Бунтівниця.Частина 1: Бажання

— Тишу, будь ласка! Зараз оголосимо результати Олімпіади, — сказала екзаменаторка суворим голосом, встаючи зі столу. Ми всі затихли, чекаючи оголошення результатів. Я відчув, як в повітрі витає напруга. У кімнаті стояла така тиша, все навколо стало розмитим, тьмяним, і я відчував важке, незрозуміле передчуття. Екзаменаторка дістала кілька аркушів з тестами. Вона тримала їх у руках з певною гідністю, як людина, що готується оголосити вирок, — Чесно кажучи, я була здивована результатами. Особливо тими, хто набрав найвищий бал, — продовжила вона, ковзаючи поглядом по папері.

Я не був готовий до цього. У голові вже малювалися картини успіху: одногрупники плескають мене по плечу, я з гордістю кажу, що все зробив правильно. Але замість цього мене охопило відчуття тривоги. А що, якщо я десь помилився? Що, якщо все було марно? І ось тепер я стояв, переживаючи внутрішню бурю.

— Я особисто перевіряла всі тести, слідкуючи за роботою інших професорів, і всі як один підтвердили, що перемогла Катрін Каменська. Вітаю! Тобі вдалося якимось незрозумілим для мене чином вирішити все на найвищий бал. Підійди і забери свою нагороду.

Екзаменаторка продовжувала говорити, але її слова наче не досягали мене. В голові лунала тільки одна думка: я програв. Я не впорався. Програв дівчині, яка за півгодини зробила те, що я не встиг за півтори години. Вона справді здала тести на вищий бал, і без жодних махінацій, як я думав.

Образа накрила мене, на себе, свою невпевненість, свою слабкість. Все навколо стало незрозумілим і чужим. Я міг би пишатися собою, але замість цього відчував лише жаль. Моє тіло немов стислося, я не міг у це повірити. Як вона, ця дівчина, яка, здавалося, ледве вчила матеріал, перемогла мене? Вона, з її зухвалим поглядом і безтурботною поведінкою — перемогла! А я... сидів, як повний ідіот.

Мене охопив гострий, обпікаючий сором. Все, що я зробив, здавалося порожнім і дурним. Я стояв, паралізований, не в силах відірвати погляд. Я не міг зрозуміти, як їй так легко вдається справлятися з тим, що для мене стало справжнім кошмаром. Чому їй так легко, а я, намагаючись, все одно терпіти невдачу?

Слова екзаменаторки звучали як відлуння. Катрін стояла поруч, легка і безтурботна, ніби її перемога була неминучою. Вона не намагалася приховати радість. Я ж почувався жалюгідно. Не міг повірити, що я був настільки дурний, що дозволив собі потрапити в її гру, в її безумний світ, де перемога — це банальність, а радість — все. Я відчував, як її перемога ставала ще болючішою для мене.

Я залишився на місці, як невдаха, не впоравшись з найважливішою для мене грою. В її поведінці було щось безмежне, ніби вона не знала міри — це був удар по моїй самооцінці. Я не міг зрушити з місця, щоб привітати її, відчуваючи себе повністю приниженою.

Поки я намагався усвідомити свою невдачу, Катрін не забарилася з реакцією. Вона завжди була непередбачуваною, і, здається, з кожним її вчинком вона ламала всі уявлення про нормальність.

Дівчина якось різко побігла, з дикою енергією, наче щось нарешті вибухнуло всередині неї. Вона побігла до екзаменаторки з дикою енергією, з криком, весело скакучи по сходах, як дитина на святі.

— Так! Так, я так і знала, що так і буде! Бачили? Всі бачили?! Хто найрозумніша в інституті? — вона кричала, як переможець на п'єдесталі.

Вона обняла екзаменаторку, поцілувала її в щоку, заставши жінку зненацька. Цю дівчину, здається, нічого не могло зупинити.

Професорка застигла, її очі розширились від шоку, обличчя поблідло. Реакція була настільки уповільнена, що мені здалося, вона не могла повірити в те, що відбувається.

Коли вона, нарешті, відчепилася від професорки, та ще не могла зрозуміти, як реагувати. Катрін цього не помітила, швидко обернулася до мене, її очі заблищали, і вона посміхнулась, ще більш дерзко, ніж раніше. Але Катрін не зупинилася. Вона не помітила, як сильно потрясла жінку своєю поведінкою. Дівчина продовжувала поводитися так, ніби не було нічого дивного в тому, щоб у пориві радості обнімати людей, цілувати їх і вести себе, як маленька дівчинка, яка тільки що отримала свою першу іграшку. Для неї це було так природно, як дихати.

— Дякую, — вона звучала так, ніби виграла не просто тест, а цілу битву. Дівчина була в такому захваті, що не могла зупинитися, а я стояв, дивлячись на неї, але навіть не міг зрозуміти, що відбувається. Це здавалося якимось абсурдом.

Вона продовжувала скакати і сміятися, наче весь світ крутиться навколо неї. Я відчував, як вона насолоджується цим моментом, а я — стою, поглинутий гіркотою і розчаруванням.

Екзаменаторка стояла ошелешена, не приховуючи здивування. Це було несподівано, але що могла сказати? Замість незадоволення вона просто застигла, з порожнім поглядом, ніби втратила зв’язок з реальністю. Її обличчя виражало розгубленість. Це було занадто несподівано для неї, і вона не очікувала такої розкутості від студентки. Було видно, що жінка просто не чекала, що студентка може поводитися так розкуто і безсоромно. Але Катрін не була тією, хто б зупинився через чужу здивованість.

Катрін, однак, не збиралася зупинятися. Вона почала копатися на столі, ніби шукала щось важливе, а всі навколо з цікавістю спостерігали за нею. Я залишався спостерігачем, відчуваючи себе зайвим у цьому спектаклі. Коли Катрін закінчить свої витівки, я не знав. Вона не поспішала піти або замовкнути, а я, наївний, думав, що її спектакль завершено. Але ні. Вона завжди вміла здивувати.

Нарешті, з переможним виглядом, вона знайшла те, що шукала. Підняла листок з результатами, як трофей, і посміхнулася мені.

— Так, у тебе, Ботаніку, дев'яносто три. Вчися краще наступного разу. А у мене… ну, звісно ж, сто, — дівчина дражнила мене своїм успіхом, бо знала, що я нічого з цим не можу зробити, — Хоча могли б ще десяти балів додати, а то якось замало.

Я не міг нічого відповісти. Все, що я відчував, — розчарування і розгубленість. Мої очі не могли не помітити, як екзаменаторка, забравши листи, з легким жалем вручила їй нагороду, поспішивши закінчити цей дивний момент і штовхнула в спину до виходу. Цей лист з результатами став важким тягарем, який тиснув на грудну клітку. Я відчував, як ще одна частинка поваги до себе йде.

А ось вона, з усмішкою переможця. Зовсім інша, як світлий вихор, не прив'язана до реальності, здатна сміятися, не переживати, не турбуватися. Я ненавидів її за це, але в той же час захоплювався її безтурботністю, її здатністю йти через усе, не помічаючи перешкод. Коли ми вийшли, тяжкість поразки стискала мої плечі. Катрін, з нагородою в руках, сяяла. Її обличчя було, як яскрава лампочка, а її радість відчувалася як ніж, що вражає моє серце. Мені було неприємно дивитися, як вона випромінює це щастя, ніби для неї перемога — це щось звичне, таке ж, як і будь-яка інша.

Для мене ж це було більше — поразка, яка відчувалася не тільки в голові, але й у грудях, животі, в кожній клітині тіла. Я йшов поряд з нею, відчуваючи образу та незадоволення, майже не помічаючи, що відбувається навколо. Раптом вона різко зупинилася, не попередивши мене. Я врізався в неї і відчув, як грудна клітка зіткнулася з її спиною. Моє тіло відскочило назад, але я не встиг вибачитись, бо вона повернулася і усміхнулася так яскраво.

Дівчина показала мені жест «мир». Я не зрозумів, що вона має на увазі, і не міг знайти в собі сили зрозуміти її наміри. Думки плутались, і я навіть не відразу зрозумів її жест. Подумав, що це може бути римська цифра п'ять, але це було нерозумно.

— Це означає два, — сказала вона з якимось зверхнім виразом обличчя, ніби я справді не знав, що це означає, ніби я був повним ідіотом, не здатним зрозуміти навіть найпростіші речі. Хоча, як виявилося, в якомусь сенсі це було правдою.

— Що два? — я взагалі нічого не розумів, що відбувається навколо.

— Два тижні. Стільки триватиме моє бажання.

Я не знав, що мені з цим робити. Моє внутрішнє роздратування та розгубленість зростали, як снігова куля. Здавалося, вона постійно гралася зі мною, вела мене дорогою, на якій я не обирав напрямок, але був зобов’язаний іти.

Її слова викарбовувалися в мене, як удари молота. Як таке взагалі можливо? Вона ж знала, що я не можу відмовитися, але продовжувала тиснути, не даючи жодного шансу на перепочинок. Це було схоже на пастку, з якої не було виходу. І я нічого не міг зробити, а вона це прекрасно знала.

— Що? Скільки? Ти зовсім здуріла? — мої слова звучали як докір, але в них уже не було впевненості, лише розгубленість.

Усе, що я хотів, це спокійно відпочити, відійти від усього, але Катрін не дозволяла мені цього. Вона стала для мене чимось на кшталт марева.

— Чого ти хочеш від мене, Катрін? — втомився від цієї боротьби, відчуваючи, як моє терпіння до її витівок починає танути.

Я більше не був готовий грати в її ігри, але й не міг відступити. В її очах іскрився якийсь невловимий вогонь, і я знав, що знову буду змушений обирати: здатися чи знову вступити в її світ.

— Нічого особливого. Просто хочу, щоб ти повеселився. Щоб ми повеселилися.

Щойно я почув її слова, зрозумів, що вона знову готова затягнути мене у свій світ божевільних рішень. Світ, де правила змінювалися так швидко, що я не встигав за ними стежити, і кожне її рішення могло обернутися катастрофою. Це був світ, який мені зовсім не підходив, але її магнетизм змушував мене залишатися в ньому, попри всі мої спроби чинити опір.

Я подивився на неї з сумнівом. Повеселитися? Я був майже впевнений, що вона збиралася зробити щось шалене, і це навряд чи принесе мені радість. В її очах не було ані краплі жалю, лише холодна впевненість, що я братиму участь у її грі, навіть якщо сам цього не хотів.

Що за дивне визначення веселощів у неї? Я боявся, що її розуміння веселощів може перетворитися на справжній кошмар, у який я потрапляв щоразу, як тільки погоджувався на її умови.

Кожен її крок здавався грою з вогнем, і мені здавалося, що рано чи пізно я згорю. Але я не міг уникнути цього.

— Не весь час же тільки вчитися. Іноді треба й повеселитися.

— Коли почнеться твоє «веселощі»? — подумки бажав, щоб це швидше закінчилося. Я не міг більше відтягувати момент, коли мені доведеться знову потрапити в її павутину.

— Через тиждень. Ти ж пам’ятаєш, з п’ятнадцятого по двадцять дев’яте жовтня — осінні канікули.

Канікули — це ж час для відпочинку. Але ні, вона знову висуває умови, які я не можу змінити.

Я не міг приховати свого невдоволення, але вона лише посміхнулася, ніби це був для неї найприродніший і найочевидніший план.

— Так, але ти сказала, що веселощі триватимуть два тижні. Отже, весь цей час я проведу з тобою.

— Нічого з тобою не станеться. А якщо вже так хочеш вчитися, навчися поєднувати.

У будь-якому разі, я опинився в її руках. І в цей момент я вже не був упевнений, що зможу вирватися.

— Але якщо ти будеш слухняним хлопчиком, слухатимеш мене, і ми справді весело проведемо час, я зроблю тобі подарунок.

Я ледь не поперхнувся її словами. Подарунок? Що вона цього разу вигадала? Я вже був готовий до чогось абсолютно неочікуваного, але тримався, намагаючись не дати їй побачити мою розгубленість. Усе, що вона говорила, було загорнуте в обіцянки, які зрештою завжди перетворювалися для мене на якусь дивну гру.

— Який ще подарунок? Що ти цього разу задумала?

— Я виконаю твоє бажання. Ти ж хотів загадати мені бажання, якщо я програю. Тож, я виконаю будь-яке твоє бажання, якщо, звісно, ти не будеш зволікати і спочатку виконаєш моє. Згоден?

— Гаразд, — погодився я, розуміючи, що інакше все одно не вийде.

У цей момент я прийняв її умови, але в глибині душі вже готувався до того, що веселощі, які вона запропонувала, точно не будуть такими, якими я собі їх уявляв.

Якщо вона виконає моє бажання, це може дати шанс повернути контроль. Хоча, швидше за все, я просто погодився на її умови. Чим більше я думав, тим більше виникало сумнівів. Катрін ніколи не виконувала обіцянок без власних умов. Щойно я погодився, вона вже готувалася до наступного кроку. Я добре знав її — довіряти її словам не варто, але, можливо, цього разу вона справді дотримається обіцянки. Попри внутрішній спротив, я вирішив, що буду готовий до цього.

— Ти справді думаєш, що мені потрібно твоє «веселощі»?

Вона лише усміхнулася у відповідь, але в її очах я знову побачив ту непередбачуваність, яку так боявся.

— Ти ще не знаєш, що я вигадала, — сказала вона, і я відчув, як усе навколо знову стало нечітким і тривожним.