Бунтівниця.Частина 1: Бажання

Після того як ми вийшли з клубу, мовчки йшли додому. У голові було стільки думок, але жодну з них не вдавалося впіймати. Я не злився на Катрін, але її поведінка поставила мене в глухий кут. Усе, що сталося там, досі не відпускало. Ніколи не бачив її такою — розгніваною, наче в ній кипіли приховані сили, готові вирватися назовні. У її очах палала лють, не просто агресія, а щось первісне, неконтрольоване, це була справжня буря, яка не піддавалася контролю. Вона била Маринку, наче була в іншому стані, і це вразило мене.

Дівчина сама винувата — не зрозуміла моїх натяків, та і її поцілунок був явно зайвим. Але реакція Бунтівниці здивувала мене найбільше. Я завжди бачив у ній тендітну, ніжну дівчину, яка уникала конфліктів. А тепер переді мною стояла стихія, що змітала все на своєму шляху.

Я радів, що Катрін змогла постояти за себе, але тривога не відпускала. Вона ледь не вбила Маринку, і лише моє втручання зупинило її. Якби я не відтягнув її в той момент… Думки про це не давали спокою. Невже вона не така, як я її вважав? Ще що ховається в цій дівчині, яка здавалася зрозумілою, але залишалася недосяжною? Ці думки продовжували крутитися в голові, і я не міг знайти на них відповіді.

Я намагався списати все на алкоголь, але щось не сходилося. Потім згадував її слова, сказані тій блондинці: Він мій. Це не було просто заява — у її голосі лунала непохитна рішучість. Дівчина дійсно так думала? Що вона намагалася цим сказати? У голові роїлися питання, і одне з них не давало мені спокою більше за інші: вона називала мене "мій хлопчик", але ця фраза звучала інакше, ніж раніше. Питання не давали мені спокою, але одне з них турбувало сильніше за інші. Я не міг зрозуміти, що саме змінилося, але відчував — вона намагалася сказати щось важливе. Щось, чого я поки не міг усвідомити.

Я спробував пояснити її поведінку ревнощами, але тут же засумнівався. Катрін ніколи не була відверта у почуттях. Попри зовнішню доступність, вона залишалася для мене загадкою. Тепер же ця загадка лише ускладнювалася.

Коли ми зайшли в квартиру, я спробував трохи заспокоїтися, пішов за аптечкою, щоб обробити її рани. Але, зробивши крок до ванної, завмер — Катрін раптом зупинила мене, схопившись за край сорочки. Її погляд був гострим, як ніж, і пронизував мене наскрізь. Всередині все стиснулося, стало важко дихати. Що вона хотіла сказати? Що ховалося в її очах?

— Вибач мені, — її голос майже зламався під вагою сліз. — Вибач мені, прошу…

У цю мить усі мої думки та сумніви зникли. Єдине, що мало значення, — вона. Зламана, кающаяся, але все ще моя. Я не роздумуючи нахилився, обережно підхопив її і поніс до дивана. Бунтівниця не опиралася — навпаки, притиснулася до мене так міцно, наче тільки мої руки могли врятувати її від пітьми, що накрила її розум.

Я сів, не розтискаючи обіймів, відчуваючи, як її тіло тремтить під моєю долонею. Повільно провів рукою по її спині, намагаючись заспокоїти, намагаючись утримати її тут — поруч зі мною.

— Усе добре. Я не ображаюся, — тихо прошепотів, ніжно витираючи її сльози пальцями. Але вони лише сильніше полилися по її щоках, наче вона не могла зупинити цей потік болю і каяття.

Я потягнувся до столика, взяв серветку і вклав одну в її руку. Катрін мовчки прийняла, висморкалася, потім глибоко зітхнула, наче намагаючись взяти себе в руки.

— Я все зіпсувала… Нам було так весело, а я все зруйнувала.

Я відчував, як ці думки роз’їдають її зсередини, і це завдавало мені майже фізичного болю.

— Зруйнувала, та не ти, — обережно взявши її за підборіддя і змусивши подивитися мені в очі. — Ця дівчина сама винувата. Вона не знає ні совісті, ні сорому. Лізти з поцілунками до людини, коли її ніхто не просив… Вона бачила, що я не хочу з нею спілкуватися, але все одно продовжувала.

Катрін мовчки кивнула, погоджуючись, але біль у її очах не зник. У них читалося не лише відчай, але й страх — страх, що я побачу в ній когось іншого, кого не звик бачити.

Повільно, майже несміливо, вона наблизилася до мене. Її голова лягла мені на груди, а пальці обережно стиснули тканину моєї сорочки, наче боялася, що я зникну, якщо вона мене відпустить.

Ми мовчали. У кімнаті стояла тиша, яку порушувало лише її поступово вирівнююче дихання. Я відчував тепло її тіла, чув, як її серце б’ється все тихіше і спокійніше, і знав — їй потрібно лише одне: щоб я був поруч.

Її питання прозвучало несподівано, розриваючи крихку тишу, в якій ми потонули.

— Що ти подумав про мене, коли побачив нашу бійку?

Я подивився на неї. Її погляд чіплявся за моє обличчя, наче намагалася прочитати відповідь ще до того, як я її озвучу. У її очах спалахувало щось тривожне — очікування, страх, надія.

— Я не очікував побачити від тебе таку поведінку.

Катрін нахмурилася, тонкі брови здригнулися, і вона швидко опустила погляд, намагаючись сховатися за цією крихкою, невидимою перешкодою.

— Я розчарувала тебе?

Я повільно підняв руку і м’яко провів долонею по її щоці, відчуваючи момент, коли вона ледве помітно здригнулася від дотику. Мимовільна, але така значуща реакція.

— Ні, — я змусив її знову подивитися мені в очі. — Просто я зрозумів, що багато чого про тебе не знаю.

Бунтівниця стиснула губи, наче обдумуючи мої слова, наче вела невидимий внутрішній діалог. Потім відвела погляд, і я помітив, як її плечі ледве помітно здригнулися, наче вона збиралася з силами.

У повітрі повисла напруга. Не страшна, але хитка, як тонкий лід, готовий тріснути в будь-яку секунду, відкриваючи щось незвідане.

Катрін глибоко вдихнула, набираючись рішучості, і раптом, зустрівшись зі мною поглядом, промовила:

— Я зазвичай не така. Але мене розлютило те, що вона так нахабно тебе поцілувала. Ти тільки мій і маєш цілуватися тільки зі мною.

Моє серце на мить завмерло, а потім глухо вдарило в грудях. Вона сказала це так просто, так впевнено, що я на секунду втратив мовлення. Весь цей час я намагався знайти пояснення її вчинку — алкоголь, емоції, стрес. Але тепер… Тепер вона сама розставила всі крапки над «і» в одну мить.

— Ти мене приревнувала? — пильно вдивляючись у її обличчя, ловив найменшу зміну в її очах.

Катрін не відповіла. Просто мовчки наблизилася, обхопила мене руками, вткнулася носом у мої груди і глибоко вдихнула, наче намагалася запам’ятати мій запах, сховатися в ньому, знайти хоч краплю спокою. Я відчув, як її дихання стало рівнішим, і повільно провів пальцями по її волоссі, перебираючи м’які пасма. Але відповіді я так і не отримав. Що це значило? Ні? Чи, навпаки, так, але вона боялася в цьому зізнатися? А може, вона сама ще не розібралася у своїх почуттях? Катрін завжди вміла створювати загадки. Вона давала одну відповідь, але тут же залишала після себе десятки нових питань. І я не знав — робила це навмисно… чи сама заплуталася в тому, що коїться у ній всередині.

Я дивився на неї, вивчаючи вираз обличчя. Дівчина сиділа нерухомо, наче обдумуючи щось важливе, але її очі видавали цілу бурю емоцій. Губи все ще ледь тремтіли після сліз, а на щоці залишився вологий слід, який вона так і не стерла. Але навіть крізь цю крихкість у її погляді читалося упертість — те саме, з яким вона завжди зустрічала світ.

— Потрібно обробити твою губу і лоб, щоб не потрапила інфекція, — я встав з дивана і залишив Бунтівницю на місці.

Вона не відповіла, але ледь помітно кивнула, наче визнаючи, що я правий.

У ванній я відкрив шафку, дістав аптечку і на мить завмер, глибоко вдихнувши. Потрібно було взяти себе в руки. Сьогоднішній вечір відкрив стільки нових граней Катрін, що я досі не міг їх осмислити. Вона була наче складна картина, де кожен новий штрих лише ускладнював загальний образ.

Коли я повернувся, вона все так само сиділа на дивані, не рухаючись, наче час для неї зупинився. Лише пальці, що стискали край сукні, видавали напругу.

Я сів поруч, дістав бинт і антисептик, просочив тканину розчином і обережно доторкнувся до її губи, починаючи обробку з країв.

— Ой… От же гадина фарбована, мало я їй вдарила, треба було більше, — фиркнула дівчина, скрививши ніс.

Я не стримав усмішку. Це було так схоже на неї — ховати свою вразливість за зухвалими словами.

— Ти сказав, що погано мене знаєш… — несподівано заговорила вона про це, змушуючи мене підняти погляд.

Я продовжував акуратно водити бинтом, намагаючись не завдати їй зайвого болю. Дівчина іноді тихо ойкала, але не відсторонювалася і не заважала мені.

— Так, я так сказав, — продовжував зосереджено доторкатися до губи і лоба, намагаючись бути якомога ніжнішим.

— Хочеш мене краще знати, то можеш задати будь-яке питання, і я відповім. Хіба ти забув?

— Я не забув.

У кімнаті запанувала тиша — не порожня, безмовна, а напружена, сповнена очікування. Здавалося, ця розмова була тонкою межею між минулим і майбутнім. Одне слово, одне питання — і все могло змінитися.

Я закінчив обробку, акуратно склав аптечку і прибрав її на місце.

— Усе, я закінчив, — сказав це, але не поспішав вставати.