Бунтівниця.Частина 1: Бажання

Настав день, якого Катрін явно боялася — її перший день в інституті в новому образі. Вона нервово перебирала край светра, пальці тремтіли, а погляд метався по стороні, ніби шукаючи опору в цьому новому, незвіданому світі.

Коли ми увійшли до аудиторії, запанувала тиша. Навіть викладач, захоплений суперечкою зі студентами, різко обірвав промову і втупився на нас. Здавалося, час зупинився. Усі очі були прикуті до нас, і я відчув, як Катрін стиснула мою руку — її долоня була холодною та вогкою від хвилювання.

Через мене, а точніше через Дімку, який відволік мене своїми питаннями в гуртожитку, ми запізнилися. Під гнітючу тишу ми зайняли місця, намагаючись не привертати зайвої уваги. Даремно — на нас дивилися всі. Погляди були різними: цікавими, здивованими, осудливими. Катрін опустила очі, її щоки злегка порожевіли від сорому, але вона намагалася триматися. Хоча я знав — всередині вона була на межі паніки.

Першим ожив викладач. Відкашлявшись, він продовжив лекцію, але студентам було вже не до нього. Їх цікавили лише ми, і вони мали до нас купу запитань.

По-перше, чому, увійшовши до аудиторії, ми трималися за руки? Відповідь проста: я стиснув її долоню так міцно, що, як би вона не намагалася, Катрін не змогла вирватися. Ну вже ні, дівчинко, ми домовилися — ти офіційно моя дівчина. Тож не намагайся втекти, раз сама пообіцяла виконати моє бажання. Її пальці ледь тремтіли, але опиратися вона не стала, лише насупилася, приховуючи збентеження.

По-друге, чому ми так одягнені? Бунтівниця — у штанах і светрі, я — у чорних джинсах, футболці та шкіряній куртці. Ми ніби помінялися гардеробом. І це шокувало всіх. Катрін, яка завжди виглядала як бунтівниця, тепер виглядала жіночно та елегантно. А я, звиклий до строгого стилю, нагадував хлопця, який щойно повернувся з рок-концерту. Наш маленький бунт. Заява світу, що ми не такі, як усі, і думка оточуючих нас не хвилює.

Катрін сиділа поруч, її плече торкалося мого. Дихання поступово вирівнювалося. Вона крадькома глянула на мене, і в очах мелькнула тінь посмішки. Попри погляди та шепіт за спиною, вона знала, що не сама. Я поруч, і це надавало їй сил.

Я сидів, намагаючись виглядати байдужим, але всередині кипіли емоції. Гордість за неї — за те, що вона наважилася на цей крок. Легка тривога — як це вплине на неї. І, найголовніше, впевненість. Ми зробили правильний вибір. Нехай світ дивиться із здивуванням чи осудом — нам було байдуже. Ми були разом, і це мало значення.

Нарешті з'явився Дімка, спотикаючись на кожному кроці через неправильно зашнуровані кеди. Він так прагнув побачити мою дівчину, що мчав з усіх сил, задиханий і червоний, як помідор. Але, ледь перевівши дух, втупився на Катрін і випалив перше, що спало на думку:

— Ніх*я собі, ти, дівко, даєш, — від шоку він забув, де знаходиться, і його голос пролунав голосніше, ніж він планував.

Аудиторія завмерла. Професор, який вже почав звикати до дивної атмосфери в залі, різко обернувся і суворо подивився на Дімку. Його брови зсунулися, а очі спалахнули невдоволенням.

— Цього разу я вдаватиму, що не чув, раз така ситуація… — у голосі чоловіка відчувалося, що в його голові, ймовірно, крутилася схожа думка. — Але ще один мат, і до ректора відправлю. Зрозумів?

Дімка мовчки кивнув, його обличчя стало ще червонішим, якщо це взагалі можливо. Він швидко пробурмотів щось на кшталт "зрозумів" і, опустивши голову, попрямував до свого місця.

— Раз зрозумів, то займи своє місце, — сухо додав професор, перш ніж повернутися до свого оповідання, хоча було очевидно, що увага студентів все ще прикута до нас.

Мій сусід сів на місце, не відводячи очей від Катрін. Його погляд був сповнений подиву, ніби перед ним було не людину, а щось незбагненне. І, чесно кажучи, я не ревнував. Побачити Бунтівницю в такому вбранні було схоже на диво. Студенти дивилися на неї не як на дівчину, а як на щось неймовірне, що виходить за межі їхнього звичного сприйняття світу.

У цей час сама вона стиснула мою руку так міцно, що її пальці майже впивалися в мою шкіру. Катрін не піднімала погляду, її очі були прикуті до підлоги, а щоки палали від сорому. Її ніяковість походила не стільки від їхніх поглядів, скільки від того, що вона почувалася оголеною, ніби всі її думки та почуття були виставлені на показ.

Я присунувся до неї ближче, відчуваючи, як її дихання трохи прискорилося. Вирішив продовжити дражнити її, шепочучи на вухо:

— Люба моя Бунтівниця, коли ми повернемося додому...

— Якщо повернемося. Якщо ти доживеш до цього повернення, — перебила вона, її голос звучав із легкою загрозою, але в очах читалася посмішка.

— То я буду поцілунками випрошувати в тебе прощення. Де ти хочеш, щоб я тебе поцілував? — продовжив я, говорячи якнайніжніше.

Вона підняла голову і подивилася на мене так, ніби я був повним дурнем.

— Ти справді думаєш, що твої поцілуночки замолють мій сьогоднішній сором? — голос звучав із ноткою скепсису, але в її очах читалося цікавство.

— Перевіримо? — я наблизився до неї і поцілував її за вушком.

Моя дівчина вся покрилася мурашками і на мить затихла. Поглянувши на її обличчя, я зрозумів, що вона вся почервоніла. Ось куди треба було цілувати мою дівчинку з самого початку!

— Коли ми будемо вдома, я зацілую тебе для початку тут, — провів пальцем від її вуха до ключиці, відчуваючи, як Катрін ледь здригнулася.

— Не дражни мене ще більше, — із загрозою проричала вона.

— А то що? Знову посперечаєшся зі мною? — продовжував дражнити, знаючи, що це її заводить.

— З тобою сперечатися — це як самому собі програти з самого початку, так що ні.

— А чим погрожуватимеш тоді? — запитав я, посміхаючись.

Вона задумалася, надувши одну губу. Як же я хотів її поцілувати, але з усіх сил стримував себе, хоч би до перерви.

— Поцілунків позбавишся і ліжка теж, — її голос звучав серйозно, але в очах читалася гра.

Я хихотнув на це.

— Що смішного? Має бути страшно, а не весело, — сказала дівчина, ледь насупившись.

— Це покарання двостороннє. Сама ж без мене не зможеш. Прибіжиш до мене спати швидше, ніж я до тебе, — я сам не був до кінця впевнений у своїх словах. Але я вірив у це.

— Не буди лихо, поки тихо, тож не доводи до цього, — замість відповіді заявила вона, її голос звучав із ноткою попередження, але в очах читалася посмішка.

Я зрозумів, що на сьогодні досить. Ми обоє знали, що це гра, але в ній було щось справжнє, що зближувало нас ще більше. І я був готовий чекати, поки дівчина сама не вирішить зробити наступний крок.

Дзвінок пролунав як похоронний марш для тиші.

Коридор, який ще секунду тому був порожнім, наповнився гуркотом. Однокурсники виповзали з-за парт, ніби заражені якоюсь невидимою чумою — очі скляні, кроки повільні, наче їхні ноги прилипали до лінолеуму. Їхні руки простягалися до нас, як щупальця голодних тварюк, а в повітрі повис запах поту, дешевої кави та безнадії.

— Фіг вам, а не мою дівчину, — прошипів я в думках, стиснувши зуби, відчуваючи, як адреналін розтікається по жилах палючим нектаром.

Катрін.

Її пальці тремтіли в моїй долоні, тонкі, як крила метелика, але я стиснув їх так міцно, ніби міг утримати саме час. Ми рвонули до одного з виходів, але двері із металічним лясканням захлопнулися, від чого по спині пробігли мурашки.

— Через парти, — мелькнуло в голові.

Парти, гострі кути, розкидані зошити — все це злилося в калейдоскопі паніки. Я перестрибнув через найближчу, почувши, як рюкзак із гуркотом впав на підлогу. Обернувся — Катрін стрибнула слідом. Її сміх, дзвінкий і зухвалий, розрізав важке повітря, наче промінь сонця крізь грозові хмари.

— Не чекали? — вигукнув я, хапаючи її за талію, поки ми мчали геть, залишаючи за спиною хор здивованих стогнань.

Коридор.

Нескінченна смуга світла від миготливих ламп, наші тіні — дві чорні птахи, що рвуться на свободу. Я штовхнув Катрін убік, у темний закуток із дверима, привідкритими, як спокуслива пастка. Кімната пахла пилом і старими книжками, але її дихання — солодке, як стигла полуниця — затьмарило все інше.

— Тихіше, — прошепотів я, притискаючи її до стіни, холодної та жорсткої під пальцями.

Її губи зустріли мої з такою жадібністю, ніби ми дихали один одним. Рука ковзнула під светр, намацуючи тепло її шкіри під тонкою тканиною блузки.

— Ліфчик... чорт, — думка промайнула, але її стогін, низький і переривчастий, випалив усе раціональне.

Я цілував її шию, впиваючись у солонуватий смак шкіри біля ключиці, відчуваючи, як серце б’ється в унісон з моїм — шалений ритм, який заглушував навіть страх бути спійманими.

Бунтівниця вигиналася під моїми долонями, її нігті впивалися в мої плечі, залишаючи сліди — обіцянки. Світ звівся до її зітхань, до тремтіння в її голосі, до цього моменту, де не існувало нічого, крім нас.

— Не зупиняйся... — благали її губи, коли вона їх кусала, щоб не закричати.

Дзвінок. Він врізався в тишу, як ніж у масло. Катрін відштовхнула мене, її очі — два розширених вира, повних сум’яття і невиголошеного — ще не кінець.

— Ну ти... Ще за це... Ем... Отримаєш, як тільки будемо вдома, — видихнула дівчина, поправляючи светр тремтячими пальцями. Я бачив, як червоніють її щоки, як здіймається груди під рваним диханням.

— Сподіваюся, я отримаю тебе всю. Раз ти мені зараз це обіцяєш. — пробурмотів, притискаючись губами до її скроні. Вона фиркнула, відсторонюючись, але в куточках губ танцювала посмішка.

— Ти поганий Ботанік, — кинула, погрожуючи пальцем, ніби це могло зупинити бурю, що бушевала між нами.

— Зате я тільки твій Ботанік, — відповів їй, кусаючи кінчик її пальця, відчуваючи, як тремтить її сміх.

Ми вийшли в коридор, де світло вже здавалося менш яскравим, а повітря — менш живим. Але десь у кишені моєї пам’яті вже дозрівав план: Дім. Тиша. І жодного дзвінка на порятунок.

Ми повернулися назад, ніби нічого й не сталося. В аудиторії панувала тиша, порушувана лише монотонним голосом викладача, який, здавалося, навіть не помітив нашої відсутності. Його погляд ковзав по підручнику, а думки, мабуть, ширяли десь далеко. Я з Катрін сиділи поруч, намагаючись виглядати максимально стримано і старанно. Ми обоє сиділи з прямими спинами, очі устремлені на викладача, ніби ідеальні учні, які ні на що не відволікаються. Я не торкався до неї, хоча кожна мить поруч із нею викликала в мені бурю емоцій — від ніжності до легкого хвилювання. Але всередині мене все кипіло. Я відчував її близькість, її тепло, і це зводило мене з розуму.

Коли пролунав дзвінок, я вже збирався швидко вислизнути, але раптом на моє плече опустилася важка рука. Це був Дімка. Мій "друг", який, здавалося, завжди з’являвся в найнепідходящий момент. Він сів поруч, не прибираючи руки, і я відчув, як напруга зростає. Навколо нас вже почала збиратися юрба допитливих одногрупників. Їхні погляди були повні запитань, а атмосфера стала напруженою, як перед грозою.

— Макс, не хочеш нам нічого розповісти? А то ви тільки показуєте, а ми нічого не розуміємо, що відбувається, — почав Дімка з єхидною посмішкою. Його голос звучав як провокація, і я зрозумів, що він не відстане. Я вирішив зробити вигляд, що нічого не розумію, і перевів стрілки на Катрін.

— Кохана, не хочеш їм нічого сказати? — промовив, намагаючись звучати максимально невинно.

Але погляд Катрін був убивчим. Дівчина дивилася на всіх, як тигриця, готова захищати свою територію. Мене радувало, що її гнів був спрямований не тільки на мене, а й на всіх інших. Вона явно не збиралася мовчати.

— МИ ЗУСТРІЧАЄМОСЯ! — вигукнула це так голосно, що, здавалося, стіни задрижали. Всі навколо завмерли, а я відчув, як моє серце пропустило удар. Це було настільки прямо і відверто, що навіть я, звиклий до її різкості, був трохи приголомшений.

— Ну, офіційніше нікуди, — подумав я, стримуючи посмішку.

Юрба, приголомшена її відвертістю, повільно розходилася. Їхні обличчя виражали суміш шоку і захвату. Але Дімка, як завжди, не заспокоювався.

— А чо за наряд? — він єхидно посміхнувся, вказуючи на її одяг. Це було явно занадто.

Катрін, як справжня бунтівниця, побачила в його словах виклик. Її очі загорілися вогнем, і я зрозумів, що зараз буде гаряче.

— Тобі яка справа до мене і мого стилю одягу, придурок кусок? Чи я повинна звітувати перед тобою особисто, чмо недобите? Іди сюди, я тобі особисто розповім про особисті кордони, наволоч! — її голос звучав як грім.

Вона рвалася вперед, намагаючись перелізти через мене, щоб дістатися до Дімки. Я обхопив її за талію, відчуваючи напругу в її тілі — ніби стиснута пружина, готова вистрілити. Якщо відпущу, моя дівчина або вдарить його, або подряпає йому обличчя.

Дімка зрозумів, що зайшов занадто далеко, і вилетів із кабінету, як куля.

— Відпусти мене, він вже пішов, — все ще тремтіла дівчина від гніву.

— Навіщо? Мені подобається ця поза, — я відчував, як її тіло поступово розслабляється в моїх обіймах. Її гнів змінився легким роздратуванням, але в очах все ще читалася готовність до бою.

— Припини нести це, коли навколо стільки людей. Відпускай, давай! — спробувала вирватися, але я лише поцілував її в ліву руку, в районі плеча, і відпустив. Її шкіра була м’якою і теплою, і цей поцілунок був моїм способом сказати, що я її люблю, незважаючи на всі її спалахи гніву.

Після цього нас більше не чіпали. День минув спокійно, але ввечері мене чекав сюрприз. Я забрав свої речі, не знайшовши Дімку, і залишив йому записку: "Ти козел." Усе здавалося мирним. Але я не врахував одного — мою Бунтівницю. Вона все-таки вирішила мене покарати. І це було боляче. Дуже боляче і безповоротно для наших стосунків.