Бунтівниця.Частина 1: Бажання

Катрін, завжди така зухвала та непокірна, тепер була готова влаштувати бунт проти конкретної людини, і я знав, що зупинити її неможливо. Я обережно поклав руку на її, яка все ще міцно стискала кермо. Її шкіра була гарячою від адреналіну, а пальці ледь тремтіли.

— Я вірю у твою перемогу, моя Бунтівниця. Давай покажемо йому, із ким він має справу, — намагався звучати якомога спокійніше, хоча сам був на взводі.

Дівчина повернула голову, і на її обличчі з’явилася посмішка — не та, що буває від радості, а та, що з’являється, коли ти знаєш, що ворог приречений. Ця посмішка змусила її очі засяяти ще яскравіше, і я відчув, як її рішучість передалася мені. Мої слова підбадьорили її, і тепер Катрін була готова розірвати його на шматки. Я хотів цього не менше, ніж вона.

До фінішу залишалося кілька кілометрів, але ці кілометри здавалися вічністю. Дорога вилася перед нами, як змія, а серце калатало в грудях, наче намагалося вирватися назовні.

— Тримайся! — різко кинула, навіть не повертаючи голови.

Я миттєво вчепився за ручку на двері, відчуваючи, як долоні стають вологими від напруги. Катрін натиснула на газ, і машина рвонула вперед із такою силою, що мене знову вдавило в сидіння. Через кілька хвилин машина Івана вже була позаду нас, і я відчув, як у грудях розлилося тепло від передчуття перемоги. Ми були на крок ближче до того, щоб дати цьому нахабнику урок, який він ніколи не забуде.

Ми перетнули фінішну лінію, і світ навколо ніби вибухнув від емоцій. Серце билося так голосно, що здавалося, його чують усі навколо. Адреналін, змішаний із радістю, пульсував у кожній клітинці тіла. Катрін збавила швидкість, і машина плавно зупинилася, наче втомлений, але гордий звір, що завершив свій біг. Ми сиділи в тиші, але навколо нас бушевав справжній ураган захвату. Натовп, наче єдиний організм, кричав, сміявся, аплодував. Їхні голоси зливалися в єдиний гул, а потім раптом чітко і ясно пролунало: «Бунтівниця! Бунтівниця! Бунтівниця!» Це було як гімн, як визнання, як щось більше, ніж просто перемога.

Катрін повернула до мене голову, і я побачив її обличчя, осяяне найщирішою посмішкою, яку тільки можна уявити. Я не міг не відповісти їй тим самим. Моя посмішка була такою ж широкою, такою ж нестримною. Ми обоє дихали часто, майже задихаючись, але це було не від втоми, а від емоцій, що переповнювали нас. Дівчина простягнула руку, і я взяв її в свою. Її долоня була теплою, трохи вологою від напруги, але в цьому дотику був весь наш зв’язок, все, що ми пережили разом за ці хвилини.

У цю мить я помітив Дідуся Ві. Він підійшов до лобового скла, його очі сяяли від гордощів і веселощів. Він намалював у повітрі сердечко і відправив нам повітряний поцілунок. Це було так зворушливо і водночас смішно, що ми не втрималися й розразилися гучним сміхом. Катрін закинула голову назад, її сміх дзвенів на всю машину.

Але веселощі тривали недовго. Раптом під’їхала машина Івана, і атмосфера миттєво змінилася. Катрін, ще секунду тому така щаслива, раптом стала серйозною. Її обличчя напружилося, очі звузилися, а губи стиснулися в тонку лінію. Вона вийшла з машини, і я відчув, як напруга в повітрі зростає. Її голос, зазвичай такий м’який і спокійний, тепер звучав різко й гнівно.

— Сука! Ти зовсім уже відбився від рук, так мою маленьку м’яти зі своїм хворим дружбаном? — її слова були різкими та безжальними.

Я ніколи не бачив її такою. Так, я знав, що вона може бути злою, особливо коли я одного разу назвав її шахрайкою, але це... це була справжня лють. Вона буквально палала, її очі горіли, а руки стискалися в кулаки. Я підійшов ззаду, обійняв її за талію і відчув, як її тіло напружене, наче готова кинутися в бій. Я тримав її, намагаючись заспокоїти, але сам відчував, як у мені клекоче гнів.

— Це вже не гонка, а спроба вбивства. Ти збирався її вбити, не в змозі виграти? — це вже втрутився друг Катрін, його голос був холодним і звинувачувальним.

Іван стояв мовчки, його обличчя залишалося кам’яним, але в очах читалося щось незрозуміле — жаль чи злість. Ми стояли там, у центрі цього шторму емоцій. Я відчував, як Катрін тремтить у моїх обіймах. Навколо нас був натовп, але в цю мить він здавався далеким, наче ми були самі в цьому світі, сповненому гніву, болю та незрозумілості. Я не знав, що буде далі, але знав одне: я буду поруч із нею, що б не сталося.

— Я готовий виконати будь-яке твоє бажання. Скажи, що ти хочеш? — промовив Іван, і його голос звучав спокійно, наче він пропонував щось звичайне, якби між нами не було щойно пережитого кошмару, який він влаштував.

Що він робить? Він зав’язав небезпечну гру, поставив на кон усе, а тепер, наче нічого не сталося, ігнорує претензії та починає говорити про свою поразку. Наче це просто гра, а не питання життя і смерті. Хворий виродок. Я відчував, як у мені закипає гнів, але намагався стримувати себе. Катрін була поруч, і я не міг дозволити собі вийти з себе.

— Для початку ти полагодиш мою машину, і це не бажання, а вимога! Ти її зіпсував — тобі й лагодити. Особисто не треба, гроші на запчастини, і вільний, — її руки стискалися в кулаки, а очі горіли холодним вогнем.

— Добре. Я заплачу за шкоду. Що з бажанням? — хлопець стояв там, дивлячись на нас, наче все це було просто шоу для його розваги.

— Я хочу, щоб ти більше ніколи не чіпав мене. Жодних підходів, жодних дотиків. Роби вигляд, що я не існую. Це моє бажання.

— Я зрозумів і приймаю це. Але є одне «але», — Іван усміхнувся, і в його очах мигнуло щось небезпечне.

— І яке ж? Я, здається, все чітко сказала.

Катрін нахмурилася, її брови зсунулися, а губи стиснулися в тонку лінію. Вона відчувала, що щось йде не так, і я теж це відчував.

— Тебе я чіпати не буду більше. У тебе статус недоторканної для мене. Але ось він... — Іван витягнув руку і вказав пальцем на мене. Його погляд був холодним, як лід, і в ньому читалася ненависть, — Із ним у мене давні рахунки, і одного разу він від мене дістане.

— Ні, я змінюю бажання. Не чіпай нас обох, — почала нервувати в моїх руках дівчина. Її голос тремтів — суміш страху та гніву. Ззовні я був спокійним, але всередині росло неприємне відчуття.

— Ні, дорогуша. Перше слово дорожче другого. Я все сказав. Гроші віддам через кілька днів Віктору.

Іван розвернувся і пішов, залишивши нас у напруженій тиші. Його спина була прямою, а кроки впевненими, наче він щойно здобув перемогу.

— Ні, постривай! Я хочу змінити бажання! Не чіпай його! Ти мене чуєш?! — Катрін люто виривалася з моїх рук, її пальці впивалися в мою шкіру, а дихання було нерівним.

У її голосі лунало відчай, він розривався на крики, наповнені страхом і болем. Я тримав її міцно, знаючи, що інакше вона кинеться за ним. Вона продовжувала боротися, поки не побачила, як його машина зникла за поворотом. У цю мить уся напруга ніби вилилася з її тіла — воно ослабло, руки безсило опустилися. Катрін тремтячими пальцями затиснула рот, наче намагаючись стримати ридання, а потім повільно повернулася до мене. Її очі були сповнені сліз, погляд — болю, образи та якоїсь страшної порожнечі, наче в цю мить весь її світ руйнувався, а я стояв поруч, не знаючи, як його втримати.

— Усе буде добре, — прошепотів я, обіймаючи її міцніше.

Я знав, що це лише початок, і що Іван не зупиниться. Але я також знав, що буду захищати її, що б не сталося.

Дівчина розвернулася повністю в кільці моїх рук і обійняла мої щоки своїми пальцями. Її дотик був ніжним, але в ньому відчувалася тривога, наче вона боялася, що я можу зникнути в будь-яку мить. Її очі, зазвичай такі яскраві та впевнені, тепер були сповнені страху та рішучості одночасно.

— Я не дозволю йому щось зробити з тобою, ти мене чув? Я зроблю все що завгодно, аби тобі не нашкодили, — її слова звучали, як клятва, як обіцянка, яку вона була готова виконати будь-якою ціною.

Все, що завгодно? Це означало, що вона готова навіть на крайнощі? Навіть на те, щоб... Ні, я не міг допустити такої думки. Моя дівчина не піде на це. Я не дозволю їй жертвувати собою заради мене.

— Нічого не роби. Я зможу постояти за себе. Я вже одного разу його побив, зможу повторити.

Це була брехня. Нахабна, безсоромна брехня. Я знав, що Іван сильніший, що він небезпечний, але я не міг сказати їй правду. Вона й так була на межі, і моє завдання було її заспокоїти, а не додавати масла в вогонь.

— Вибач мене, я не думала, що моя витівка призведе до того, що ти потрапиш під небезпеку, — дівчина притулилася до мене, і я відчував, як її тіло тремтить від ридань.

— Мені нема за що тебе пробачати, саме тому, що ти така, я в тебе й закохався, — я ніколи не говорив їй цього вголос, хоча вона, звичайно, знала про мої почуття. Але зараз, у цю мить, це було важливо. Я хотів, щоб вона знала, що вона для мене значить.

До нас підійшов Ві. Його поява була, як ковток свіжого повітря в цій напруженій атмосфері.

— Ну як ви тут? Чого це ти сумуєш? Вище ніс, усе буде добре! Хіба не я тебе цьому вчив, а спочатку ти мене? — він засміявся, намагаючись підбадьорити її. Його голос був сповнений тепла і турботи, і я бачив, як Катрін трохи розслабилася в його присутності.

— Пішли, покуримо, вип’ємо, заспокоїмося, — запропонував він, і ми, все ще в обіймах, пішли за ним.

Ві дав нам обом по пляшці пива, які попередньо відкрив. Потім він дістав пачку сигарет і запропонував нам. Катрін взяла одну і закурила, її рухи були звичними, але я бачив, як її руки ледь тремтять. Потім він запропонував сигарету мені, але я відмовився.

— Чого це ти? Давай же, бери! — з непідробним здивуванням подивився на мене Ві.

— Він у мене не курить. Максим взагалі багато чого до мене не робив. Не хоче — то не треба, не змушуй, — втрутилася Катрін, її голос звучав захисно.

— І де ж такого гарного хлопця знайшла? — усміхнувся Ві, підморгнувши їй.

— Швидше він мене знайшов. Ми одногрупники на одному факультеті.

— Так? І як же ви познайомилися? — запитав Ві, його очі сяяли від цікавості, наче він уже передчував цікаву історію.

— Мені було нудно, і я вирішила розвеселити себе та студентів. Але хлопчисько явно це не оцінив і вирішив піти до ректора із скаргою. Але через те, що я цінний кадр, мене не вигнали, — почала розповідати Катрін, її голос звучав трохи жартівливо, але в її очах читався відтінок збентеження.

— Ти половину пропустила. Це було не веселощі, а знущання над викладачем, — втрутився я, не втримавшись.

— А що ти зробила? — Ві підняв брову, явно зацікавлений.

— Я подумала, що важко бути викладачем, і захотіла, щоб він трохи відпочив. Я обмазала стілець клеєм, і він сидів на ньому весь час, поки дзвінок не пролунав, — зізналася Катрін, її голос став тихішим, але в ньому все ще відчувалася нотка гордості за свою «жарт».

— Ну ти даєш! Одразу видно, що моя дівчинка, моя школа!

— Вона не твоя дівчинка, — із злістю відрубав я, не стримавшись.

Моя ревність спалахнула, як вогонь, і я одразу пошкодував про свої слова.

— Ого, який він у тебе ревнивий, — вони оба засміялися, і я відчув, як мої щоки заливаються рум’янцем.

— Ти нічого такого не думай, для мене вона наче дочка. Ми один для одного, як рідні. Підтримуємо, допомагаємо в скрутну хвилину, ділимося поганим і хорошим. Вона моя сім’я, так що так. Вона моя дівчинка, адже я вважаю її своєю донькою, хоч і не кровною, — Ві промовив це з такою щирістю, що моя ревність миттєво розвіялася. Його слова були чесними, і я зрозумів, що був неправий. Він дійсно ставився до неї, як до доньки, і це було помітно.

— Вибачте, — пробурмотів я, відчуваючи себе дурним.

— Та нічого, хлопче! — похлопав він мене по руці.

— Ві, я візьму машину, вона ще на ходу. Ми прокатаємося, і завтра ввечері я поверну.

— Вона ж твоя, дитинко, ти можеш брати її будь-коли, — відповів чоловік.

— А чому ти їздиш на таксі, якщо в тебе є машина? — запитав я, намагаючись перевести тему.

— Тому що в мене поки немає прав. Ти ж знаєш, що права видають у нас із дев’ятнадцяти років, а мені лише вісімнадцять.

— І справді, я забув. А як же ти поїдеш без прав?

— Вночі стражників порядку на дорогах майже немає. Тому я іноді беру машину, щоб їздити вночі, — її голос звучав так, наче це було абсолютно нормально.

— Зрозуміло, — кивнув я, хоча всередині мене все ще клекотало занепокоєння.

— Раз усе зрозуміло, тоді поїхали, — вона взяла мене за руку, і ми попрямували до машини. Я відчував, як моє серце б’ється швидше. Не знаю, що нас чекало попереду, але я знав одне: із нею я був готовий на все.