Бунтівниця.Частина 1: Бажання

Наступний тиждень тягнувся довго, дні зливалися в одне: університет, гуртожиток, рутина. Інколи я помічав Катрін — вона спалахувала на фоні сірих буднів, але варто було мені захотіти підійти, як вона зникала в колі своїх одногрупників, сміючись, балакаючи, не помічаючи мене. Вони вічно щось обговорювали, а я був стороннім спостерігачем. Все було так легко і весело для неї, і кожен її сміх наповнював кімнату яскравим світлом, але тільки не для мене. Для мене це було, як пекучий укол у серце.

Настала п’ятниця. Я не знав, чого очікувати. У понеділок вона знову опиниться на моєму шляху. Терор — так я назвав її раптові появи. Чого вона хоче? Думає, що може мною керувати? Змусити курити, мучити когось? Тоді вона глибоко помиляється. Я не буду грати в її дивні ігри, не буду просто так піддаватися. Я не буду слідувати за нею, як собака, не буду виконувати її дивні вимоги.

Але, попри все це, всередині мене щось підказувало, що вона не просто так з’являється в моєму житті.

Коли пари закінчились, я вже передчував повернення до звичної тиші. Але день пішов інакше. Я не чекав її, не думав, що вона підійде. Вона стояла переді мною — як буря, яка знаходить мене в найспокійнішому місці.

— Я тут подумала, давай перенесемо все на два дні раніше. Сьогодні я прийду до тебе в гуртожиток, а ввечері ми підемо на вечірку.

Вона просто поставила мене перед фактом, як завжди. Ні натяку на розмову чи спробу дізнатися, як я до цього ставлюсь. Все вирішено, і я, здається, не мав права вибору.

— Вечірка? Ми не домовлялися про це, — я намагався зібрати слова, намагаючись хоч якось повернути собі контроль над ситуацією. Але її байдужість і та легкість, з якою вона це сказала, зробили мене абсолютно безпомічним. Дівчина не вважала за потрібне пояснювати, а просто рухалася далі, як ніби її бажання — єдина реальність, що має значення.

Я стояв, відчуваючи, як всередині наростає роздратування. Її манера диктувати умови, незважаючи на мої почуття, зачепила мене до глибини душі.

— Я говорила про веселість, а мені там весело, і ти сам це знаєш. Якщо ти забув, ти мені винен. Я не змушую тебе робити нічого поганого, тільки піти і потанцювати зі мною. Що тут такого? — слова прозвучали так, ніби все це було настільки очевидно, що не вимагало навіть обговорення.

Я відчував, як її голос тягне мене, змушуючи піддатися, навіть якщо я не хотів. Але всередині бушувала буря — я не збирався йти на компроміс із собою, не хотів підкорятись її волі.

Я не встиг відповісти — вона вже зникла. Залишилися лише її слова, що звучать у голові лунким ехо. Як завжди, вона не залишила мені простору для роздумів. Я стояв у коридорі з відчуттям, що мене поставили в положення, де я нічого не міг змінити. Що їй потрібно? Чому все завжди йде за її правилами? Відповідей не було — лише порожнеча і здивування.

Повернувшись в гуртожиток, я застав Катрін. Вона сиділа на моєму ліжку, оточена пакетами, і розмовляла з Дімою. Картина, наче з сну, де я не головний герой.

Тільки Діма на цей раз був на своєму ліжку, а вона — на моєму. Мені стало відразу не по собі. Вона зайняла простір, який раніше належав тільки мені, як господарка цього світу, а я стояв осторонь, як спостерігач. Її сміх розривав тишу — дзвінкий, яскравий, як спалах блискавки. Все навколо здавалося святом, де вона була головною зіркою. А я… Я став лише частиною фону.

Здавалося, де б вона не з'явилася, там воцаряется радість і сміх, вона завжди була в центрі, головною зіркою спектаклю, сміючись голосніше за всіх. Мені раптом стало цікаво: чи буває вона взагалі серйозною? Якщо у неї колись будуть діти, вона також буде вести себе, як безтурботна дитина, нескінченно граючи і сміючись без втоми?

Я спостерігав за нею, відчуваючи роздратування. Мені не хотілося бути поруч, не хотілося належати її світу. Вона була невловимо красива: чорна сукня підкреслювала фігуру, червоно-коричневе волосся м’яко падали на плечі. Вона виглядала як втілення всього, що я вважав поверхневим і незначним.

І раптом я зрозумів: я не хочу бути частиною цього. У її світі немає місця для таких, як я. Там лише порожні веселощі та яскраві зірки, що світяться на фоні чужих життів.

Але чого вона хоче? Чому змушує мене почуватися зайвим? Звідки ця непохитна віра в своє право диктувати мені, що робити? Чому вона завжди так діє? Чому я мушу так неохоче погоджуватись на її умови, навіть якщо я цього не хочу?

Дівчина подивилася на мене – той самий погляд, який я знав і ненавидів. Впевнений, нахабний, наче я мав здатися. Катрін, як завжди, підморгнула мені і сказала:

— Нарешті з’явився! Я думала, що ти вже пішов на вечірку без мене.

— Без тебе я й кроку не зроблю, як ти тут да тут, — слова звучали як жарт, я намагався бути легким, але всередині мене згустилася якась дивна суміш роздратування та збентеження.

— Добре, друзі, мені треба йти, а ви тут розважайтесь без мене, — сказав Діма, збираючись іти.

— Як тут розважатися, якщо він не знає, що навіть значить це слово? — фыркнула дівчина слідом за її колишнім хлопцем.

— Це я не знаю? — не втримався, і в моєму голосі було більше роздратування, ніж слід було б, — Просто моє розуміння цього слова відрізняється від твого.

Діма пішов, але наша перепалка продовжувалась. Дівчина, не звертаючи увагу на моє роздратування, наче не усвідомлювала, як глибоко вона мене дратує, як її впевненість і майже диктаторський підхід до кожного мого кроку змушують мене відчувати себе невидимим і безпомічним. У її очах було лише одне — вона знала, що я буду з нею, що б вона не сказала.

— Не псуй мені вечір, давай збиратися, — сказала Катрін з легким роздратуванням. — Я купила тобі декілька речей, тож хоча б подякуй!

— Ніби я просив! — не розумію, чому вона так наполегливо намагається змінити моє життя.

Я збирався піти, але вона встала, схопила мене за підборіддя і змусила подивитись в очі. Її погляд потряс мене.

— Ти все життя будеш один, якщо залишишся жити лише у своїх книгах і не висовуватимеш носа звідти. Замовкни і дозволь мені показати тобі світ, про який ти навіть не підозрюєш, — її слова звучали як виклик.

Я хотів відповісти, але зрозумів, що вона має рацію. Це усвідомлення вразило мене. Я завжди думав, що мені достатньо свого світу — тиші, книг, затишного усамітненого куточка, де ніхто не вимагає нічого взамін. Мій розум наповнювався історіями, в яких герої жили пригодами, приймали рішення, змінювали долі. А я був просто спостерігачем, що ховається від реальності. Я часто переконував себе, що так краще. Навіщо втручатися в цей метушливий світ, якщо можна просто читати, розмірковувати і залишатися в безпеці свого внутрішнього світу? Але тепер я почав сумніватися. Чому я так боюся? Чому я відмовляюся від усього, що може бути справжнім, живим? Чи не стали книги для мене не просто притулком, а й тюрьмою, з якої я не можу вибратися?

Це був мій спосіб уникати людей, їхніх емоцій і складнощів, з якими я не знав, як справлятися. У книгах усе було простіше — не було непорозумінь, болючих почуттів чи складних розмов, які могли б вибити мене з рівноваги.

Але її слова прорізали цей світ і вивели мене назовні. Її погляд був прямим, впевненим, і в ньому не було осуду, лише правда. Може, занадто різка, але правда завжди така.

Я зрозумів, що занадто довго ховався за книгами. Я уникав життя, боячись того, що не міг контролювати. Але, можливо, саме в цьому і була відповідь — не в контролі, а в умінні жити, відпускаючи його. Жити в моменті, відчувати, сприймати — ось що я упустив.

Цей момент став переломним. Я усвідомив, що моє життя не обмежується сторінками книг, що я не можу бути просто спостерігачем у своїй історії. Я — головний персонаж, і якщо я буду стояти осторонь, то просто залишуся спостерігачем у своїй власній історії.

Я знав, що вона не залишить мене в спокої, якщо я не зроблю, як вона хоче. Я був незадоволений, не хотів цієї одежі, не хотів бути частиною її світу. Я не хотів, щоб вона мене змінювала. Я просто хотів бути собою, залишатися тим, ким був до неї. Але все це було марно, її слова вже звучали в моїх вухах, і я не міг нічого з цим зробити. Все більше не могло бути як раніше і не буде.

— Ну все, досить. Давай не будемо тягнути. Ти ж не такий вже боягуз, правда? Ти ж можеш це зробити, раз вже пообіцяв. Я ж не прошу тебе стрибати з даху, а просто запрошую на вечірку. Це не так складно. Її слова були як укуси, не даючи мені спокою. Я закрив очі, намагаючись знайти відповідь, яка могла б хоч якось її зупинити. Але її впевненість була як лавина, не даючи мені шансу на щось інше.

— Добре. Давай подивимось, що ти там купила! — від моїх слів в її очах спалахнула іскра радості, ніби вона щойно виграла маленьку битву.

Вона швидко розпакувала пакети, показуючи мені нові речі. Це було несподівано. Одягу було багато: сорочки, кофти, штани, куртки. Навіть взуття. Я не насмілювався запитати, як вона вгадала мій розмір. Але це не мало значення. Я опинився оточений тим світом, який вона вирішила мені нав’язати. У її світі не було місця для моїх запитань. Запитувати не мало сенсу — розмова затягнулася б на вічність, а я не був готовий витрачати час. Катрін, здавалося, насолоджувалася тим, що змушувала мене приміряти все.

Для вечірки ми вибрали чорні джинси, сіру футболку і шкіряну куртку. Коли я подивився на себе в дзеркало, я не впізнав себе. Хто цей хлопець, що дивиться на мене з дзеркала? Здавалося, він готовий підкорити світ.

Я виглядав зовсім іншим — впевненим, наче готовий зустріти все, що життя запропонує. Я відчув, як щось всередині мене змінюється, коли дивився на себе в дзеркало, але в якийсь момент мене відволікла її фігура. Вона була в платті з вирізом ззаду, і я не міг відірвати погляд від її кедів — тих самих, що вона носила на нашій першій зустрічі. На правому кедові була гарна червоний метелик. Її відображення в дзеркалі було повною протилежністю моєму. Вона була елегантною і впевнену, як наче весь світ був в її руках. Виглядала як втілення всього, чого я ніколи не шукав. Але поряд з нею я відчув, що можу бути кимось іншим — більш впевненим, ніж був до неї.

Я подивився ще раз на Катрін і зрозумів, як вона дивно мені підходить. Ми обидва дивилися в дзеркало. Моє відображення було напруженим, з невдоволенням і втомленістю. Я все ще не хотів бути тут, не хотів бути поряд з нею. Але це було не так вже й погано. Моє відображення говорило мені, що я міг би бути іншим, якщо захочу. І, можливо, якби не Катрін, я б ніколи не побачив цього.

В той момент я точно знав: щось змінилося всередині мене, і це було лише початок.

Повернувшись до Катрін, я відчув, як щось зрушилося всередині. Можливо, якби ми стали парою, це було б зовсім іншим досвідом, ніж я собі уявляв. Але я не встиг подумати про це, як вона знову потягнула мене до виходу. Час йшов, і я відчував, як тривога в грудях змінюється на цікавість. Час було йти.

До клубу ми йшли пішки. Катрін тримала мене за лікоть, як ніби боялася, що я втечу. Вона могла б не турбуватися — я не збирався тікати, але її хвилювання трохи хвилювало мене. Все це було дивно і водночас привабливо.

Ми пішли до клубу, і все всередині мене було напружене. Коли ми увійшли, я побачив його розділеним на три зони: барну, танцювальну і зону зі столиками. Все це було новим, чужим, і водночас я відчував, як невидима сила тягне мене туди, куди я, можливо, ніколи б не наважився піти.

У приміщенні панувала півтемрява, яку розрізали неонові вогні, що переливалися всіма кольорами веселки. Стеля була високою, прикрашеною величезними світловими інсталяціями, які то запалювались яскравими спалахами, то гасли, залишаючи ледь помітне світло. Барна стійка з темного дерева з підсвіткою здавалася центральним елементом першої зони: за нею метушилися бармени, жонглюючи пляшками, змішуючи напої, створюючи шоу для глядачів.

Танцпол, залитий рухливими променями прожекторів, нагадував киплячий котел — люди рухалися в такт музиці, а баси буквально пробивали підлогу. Сцена, на якій діджей був в епіцентрі уваги, здавалася живою завдяки величезному екрану з динамічними візуалізаціями.

Зона зі столиками знаходилась у затишному кутку, трохи відгороджена від загальної метушні. М'які дивани глибоких відтінків оточували низькі столики, освітлені невеликими лампами з приглушеним світлом. Тут було тише, але і тут відчувалося загальне настрій ночі — сміх, розмови, дзвін бокалів.

Катрін, підморгнувши мені, впевнено потягла до одного зі столиків. В голові шуміло, а в тілі вже почало щось розгоратися.

Все, що я знав — веселощі тільки починалися.