в цьому ми збігаємося, — Ось, ми знайшли ще щось, що нас об'єднує.

Я відчув, як простір між нами став трохи теплішим, наче ми дійсно починаємо розуміти один одного.

— Може, ми справді один одному підходимо? — несподівано вирвалося запитання.

Мої слова зависли в повітрі, і я раптом зрозумів, як важливо для мене почути її відповідь. Але я не знав, як вона її сприйме. Сподівань було багато, але ще більше — невизначеності, як у той момент, коли зима поступається весні, коли повітря наповнюється обіцянкою чогось нового.

Кожне слово, кожен рух у цій розмові був не просто обміном інформацією, а чимось набагато глибшим.

Катрін важко зітхнула, її плечі здригнулися, і вона відвернулася. У цьому русі було відчайдушне прагнення сховатися від почуттів, що її переповнювали. Я стояв непорушно, не знаючи, що сказати, але розумів — мені потрібно зробити крок вперед. Я вже хотів підійти, запитати, що сталося, але перш ніж я встиг, вона різко повернулася назад.

— Ти розумієш, що ти сам прив'язуєш себе до мене і тиснеш на мене, щоб я відповіла тобі взаємністю? — кожне її слово, наче палило мене зсередини, і я не знав, що відповісти. — Я так не можу.

Я зробив крок ближче, але все ж залишився на кілька кроків від неї, боячись ще більше її налякати. Знав, що важливо сказати, але слова не йшли, але змусив себе говорити, повільно і впевнено:

— Я не хочу тиснути на тебе. Я говорив і ще раз повторю: я не хочу на тебе тиснути. Просто іноді не можу стримати те, що відбувається всередині мене. Це щось більше, ніж просто бажання... — нервово стиснув кулаки, відчуваючи, як у грудях усе стискається. — Думаєш, я сам не в шоці від останніх трьох днів? Я не думав, що здатен на такі почуття, особливо до тебе.

Її очі, наповнені сумнівом, стали ще холоднішими. Я бачив, як вона внутрішньо закривається від мене, ніби її душа відгороджується невидимою стіною. Її слова ріжуть повітря, як лезо:

— Я не підходжу тобі.

Мені стало важко. Відчай просочував думки, а бажання утримати її стало майже фізичним. Катрін зробила крок назад, збираючись піти, але коли проходила мимо, я не міг цього допустити. Без роздумів схопив її за лікоть, відчуваючи, як її тіло напружується від мого дотику.

— Мій розум кричить про це, — сказав я з глибоким відчаєм, — А серце... моє серце хоче пригорнути тебе до себе і не відпускати. Ти відчуваєш це? Я не можу просто відпустити тебе.

В її очах промайнула біль, вона стиснула губи і спробувала вирватися, але я тримав її міцно. Ми обидва були на межі, я бачив, як вона бореться з власними почуттями, як не може повірити в те, що відбувається.

— І кого ж ти послухаєшся? Хто правий? — її голос тремтів, і в ньому звучала суміш гніву і відчаю.

У мені все бурлило, і я не знав, що робити, але розумів — відпустити її не варіант. Назад шляху не було. Я не міг просто забути її або пройти повз.

— Я хочу це з'ясувати. І я впевнений, що з'ясую, коли ми розберемося з нашими бажаннями.

Але вона, ніби не чуючи, знову спробувала вирватися. Я відчував її напругу, але не відпускав її руку. І раптом вона промовила:

— Відпусти. Я піду збиратися в магазин. Якщо хочеш піти зі мною, взувайся.

Її слова були короткими, але в них звучала біль і бажання піти. Я відчув себе безпомічним. Відпустив її руку — і вона зникла у дверях.

Я стояв, дивлячись їй вслід, охоплений сумнівами і тривогою. Не знав, що буде далі, але відчував — це не кінець. Ситуація загострювалася, і потрібно було щось робити. Я міг лише чекати, сподіваючись знайти правильний шлях, але в глибині душі боявся, що вже занадто пізно.