Бунтівниця.Частина 1: Бажання

— Шістнадцять років. Перший раз у мене був у цьому віці, — слова пролунали з якоюсь холодною відстороненістю, ніби вона намагалася відгородитися від спогадів, які не хотіла знову переживати. Я мовчав, даючи їй простір, щоб розповісти те, що вона хотіла б. У кожному її слові я відчував невимовний біль, прихований під шаром впевненості та жорсткості.

— Перший і єдиний раз. Більше у мене не було. Так, я цілувалася з хлопцями, але нічого більше. Ні, правда, ти віриш мені? — піднявши голову, вона подивилася мені в очі, і я побачив у її погляді щось більше, ніж просто запитання, ніби вона шукала в моїх очах те, чого їй давно не вистачало — розуміння та прийняття.

— Я ніколи не сумнівався ні в одному твоєму слові, маленька, — сказав я це з повною впевненістю, бо знав, що вона заслуговує лише правди та довіри.

Не було сенсу сумніватися, коли перед тобою людина, яка вже довела свою щирість. Її очі наповнилися сльозами, і, попри всю її силу, я бачив, як її внутрішній світ руйнується під тягарем спогадів. Вона знову заплакала, але її дихання стало глибшим, намагаючись впоратися з тим, що відбувалося всередині неї.

Я обережно витер її сльози, відчуваючи, як вона реагує на кожний мій дотик. Я поцілував її в куток тремтливих губ, і в цей момент мовчання стало чимось своїм, що говорило більше, ніж слова.

— Хочеш дізнатися, чому я така розумна?

— Це перше, що я хотів дізнатися про тебе з нашої першої зустрічі, — я не обманював — все це було для мене загадкою, і я хотів зрозуміти, що привело її до такого життя, яким воно було.

У цей момент між нами не було більше бар'єрів. Я відчував, як вона сама відкриває переді мною свою душу, і я знав, що кожен її крок — це крок до справжньої довіри, яка, попри весь біль, все одно існувала між нами.

— Я важко переживала моменти з татом і мамою. І після того як навчилася читати, я зачинялася в кімнаті, закривала вуха і починала читати книжки. У тата була величезна купа книг. Це була сімейна колекція. Його дідусь почав їх збирати з молодості, а його син, мій дідусь і татів тато, продовжив цю традицію. Татові вони особливо не були потрібні, чесно кажучи, і після розлучення мама їх усіх забрала, адже я не хотіла з ними розлучатися, а татові, як він висловився, цей пилозбірник не був потрібен, — її голос став трохи різкішим, коли вона говорила про свого батька. Це був її спосіб захисту, дистанціюватися від спогадів, які завдавали їй болю. Але в той же час я бачив, як вона сама прагне зберегти цю спадщину, не даючи їй розчинитися в минулому.

— Книги досі лежать у бабусі на горищі. Я хочу потім їх забрати сюди і продовжити колекцію нашої сім'ї. Мені б хотілося бачити, як мої діти та онуки читають їх, — її мрія звучала як світлий момент серед усієї темної історії, як бажання продовжити традицію, яка не повинна зникнути, попри все, що сталося. Я відчував, як для неї це було важливо.

— А які там книги?

— Там велика колекція, від абетки до професорських лекцій. Є казки, підручники, літературні оповідання, — її очі загорілися, коли вона говорила про книги. Це було її сховище, її спосіб пережити світ, який був занадто жорстокий і незрозумілий для неї. Я бачив, як вона пишалася цією спадщиною, і це було так зворушливо.

— Покажеш мені колись їх?

— Обов'язково! Як тільки перевезу, то покажу, — її обличчя знову осяяла посмішка, і мені стало легше. Я відчував, як ця посмішка розсіювала тінь її минулого, як вона намагалася дивитися вперед, а не назад.

— Я не проти допомогти тобі їх перевезти, — сказав це, знаючи, що її мрія про збереження колекції для майбутніх поколінь заслуговує на те, щоб стати реальністю. І я був готовий бути поруч, щоб допомогти їй.

— Дякую.

Цього разу пауза між розповідями була довшою, ніж інші. Катрін ніби набиралася сил, готуючись розповісти мені щось більше, те, що до цього моменту залишалося прихованим. Це було не просто продовження розповіді, це було щось потаємне, те, що вона нікому не розповідала, і я відчував, що кожне її слово буде важливим.

— У нас у місті є кілька шкіл, але... там, де я вчилася, поруч була ще одна. Я часто стикалася з дівчинкою з тієї школи, ми навіть подружилися. Вона була така світла, а її брат... він був зовсім іншим. Ми познайомилися випадково, і з кожним разом, як я його бачила, серце починало битися швидше при ньому.

Глибоко зітхнувши, Катрін продовжила, її голос трохи тремтів, але вона намагалася утримати контроль.

— Я... закохалася в нього. Так, я закохалася, спочатку це були просто погляди, розмови, поцілунки. А потім… — вона замовкла на мить, ніби намагаючись приховати свій біль, але її очі, повні туги та невимовного смутку, говорили все.

Я відчув, як у грудях стиснулося від цікавості та страху одночасно. Я знав, що не варто розпитувати, але ця тиша, я не наважувався її перервати.

— У нас у школі були шкільні танці. До нас прийшли хлопці з тієї школи. Він трохи випив, і все пішло не так, як я собі уявляла. Він взяв мене за руку і повів у порожній клас. Там... Там все змінилося, — Катрін завагалася, її очі потьмяніли від спогадів. У її словах було стільки болю, що мені захотілося її втішити, але я знав, що не можу, на жаль.

Але вона мовчала, її погляд був порожнім, ніби вона намагалася забути те, що сталося. Я зрозумів, що найкраще залишити її у спокої. Не варто тиснути на її почуття.

— Почекай. Не треба продовжувати, якщо тобі важко, — я не хотів, щоб вона відчувала тиск, щоб її минуле знову стало тягарем.

Катрін подивилася на мене, і я помітив, як її губи ледь тремтять, але вона кивнула, ніби зрозумівши, що я поруч і готовий її підтримати. Я не знав, що робити з цим болем, з тим, що вона розповіла. Вона була такою відкритою, беззахисною, і це було занадто...

— Він був п'яний. Ми почали цілуватися, і він почав роздягати мене... — вона знову переживала той момент, її руки тремтіли. У грудях все стискалося, ніби ця розповідь — не просто її історія, а моя власна біль, яку я не можу пережити.

— Можеш далі не розповідати, якщо не хочеш, і так багато сказала, — ледь зміг стримати тремтячий голос. У грудях все кипіло, але я не хотів, щоб вона відчула мій біль. Для неї це був момент сили, а для мене — біль, яку я не знав, як пережити.

— Ні, або зроблю це зараз, або ніколи. Я не була готова до цього, щоб переспати з ним… — ці слова вдарили по серцю так сильно, що дихання переривалося. Перед очима я бачив її в той момент, відчував її страх і безпорадність. І той гнів, який бушував усередині, не був спрямований на неї. Я хотів би бути поруч із нею, щоб підтримати, захистити, але я не вмію керувати часом, але віддав би все, щоб врятувати Катрін від нього.

— ...Він схопив мене, поклав на парту і зі словами: "Ти належиш мені, і це означає, що я можу робити з тобою..." і потім зробив це.

Я бачив, як вона знову переноситься в той момент, знову переживає той кошмар. Я не міг її врятувати. Її душа залишалася в тому класі, де все сталося, і я не знав, як повернути її назад. Я намагався стриматися, але лють розгоралася, її полум'я охоплювало мій розум.

— Ти комусь про це розповідала? — мій голос був трохи хрипким. Це було важко, майже неможливо. Все, що я хотів, — це попасти в той момент часу, коли все було ще цілим, невинним, до того, як це сталося. Але час не був на моєму боці. Мій гнів не знав меж. Усі ці слова, її зізнання, змушували мене відчувати себе безпорадним.

— Так. Його сестрі.

— Що вона сказала? — мої очі напружено слідкували за її реакцією, готові до будь-якого повороту.

— Вона дала мені ляпаса і сказала, що я дурна. Сама ж лізла до її брата, як повія, а коли я його спокусила, то різко передумала. І що він правильно зробив, що провчив мене, — вона видихнула, трохи роздратовано, ніби ті слова досі звучали в її вухах, попри час.

— От яка ж сука! А далі що? Він до тебе ще ліз?

— Ні. Це була весна, і він через пару місяців, закінчивши школу, поїхав до іншого міста. А я продовжила навчання. З цією подругою я більше не спілкувалася.

Катрін відсунулася від мене, взяла моє обличчя в руку і подивилася мені в очі з таким виразом, ніби шукала відповіді, які могла знайти тільки в мене.

— Скажи, що ти думаєш про це? Хто правий? Ти вважаєш, що я неправильно вчинила, відмовивши йому?

— Як ти можеш звинувачувати себе після того, що він зробив із тобою? Винен він і його сестра. Якби міг, я би вбив його зараз. Як він взагалі міг так із тобою поводитися? Ти довірилася йому, вважаючи, що він хороший хлопець. А натомість, щоб виправдати твою довіру, він зґвалтував тебе. Якщо дівчина сказала "ні", неважливо, в який саме момент інтиму, це означає "ні". І тут не може бути якихось інших значень цього слова.

Я дивився на неї з такою люттю, згадувати про те, що вона пережила, було як розпалювати вогонь у грудях. Як цей негідник міг так вчинити? Як він міг думати, що має право на її тіло, після того, як вона йому довірилася? Я не міг стриматися. Це не був просто гнів, це була справжня лють, яка розривала мене зсередини.

— Дякую тобі. Якби я зустріла тебе, а не його тоді, я впевнена, що такого ніколи б не сталося. Ти й справді дуже хороший хлопець, — Катрін обняла мене, і я відчув, як її слова обпалюють мене не менше, ніж той злий вогонь, який я відчував перед цим. Але в її обіймах було щось щире й живе, що дозволяло мені хоч трохи відпустити цю внутрішню лють. Я ніжно обійняв її у відповідь, намагаючись передати їй своє тепло, щоб хоч трохи втішити.

— Чому ти мене сьогодні відштовхнула? Повернулися спогади про той день? — я відчував, як слова застряють у горлі, але мені потрібно було зрозуміти, що саме змусило її відсторонитися. Я мав з'ясувати, що стало причиною цієї відстані між нами. Я не міг залишити це недоговороним.

— І так, і ні. Я була готова до нашого першого разу, чесно. Хоча я вважаю, що це занадто швидко — переспати на п'ятий день, проведений разом.

— Я теж не думав, що так заведуся. Але я не збирався нічого робити силою, ти ж знаєш? — я намагався запевнити її, що жодні мої дії не будуть її травмувати. У її очах я читав тривогу, і мені хотілося забрати це, як поганий сон, щоб вона знову могла почуватися в безпеці поруч зі мною.

— Знаю. Мене налякала твоя фраза, сказана тобою, — дівчина відсторонено дивилася на мене, але в її словах було щось невизначене, що змушувало мене ще більше хвилюватися.

— Яка? Я багато чого говорив тобі в пориві пристрасті. Ти не думай, я можу й зараз їх повторити. Я не з тих, хто говорить лише тоді, коли хоче переспати, а потім робить вигляд, що не пам'ятає, що говорив.

— Ти належиш мені.

— Я не домоговорив взагалі-то, — різко перервав її думки, не даючи їй можливості піти в свої роздуми.

— Так? І що ж ти хотів додати до такої незвичної фрази про право власності? — вона глянула на мене з подивом, її очі розширилися, ніби вона не могла повірити в те, що щойно почула.

— Я належу тобі, — я повторив, намагаючись знову вимовити ті слова, які не встиг завершити, — Саме ці слова я не встиг домовити, як ти мене відштовхнула. Я просто хотів сказати, що ми належимо один одному і можемо робити один з одним те, що захочемо. Я не мав на увазі чогось насильницького. Говорив я про поцілунки, дотики, ласки.

— Вибач. Я тебе неправильно зрозуміла, — Катрін зніяковіла, і я відчув, як її страх перед тим, що може статися, все ще тримає її на відстані.

Я подивився на неї, вирішивши дати їй можливість вибрати. Взяв її обличчя в руки і обережно підсунувся ближче. Мої губи були всього в міліметрі від її, а її дихання торкалося моєї шкіри, створюючи напружену тишу між нами. Ми дивилися один одному в очі. Це був її момент — продовжити чи зупинитися. І я був готовий прийняти будь-яку її відповідь, тому що важливим було не те, що я відчуваю, а те, як вона вирішить.

Вона вибрала перше і поцілувала мене.

Її поцілунок був теплим і обережним, ніби вона боялася, що, занадто сильно натиснувши, може завдати болю. Він був сповнений емоцій, у яких я відчував вибачення і ніжність. Цей поцілунок був її способом сказати "вибач", але в той же час — "я тут". Я відповідав їй, і з кожним моментом відчував, як ми стаємо не просто близькими, а чимось набагато більшим. Я ніжно цілував її у відповідь, намагаючись передати їй, що не завдам їй болю, а буду захищати.

Коли ми відірвалися один від одного, я відчув, як важко це дається нам обом, але вона швидко ковзнула поглядом, сповненим загадкової впевненості.

— То мені піти чи залишитися?

— А ти як думаєш? — її посмішка була такою, що одразу зігрівала мене, показуючи, що вона знову була моєю Бунтівницею.

— Значить, піти, — я спробував зіграти свою роль і встав, роблячи вигляд, що справді збираюся піти. Але вона не могла мене відпустити так легко.

І ось, її рука міцно обхопила мою, і з силою потягнувши за себе, вона притягнула мене назад, і ми впали на ліжко. Дівчина була непохитною у своїх почуттях, і я відчував, як її поцілунок ставав все більш пристрасним, впевненим і сповненим любові.

Сьогодні був важкий день, але саме завдяки цьому ми навчилися розуміти один одного на ще глибшому рівні. Я зрозумів, що за її зовнішньою міццю ховається щось неймовірно тендітне, що заслуговує на захист. І тепер, коли ми були так близькі, я знав, що наш зв'язок став лише міцнішим.