Бунтівниця.Частина 1: Бажання

Я пішла, залишивши хлопця самого в квартирі. Серце билося так сильно, що здавалося, ось-ось вирветься з грудей і стискалося від тривоги, але я знала, що іншого вибору немає. Кожен крок від дверей до таксі давався з труднощами, наче ноги стали свинцевими. Я сіла в машину, і вона рвонула вперед, відвозячи мене до місця, яке призначив Іван.

Відступати було вже пізно. Тепер залишалося лише йти вперед. І я була готова зустрітися з ним віч-на-віч. Мені потрібно було терміново вирішити цю проблему, поки вона не переросла в щось більше і не стало надто пізно. Мої пальці нервово барабанили по склу, а думки плуталися.

Місце, в яке ми приїхали, було темним і небезпечним. Один із найгірших районів нашого міста, наче вирваний з якогось кримінального фільму. Вузькі вулички, облуплені стіни будинків, графіті, що кричать про безнадію. Повітря було густим, насиченим запахом сирості і чогось прогірклого. Я знала цей район — бувала тут пару разів, але він ніколи не викликав у мене нічого, крім огиди та тривоги.

Вийшовши з машини, я прямувала до певного під’їзду, а ноги наче самі несли мене, хоча кожна клітинка тіла кричала, щоб я розвернулася і пішла. Але я не могла. Не зараз. Не коли на кону був він.

Підійшовши до квартири номер сорок чотири, я зупинилася. Цей номер вже сам собою викликав погане передчуття. В одній із культур число чотири символізувало смерть. А тут, як на зло, їх було відразу дві. Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти тремтіння в руках, і постукала у двері. Кожен удар костяшками по дереву віддавався у скронях, наче попереджаючи про небезпеку.

Мені відчинив молодий хлопець. Його обличчя було незнайомим, але в очах читалася настороженість, змішана з цікавістю. Він мовчки оглянув мене з голови до ніг, наче оцінюючи, чи варто мені довіряти. Його погляд ковзнув по моїх руках, ніби шукав зброю, а потім зупинився на обличчі.

— Іван чекає, — нарешті промовив він, відступаючи вбік, щоб пропустити мене. — Заходь, красуне.

Я ступила всередину, відчуваючи, як холодне повітря квартири обволікає мене. Серце продовжувало шалено калатати, але я знала, що відступати вже пізно. Тепер залишалося лише йти вперед.

Усередині квартири було напівтемно, лише тьмяне світло лампи освітлювало кімнату. На стінах висіли постери, які давно втратили колір, а на підлозі валялися порожні пляшки й окурки. Повітря було густим, насиченим запахом тютюну і чогось ще, що я не могла визначити. Іван сидів у кутку кімнати, на дивані, спершись на спинку, у руці диміла самокрутка з чимось явно незаконним. Його обличчя було приховане в тіні, але я відчувала його погляд на собі. Він був спокійним, занадто спокійним, і це лякало ще більше. Його дружки, такі самі нахабні й самовпевнені, як і він, сиділи навколо, наче зграя гієн, готових накинутися на здобич.

— Прийшла. Значить, не боїшся сюди приходити сама? А де песика свого загубила? — Іван усміхнувся, і його дружки почали реготати, наче це був найсмішніший жарт у світі. Їхній сміх був грубим, неприємним, ніби вони насолоджувалися моїм приниженням. Я відчула, як гнів починає підніматися всередині, гаряча хвиля підступила до горла, але я стримала себе, стиснувши зуби.

— І тобі привіт. Я прийшла поговорити. Він не знає, що я тут.

— Ого! А не влетить тобі по дупці, що ти ходиш до інших хлопців без його відома? — Іван продовжував насміхатися, його очі блищали від задоволення, ніби він насолоджувався моїм дискомфортом.

— Це лише між мною й тобою. Не втягуй його в наші справи.

Іван повільно піднявся з дивану, його рухи були плавними, як у хижака, який знає, що здобич уже в пастці. Хлопець підійшов ближче, і я відчула запах тютюну і чогось ще, різкого й неприємного, наче він приніс із собою атмосферу небезпеки.

— Між мною й тобою? — він зробив ще один крок уперед, його очі були холодними, і в них читалося щось небезпечне, щось, що змушувало мене здригатися. — Вибач, але минулої п’ятниці це стало і його справою. Бачиш? Досі болить, — Іван показав пальцем на синця під оком.

Так, мій хлопець знатно його відлупив. Синяк був яскравим, фіолетово-жовтим, нагадуванням про ту ніч, коли все пішло не так.

— Я прошу вибачення від його імені. Він більше так не буде, — спробувала залагодити ситуацію, хоча відчувала, що мої слова звучать порожньо і марно.

— Можеш засунути свої вибачення від його імені у сраку, зрозуміла? Мені вони не потрібні, я хочу помсту! — його голос став голоснішим, різкішим, і в ньому лунала лють, яка змусила мене внутрішньо стиснутися.

— Може, домовимося?

— І що ж ти можеш запропонувати мені натомість? — Іван усміхнувся, але це було скоріше схоже на звірячий оскал. Його очі блищали, наче він уже передчував, що я скажу, і насолоджувався моєю безпорадністю.

— Себе, — видихнула, відчуваючи, як слово обпалює губи, а всередині все стискається від страху й розпачу. Голос тремтів, але я намагалася триматися, хоча ноги вже підкашувалися.

— У якому сенсі? — він підняв брову, явно зацікавлений, але все ще скептично налаштований. Його погляд ковзав по мені.

— Я виконаю твоє бажання. Ти ж хотів, щоб я переспала з тобою? Я зроблю це.

— Ого, подивіться на цю дівчину, вона готова ради якогось хлопця розставити перед тобою ніжки, — сказав хлопець, який був поруч із Іваном. Його слова були грубими, насмішливими, і вони змусили мене почуватися ще більш вразливою, наче я стояла перед ними оголеною, беззахисною.

— Ага, може, зараз же йому мінет зробиш, раз уж така хоробра? — запропонував другий хлопець, його голос звучав брудно, насмішливо, наче він насолоджувався моментом приниження.

Я стояла, відчуваючи, як земля йде з-під ніг, а всередині все стискається від страху й огиди. Але знала, що назад шляху нема. Я намагалася навіть не дивитися на них. Нехай обливають мене брудом, як хочуть, сміються, знущаються, говорять що завгодно. Мені було все одно. Головне — щоб Іван погодився, зробив те, що я пропонувала, і пішов. Мені було байдуже, якби він потім розтрубив про це по всьому місту, якби кожен знав, на що я пішла ради Макса. Через мене мій Ботанік познайомився з ним, через мене він побився, і тепер я мала це виправити. Навіть якщо заради цього мені довелося б терпіти їхні насмішки, брудні слова, погляди, які наче роздягали мене. Навіть якщо мені довелося б лягти з ним у ліжко.

Іван почав повільно ходити навколо мене, як хижак, який оцінює здобич. Його очі ковзали по мені, оцінюючи, наче я була річчю, яку можна купити чи продати. Він робив вигляд, що думає, мотаючи головою в різні боки, але я знала — йому нічим було думати. Все, що йому потрібно, — це влада, контроль, відчуття, що він може робити зі мною все, що захоче.

Я стояла, стиснувши кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні. Всередині все кипіло від гніву, огиди, страху, але я не могла дозволити собі показати це. Я чекала. Чекала його відповіді, знаючи, що вона буде огидною, принизливою, але в мене не було вибору.

Він зупинився прямо переді мною, його обличчя було так близько, що я відчувала його подих, густий, з запахом алкоголю і чогось ще, різкого й неприємного. Його очі, холодні й розрахункові, дивилися на мене з таким виразом, наче він уже знав, що я погоджуся на все.