Бунтівниця.Частина 1: Бажання

Сьогодні ми пішли до магазину. Катрін йшла з максимально відверто незадоволеним виразом обличчя, ніби її вели на страту — губи стиснуті, брови нахмурені, погляд сповнений роздратування. Дівчина всім своїм виглядом показувала, що похід до магазину — це останнє, чого вона хоче. Щоб підкреслити свій настрій, вона навмисне вдягнулася в усе чорне, наче в траур. Її очі були густо підведені темною підводкою, що додавало образу драматичності. Здавалося, зміна гардероба для неї — катастрофа. Кожен крок давався їй з трудом, ніби вона йшла мінним полем, а не торговим центром. Її руки були міцно стиснуті в кулаки, а погляд спрямований у підлогу, наче вона намагалася відгородитися від усього світу.

Ми піднялися на другий поверх. Скрізь красуні манекени в яскравому одязі, лише підкреслюючи похмурий настрій Катрін. Вона опустила погляд, її плечі зсутулилися, намагаючись стати непомітнішою. Я бачив, як її дратувало це місце — буйство кольорів лише посилювало внутрішній дискомфорт. Дівчина здавалася чужою в світі блиску та гламуру, наче темна хмара серед сонячного дня.

Я взяв її за руку — її пальці ледь тремтіли, долоня була прохолодною. Міцніше стиснувши її, я намагався передати їй тепло та впевненість.

— Підемо, — направив її в один із магазинів.

Катрін не опиралася, але кроки її були повільними, наче вона йшла на ешафот. Її погляд ковзав по вітринах, але ні на чому не зупинявся — ніби боялася відволіктися і втратити звичний стан відчуження, боялася захопитися чимось, що могло б порушити її похмурий спокій.

У магазині нас привітала усміхнена продавщиця. Її бадьорий голос пролунав недоречно, і Бунтівниця лише ледве помітно кивнула, не піднімаючи очей. Вона стояла поруч, закована в чорне, наче зібрана гроза, готова розрадитися або розчинитися в повітрі.

— Доброго дня, ласкаво просимо до нашого магазину, — привітно сказала продавщиця, наче її голос міг розтопити лід, що сковав Катрін.

— Добрий день. Ми прийшли підібрати моїй дівчині щось… більш нормальне, — намагався звучати впевнено.

Ледь слова зірвалися з губ, я відчув на собі палючий погляд Катрін. Її очі спалахнули так, що я ледь не відступив. Здавалося, вона могла вбити мене прямо тут і зараз. Зі схрещеними на грудях руками моя дівчина виглядала так, наче її сюди притягли силою.

— Тоді ви за адресою! У нас є сукні, спіднички, блузки — все дуже гарне, і, думаю, вашій дівчині підійде, — радісно продовжила продавщиця, не помічаючи, як Катрін зітхнула при слові "сукні".

Вона носила сукні, але зовсім інші — відверті, зухвалі, що підкреслювали її бунтарський стиль. Те, що висіло на вішалках, здавалося їй безликим і нудним. Вона б ніколи не погодилася їх приміряти… якби не я.

Мені подобався її стиль — чорний, сексуальний, викликаючий, сміливий, провокаційний. Але я хотів побачити її й в іншому образі, так званої "пай-дівчинки". Не все ж життя ходити в чорному, хоч він їй і личив. Хоча для неї це було скоріше викликом, ніж експериментом. Навіть справжнім покаранням. Я не карав її, просто хотів поекспериментувати з її стилем. Хоч би на ці два тижні.

— Покажіть нам усе. Я вибираю, вона міряє, — твердо сказав я.

— Що?! — у Катрін розширилися очі, — Ти говорив, що просто купиш, а не змусиш мене цілий день дефілювати перед тобою!

У її голосі лунало обурення, готове перерости в лютість.

— Я ж не знаю, що тобі підійде. Накупимо, а в результаті — одяг або не буде пасувати тобі, або не за розміром. Тож будеш міряти, і це точка.

Я вирішив на цьому моменті бути трохи жорсткішим. Її опір лише підігрівав моє бажання довести почате до кінця. Вона щось пробурмотіла, але я зробив вигляд, що не почув.

— Наче тут є що вдягати чи носити!

Її незадоволення просочувалося сарказмом, але я відчував — за цим ховалося щось більше. Страх? Невпевненість? Або, можливо, крапля цікавості.

— Проходьте, я все покажу, і ви виберете, що вашій дівчині підійде, — продавщиця повела нас у глибину магазину. — Тут сукні, там взуття та сумки, а далі спідниці, брюки, блузки. Вибирайте, я підійду пізніше.

З ввічливою посмішкою вона залишила нас наодинці з нескінченними рядами одягу.

Моя дівчина зітхнула, але цього разу в її очах вже не було колишнього роздратування. Ідучи за мною по магазину, вона все ще рухалася повільно, але тепер у її ході з’явилася легка зацікавленість. Я знав, що цей похід буде непростим, але сподівався, що він допоможе їй розвіяти похмурі думки — і, можливо, допоможе побачити себе по-новому.

Катрін стояла поруч, стиснувши кулаки, її погляд ковзав по магазину з відвертою огидою. Я взяв її за руку і м’яко потягнув за собою.

— Ну що, почнемо? — запитав з легкою посмішкою.

Вона буркнула, але зробила крок за мною — наче маленький бунтар, змушений підкоритися. Я вирішив не тиснути і почав з малого. Підійшов до стійки з аксесуарами і взяв яскравий шарф із геометричним візерунком.

— Як думаєш, тобі підійде?

Катрін кинула на нього швидкий погляд і одразу ж відвернулася.

— Ні, — відповіла коротко, але в голосі промайнула ледь помітна нерішучість.

— Чому? Він же яскравий, веселий.

— Я не ношу таке, — дівчина схрестила руки на грудях, ніби захищаючись.

— Може, варто спробувати?

Я простягнув їй шарф, але вона навіть не спробувала взяти його.

— Ти ж обіцяв не перетворювати мене на ляльку, — у голосі пролунав докір, але в очах промайнула нерішучість.

— Я не перетворюю. Просто пропоную щось нове, — м’яко сказав, помічаючи, як її опір поступово слабшає.

Дівчина зітхнула, нарешті взяла шарф і приклала його до себе, дивлячись у дзеркало. У її погляді з’явилося збентеження, ніби вона побачила там когось іншого.

— Ну… як? — нерішуче запитала вона, але в голосі вже не було колишньої різкості.

— Чудово, — щиро відповів я. — Він підкреслює твої очі.

Катрін ледве почервоніла і відвернулася, але я помітив, як куточки її губ здригнулися, наче вона намагалася стримати посмішку. Це був маленький крок, але я знав, що це початок.

— Гаразд, цей шарф я візьму, — нарешті сказала Катрін. — Але тільки його.

— Звичайно, — усміхнувся я. — Але давай подивимося ще щось. Раптом знайдемо те, що тобі сподобається.

Я оглянув нескінченні ряди одягу і зрозумів, що ми тут надолго. Але це того варте. Усе, що я робив, було заради неї — щоб дівчина побачила себе по-новому, щоб відчула, що може бути різною. І навіть якщо зараз вона була в люті, я знав, що одного дня вона зрозуміє, навіщо все це було потрібно.

Я направився до вішалок із сукнями, а Катрін мовчки йшла за мною, її кроки були важкими, погляд — похмурим. Вона нагадувала тінь, що неохоче йде за катом. Я вибирав одну сукню за іншою і передавав їй. Кожного разу, коли я простягав їй чергову сукню, вона кидала на мене погляд, сповнений німого докору, але я лише усміхався у відповідь, намагаючись зберігати спокій. Бунтівниця приймала їх без слів, з виглядом людини, що змирилася з неминучим. Коли суконь набралося п’ять, я відправив її до примірки. Вона увійшла туди, наче на ешафот, а я залишився чекати зовні, відчуваючи легке хвилювання.

Коли вона вийшла в першій сукні, я не зміг стримати посмішку. Перша сукня була світло-рожевою, нагадувала сарафан. Вона сиділа на ній ідеально. Катрін завмерла перед дзеркалом, її обличчя залишалося непроникним, але я помітив, як її очі розширилися.

— Тобі личить, — м’яко сказав я.

Вона невдоволено подивилася на мене, але я помітив, як її щоки злегка порожевіли.

Друга сукня — зелена в горошок — виглядала на ній мило. Ну, якщо не враховувати її погляду, яким вона, здавалося, намагалася спалити мене разом із цим магазином. Я ледве стримав посмішку, щоб не погіршити ситуацію.

Решта суконь мені теж сподобалася, крім останньої. Але головне, що вона сподобалася Катрін, і я все ж таки вирішив її взяти. Проста, біла, але з фасоном, який вона зазвичай обирала. Вона була простою, але елегантною, і я бачив, як її погляд пом’якшав, коли вона побачила себе в дзеркалі. Вона не сказала ні слова, але її мовчання було кращим за будь-які слова.

Далі пішла примірка блузок, футболок, кофт, штанів і... спідниць. Останні Катрін ненавиділа найбільше. Штани її не хвилювали — хоч вона їх рідко носила, — але варто було мені запропонувати спідницю чи блузку, як у її очах спалахував докірний погляд. Я лише посміхався, намагаючись зберігати спокій.

Ми купили кілька речей з кожної категорії і закінчили ближче до закриття магазину, виходячи з нього з купою пакетів, моєю задоволеною посмішкою та її втомленим, приреченим виразом обличчя. Катрін мовчала, розуміючи, що сперечатися безглуздо. Вона прийняла свою долю і зараз була на емоційному дні. Її кроки були повільними, погляд спрямований у підлогу. Дівчина вперше здавалася такою вразливою. Мені хотілося її обійняти, але я знав, що зараз це було б зайвим.

— Дякую, — сказав я, коли ми вийшли на вулицю. — Ти молодець.

Вона зітхнула, але куточки її губ ледве помітно здригнулися. Ні слів, ні емоцій, лише тінь вдячності в очах. Цей день став для неї випробуванням. Одного разу вона зрозуміє, навіщо все це було потрібно. І, можливо, навіть подякує мені. А поки я просто був щасливий, що вона пройшла через це разом зі мною.