Бунтівниця.Частина 1: Бажання

Незайманий у вісімнадцять років — це нормально чи ні?

Це питання я ставив собі частіше, ніж хотілося б зізнатися. Спочатку воно з’явилося з цікавості, потім — з роздратування, а згодом стало звичним супутником. Однак ніколи не заважало мені жити. Я не відчував себе неповноцінним чи ненормальним, не заздрив іншим хлопцям, які хизувалися своїми «подвигами». Просто я був іншим.

Це питання все одно не покидало мене, наче набридлива муха. Я не міг позбутися його, скільки б не намагався. Спочатку воно здавалося простим і незначним, але з кожним роком ставало дедалі важчим і заплутанішим.

Навчання завжди було на першому місці в моєму житті. Мене захоплювала ідея досягти успіху, заслужити повагу. Дівчатам це, як я давно зрозумів, не подобалося. Вони віддавали перевагу тим, хто вмів справляти враження. Бунтарі, зухвалі та галасливі, здавалися їм цікавішими, ніж хтось на кшталт мене — тихий, заглиблений у книги й підручники.

І знаєте, я не переймався через це. Так, я хотів стосунків, але не міг змусити себе зробити щось лише заради того, щоб зливатися з натовпом. Спати з ким завгодно, тільки щоб позбутися ярлика незайманого? Це здавалося мені безглуздим. Я шукав щастя в книгах, у тому, щоб бути найкращим у тому, що роблю. Мій світ будувався навколо навчання, завдань і прагнення до успіху. Тільки інколи, в моменти самотності, коли я сідав за підручники, мені чогось не вистачало — близькості з кимось. Я намагався не зациклюватися на цьому, переконуючи себе, що мене все влаштовує, що це не так важливо. Але щойно я залишався наодинці, у тиші, в порожній кімнаті, питання знову виникало. І я не знав, як із цим боротися.

Мабуть, лише у рідкісних пар перший раз стається з тими, кого вони справді люблять, з тими, хто любить їх у відповідь. Я навіть не очікував чогось подібного, але все ж вірив, що хоча б мінімальний зв’язок між людьми має бути.

Для інших усе було просто — вони жили, насолоджуючись моментами, сміялися і зустрічалися, наче це єдине, про що варто турбуватися. Я ж відчував, що світ поза навчанням і зобов’язаннями — не мій. Дівчата? Вони навіть не помічали мене. Ті, з ким я намагався спілкуватися, часто обходили мене стороною, з легким презирством у погляді. Я не був тим, хто може вражати.

Коли я почав реєструватися на сайтах знайомств, це здавалося грою. Я, мабуть, намагався довести собі, що не такий вже й невдаха. Кілька побачень, декілька дивних листувань… Але все було натягнутим. Я сидів навпроти цих дівчат, і як би не намагався відчути хоча б найменше захоплення, нічого не відбувалося. Все було поверхневим, механічним. Не було того хвилювання, на яке я розраховував. Здається, я шукав щось більше, ніж просто фізичний потяг. Але це завжди залишалося недосяжним.

І ось тепер — іронія долі — у моєму ліжку лежить дівчина. Жива, реальна, зовсім не вигадана. Тільки не так, як я це уявляв, і, чесно кажучи, зовсім не та, кого я хотів би тут бачити. Більше того, це вже вдруге за добу, коли вона з’являється в моїй кімнаті, ніби навмисно порушуючи мій особистий простір. Але, попри це, її присутність якось змінила атмосферу.

Катрін лежала поруч, ніби вона завжди була тут. Я не знав, що робити з цим відчуттям. На мить мені здалося, що я став частиною чогось незвичайного. Але це не був «ідеальний момент» — це було дивне переплетення емоцій, яке я не міг зрозуміти. Мені нічого не залишалося, окрім як лежати нерухомо, наче я — подушка, що випадково опинилася у неї під рукою. У кімнаті витав її аромат — солодкуватий і теплий, схожий на ванільне морозиво. Він був настільки знайомим і приємним, що я трохи розгубився.

— Ти справді отримала найвищий бал чи просто всіх обманула? — подивившись на неї, я вирішив запитати.

Це питання мучило мене з самого нашого знайомства. Хотілося побачити її реакцію, зрозуміти, наскільки вона щира. Катрін лише посміхнулась. Вона лежала на мені, наче це було її законне місце. Її довге волосся лоскотало мені шию, а нога, перекинута на мої стегна, здавалася майже невагомою. Вона знову тихо підняла голову, і я відчув, як її погляд проникає в мене. Я до цього намагався обережно покласти її поруч, але вона лише сильніше притулялась до мене, наче знала, що я не наважуся заперечити.

— Я справді розумна. І ці тести я здала сама. Це було простіше простого.

Я підняв брову від здивування. Рік, який я витратив на підготовку, раптом став для мене безглуздим. Мені стало якось не по собі. У мене була купа годин на підготовку і витрачені на повторення матеріалів, а вона каже, що для неї це було легше, ніж для мене. Я подумав, що це просто обман, але її погляд і впевненість змусили мене сумніватися.

— Ти збираєшся брати участь в Олімпіаді?

— Звісно. А ти? — вона піднялась. — Напевно, вже активно готуєшся? Ти ж Ботанік.

В її словах не було злоби, лише м'яка іронія. Погляд блищав живим інтересом, наче вона намагалася розгадати мене, як рідкісний, цікавий екземпляр.

Це було не просто заява, а перевірка. Вона хотіла побачити мою реакцію, дізнатися, що я скажу у відповідь. Її слова підштовхували у мені бажання показати, що я не такий, як усі. Я не був ідеальним, але я міг перемогти. Я хотів перемоги.

— Я хочу перемогти тебе.

Вона не одразу відреагувала, але її посмішка повільно розтягнулась, ставши грайливою. Очі, приспущені, як у кішки, миттєво передали мені її впевненість. Здавалося, вона була готова до бою, а я — просто наступний у її списку випробувань. Азарт зародився в грудях, прокачався по венах. Кожне її слово було кроком до великої битви, і я був готовий поринути в неї з головою.

— Я буду не єдиною твоєю конкуренткою. Але мені приємно, що ти бачиш суперника лише в мені, — вона вимовила це з такою легкою усмішкою, наче вже була переможницею. — А давай посперечаємось?

— Я не сперечаюсь, ні з ким і ні за що.

— Ну, будь ласка, хоча б вислухай.

Не знаючи, як відмовити, я зітхнув, готуючись до невідомого.

— Добре, — я не зміг втримати цікавості, — Що ти придумала?

Її очі засвітилися. Все стало зрозумілим. Ми стояли на межі гри, і я відчував це всім тілом.

— Все просто. Той, хто набере найвищий бал, загадує бажання програвшому.

Дівчина точно знала, що робить, і я зрозумів: це її гра, а я — пішака на її полі. Але яка ж вона приваблива, ця гра. Не перемогти було неможливо.

— Яке бажання?

— Абсолютно будь-яке. Я вже знаю, що загадаю.

— І що ж це буде? — запитав з посмішкою на губах, але з нервозністю всередині.

— От все тобі і розповім! Дізнаєшся, якщо програєш, — її голос був наповнений легкою насмішкою, але в ньому не було ані натяку на злость. І я не міг не посміхнутися у відповідь.

— Подивимося ще, хто програє.

Після цієї розмови, несподівано для себе, я поринув у сон. Коли відкрив очі, зрозумів, що лежу один. Темна кімната зустріла мене холодом, і я відразу зрозумів, що її вже немає. На табуретці біля ліжка стояла тарілка з омлетом і салатом, все виглядало так обережно, ніби тут не було ані поспіху, ані метушні. Навіть більше — в цьому була якась турбота.

Поруч лежала записка:

"Дякую за вчора. Готуйся до поразки!"

Я посміхнувся, і в душі знову розплилася легка тривога. Не було підпису, і це трохи заспокоїло. Можливо, саме цього не вистачало — усвідомлення, що хтось, окрім мене, міг би дізнатися про її присутність тут. Чутки могли б розлетітися швидко.

Спускаючись на кухню, я очікував побачити звичний хаос: брудні тарілки, плями на столі. Але там було чисто. Під час прибирання вона залишила відчуття порядку і затишку, що здивувало мене найбільше.

Її слід, здавалося, залишив щось важливе в моєму житті. Легкий аромат вивівав у повітрі, наче вона все ще тут. Це відчуття не відпускало, залишаючись теплою таємницею.

Наступний тиждень був для мене важким. Кожен день, після занять, я проводив у бібліотеці, поглинутий книгами та підручниками. Я знав, що Олімпіада — це шанс, який не можна втратити. Кожна хвилина була важливою, адже я мав показати свої знання і пройти це випробування, не підвівши себе. Я працював не покладаючи рук, вивчаючи все, що можна було по темі, сподіваючись на краще. Це був мій шанс продемонструвати все, чого я навчився, і я не збирався його втрачати. Почуття змішувалися: з одного боку, я був сповнений рішучості, з іншого — відчував постійну напругу, ніби на плечах висів тягар відповідальності, який потрібно було не лише втримати, а й правильно перенести на іспиті.

На парах Катрін знову не було. Я вже звик до її відсутності, але цього разу мене це дратувало ще більше. Її місце було порожнім, і коли я запитав у Дімки, де вона, він знизав плечима і сказав, що їй не до навчання. Цілими ночами вона розважається в барах і клубах, а не думає про серйозні речі. Я всміхнувся, адже вона ще нещодавно попереджала мене: "Готуйся до поразки!"

Дивлячись на її поведінку, я зрозумів, що ця фраза радше підходить їй. Вона сама готується до поразки, а не я. Якщо вона й далі пиячитиме і не сприйматиме Олімпіаду серйозно, її шанс на успіх зникне. Але нагадувати їй про це я не збирався. Нехай вона програє, мені від цього тільки краще. Вона була впевнена у своїй перемозі, але реальність швидко її наздоганяла.

Бажання.

Ось над чим я ще морочив голову. Яке бажання загадати їй? Здавалося, що це не таке вже й складне питання, але насправді воно ставало набагато важливішим, ніж я думав. Увесь цей час я намагався уявити, що можу попросити, але нічого путнього на думку не спадало. Звісно, будь-який хлопець, якби його запитали, одразу знайшов би щось пристойне або не дуже. Але мені це не підходило. Я не хотів ставити маленькі цілі або робити щось легке для досягнення. Хотілося чогось більшого.

Загадати щось справді важливе — ось що варто було спробувати. Щось, що допоможе мені дізнатися її краще, але при цьому не змусить йти на компроміси, до яких я не готовий. А може, я навіть не знав, що це за бажання. Це було більше, ніж просто прохання. Це була маленька гра, в якій я сам ще не був впевнений, але інтуїтивно відчував, що вона відкриє для мене щось важливе.

Може, попросити, щоб вона була моєю дівчиною на місяць? Це було б легко. Але ні, це не той крок, який я хотів би зробити. Вона така непередбачувана, що можна закохатися в неї за одну ніч або взагалі не помітити. Чесно кажучи, я не був упевнений, що зміг би витримати її навіть місяць. Я ніколи не знав, чого вона насправді хоче, і, здається, її філософія життя була далека від того, чого хотів би я.

Але, з іншого боку, я теж не знав, хто вона насправді. Чи можу я зрозуміти її, якщо буду поруч із нею всього тиждень? Це дивно. Але тиждень — це вже щось. Вона все одно залишалася загадкою для мене. За цей короткий період я зможу хоча б спробувати розібратися в її характері, у тому, що приховано за її зовнішністю і поведінкою.

Я на мить замислився. Чи зможе вона взагалі поводитися як дівчина, чи її сміливість і незалежність завжди стоятимуть на шляху? Може, її завдання для мене — це не просто бути поруч, а й навчитися приймати її такою, яка вона є?

Жодної інтимності, звісно, не буде. Я взагалі не уявляв, що буде, якщо ми до цього дійдемо. Мені потрібно було більше часу, щоб зрозуміти, ким вона для мене є. І навіть поцілунки… подумати можна, але на цьому треба ставити крапку. Я не хотів руйнувати кордони передчасно. Я хочу відчути її в іншому світлі, дізнатися її глибше.

Бажання вже було, і це головне. Саме воно підіймало мене на ноги й змушувало рухатися вперед, попри страх і невпевненість.

Настала субота — день Олімпіади. Ранок був напруженим, я хвилювався, але намагався цього не показувати. Думки роїлися в голові, але я знав — якщо зараз піддамся тривозі, то втрачу все, над чим працював. Я був упевнений, що добре підготувався, і якщо діятиму чітко, то все вийде. Але відчуття тривоги не полишало мене.

Усе, що я міг зробити зараз, — це зосередитися на підготовці та сконцентруватися на тому, що вивчав. Я знав, що якщо слідувати плану, мислити логічно, як учив викладач, то все буде добре. Але життя інколи буває жорстоким, і я не міг дозволити, щоб моя доля залежала від однієї невдачі.

— Всі зібралися? — запитала екзаменаторка, оглядаючи нас і намагаючись зрозуміти, хто присутній.

— Катрін Каменської не вистачає, — повідомив один із професорів, що стояв біля дошки та перевіряв документи.

Екзаменаторка махнула рукою, не приховуючи роздратування. Вона явно не любила затягувань.

— Почнемо без неї. Якби це було для неї важливо, вона б була тут.

Дехто зі студентів, що сиділи поруч, виглядали збентеженими, ніби вагалися, чи варто щось сказати, але екзаменаторка була непохитна. Я ж розумів, що для Катрін це не мало значення. Її байдужість до всього була очевидною. Вона завжди з’являлася на заняттях в останній момент, складала іспити з мінімальними зусиллями, а потім вирушала на чергову вечірку. Мені було цікаво, як вона поведе себе цього разу. Напевно, вже десь танцювала, забувши, що є речі важливіші за розваги та безкінечні нічні клуби.

Я не міг зрозуміти, як можна так легко ставитися до того, що для мене було життєво важливим.

Олімпіада почалася.

Запитання були непрості, але я почувався впевнено. Я добре підготувався, і ця впевненість додавала мені сил. Час невпинно спливав, і я розумів, що треба зосередитися, щоб не проґавити жодної важливої деталі.

Але коли до кінця іспиту залишалося лише тридцять хвилин, двері відчинилися, і в аудиторію увійшла вона — Катрін.

У цей момент я відчув, як на моєму обличчі з’являється усмішка. Це було не просто почуття радості, а впевненість у тому, що вона не встигне закінчити роботу за такий короткий час. Я був задоволений, внутрішньо святкуючи свою перемогу.

Але те, що справді мене здивувало, — це її зовнішній вигляд. Вона виглядала інакше — впевнена, спокійна, ніби нікуди не поспішала.

На її обличчі відразу з’явилася усмішка. Це було водночас дратівливо і кумедно. Я не міг стримати широку усмішку, думаючи про себе: вибач, але ти програла. Однак, як би я не оцінював ситуацію, Катрін була впевнена в зворотному. І в цьому було щось загадкове, навіть інтригуюче.