Бунтівниця.Частина 1: Бажання

Поруч із нами їхало ще три машини — кожна з них була як хижак, готовий будь-якої миті накинутися на здобич. В одній із них, фіолетовій, сидів Іван. Його обличчя я побачив лише на мить, але цього було достатньо, щоб зрозуміти: він впевнений у собі. Надто впевнений. Він сподівався обігнати нас, виграти ці перегони, але чи були в нього шанси? Я не знав. Я знаю лише одне: якщо ми програємо, все піде під укіс. І цей страх, холодний і липкий, стискав мені горло.

Я повернув голову і побачив її — Катрін. Моя дівчинка. Її обличчя було зосереджене, брови злегка зведені, губи щільно стиснуті. Вона керувала машиною з такою легкістю, ніби це було продовження її самої. Кожен поворот керма, кожен рух — все було ідеально. Я не міг відірвати від неї погляд. Дівчина була прекрасна. І я був щасливий, що опинився тут, поруч із нею, а не десь на трибунах, спостерігаючи за її машиною здалеку. Тут, у цій кабіні, я відчував її енергію, її рішучість. І це робило мене сильнішим.

Ми об’їхали черговий поворот, і на мить мені здалося, що зможемо відірватися. Але ні — дві машини все ще сиділи у нас на хвості, як тіні, які неможливо скинути. Їхні фари сліпили у дзеркалі заднього виду, а ревіння моторів зливалося в один безперервний гул, який тиснув на вуха. Катрін, однак, не здавалася. Вона майстерно блокувала їхні спроби обігнати нас, то зміщуючись ліворуч, то праворуч, ніби граючи з ними у кошки-мишки. Але я бачив, як її пальці стискають кермо все міцніше. Бунтівниця теж відчувала напругу.

Раптом одна з машин вирулила праворуч. Я очікував, що вона спробує нас обігнати, але замість цього вона просто зайняла позицію поруч із нами. Через пару хвилин те саме зробив і Іван. Його фіолетова машина тепер була праворуч від нас, і коли я глянув у його бік, то побачив його обличчя. Він посміхався. Ця посмішка була як ніж у серці. Вона говорила про те, що в нього є план. І цей план був явно не із приємних.

— Що вони задумали? — пробурмотів я, відчуваючи, як тривога наростає всередині мене.

Катрін нічого не відповіла, але її погляд став ще більш зосередженим. Вона знала, що щось не так, але була готова. І тут все сталося занадто швидко. Машина зліва різко повернула в наш бік, вдаривши нас боком. Метал заскреготав, іскри полетіли в повітря, і я відчув, як наша машина смикнулась вбік. Ледь я встиг отямитися, як машина Івана зробила те саме праворуч. Нас затиснули з двох сторін, як у лещатах. Вони штовхали нас, намагаючись витиснути з траси. Моє серце шалено калатало, а в голові пролетіли думки. Що робити? Як вибратися з цього?

— Катрін! — вигукнув я, але вона вже діяла.

Її обличчя було, як кам’яна маска — ні страху, ні сумнівів. Вона різко натиснула на гальма, і наші переслідувачі, не очікуючи цього, пронеслися вперед. Але це було лише тимчасове порятунок. Вони вже розверталися, щоб знову атакувати. Я бачив, як Іван злорадно посміхається, ніби насолоджується цією грою.

— Тримайся, — сказала Катрін, і її голос був спокійним, але в ньому відчувалася сталева рішучість, — Ми ще покажемо їм, хто тут головний.

І я повірив їй. Тому що вона була Катрін. Моя Бунтівниця. Моя героїня. І поки вона за кермом, я знав — у нас є шанс.

Серце завмерло на мить, коли я усвідомив, що відбувається. Ми опинилися в пастці. Машини з обох боків знову стискали нас, як лещата, їхні металеві боки скреготали об наші, висікаючи іскри, які осліплюючи спалахували в темряві нічного шосе. Я відчув, як наша машина тремтить від ударів, наче жива істота, що намагається вирватися з пастки.

Я дивився на Катрін, намагаючись спіймати її погляд, але її очі були прикуті до дороги. Машина тремтіла від ударів, метал скреготів, а навколо нас стискалися лещата з машин суперників. Я відчував, як страх підкрадається все ближче, стискаючи горло і затуманюючи розум.

— Катрін, що нам робити? — мій голос тремтів, хоча я намагався виглядати спокійним, — Ми не тільки не виграємо, але й загинути тут можемо.

Її обличчя було, як маска — холодне, зосереджене, непроникне. Лише її руки, міцно стиснуті на кермі, видавали напругу. Вона продовжувала вести машину, наче не помічаючи, що нас затиснули з обох боків. Іван зліва, його фіолетова машина ричала, як звір, готовий накинутися. Справа — інший суперник, його фари сліпили, а мотор ревів, наче насміхаючись з нас.

— Катрін, відповідай вже! — я майже кричав, відчуваючи, як паніка накриває мене з головою.

— Єдине, що ти можеш зробити, — це замовкнути і міцно триматися, — нарешті промовила вона, і її голос був, як удар батога — різкий, чіткий, сповнений впевненості. — Зараз я все зроблю. Їм мене не обіграти. Тримайся.

Я кивнув, хоча вона, напевно, навіть не бачила цього. Моє серце калатало так сильно, що я чув його стукіт у вухах. Ми не могли програти. Не зараз. Не після всього, через що ми пройшли. Я згадав, що буде, якщо ми не виграємо ці перегони. Це було не просто змагання — це була боротьба за наші життя.

Машина Івана знову наблизилася, його фіолетовий монстр ричав, як звір, готовий накинутися на здобич. Він посміхався, цей придурок, його обличчя викривляла самозадоволена гримаса. Він знав, що робить. Він насолоджувався цим.

Дівчина різко повернула кермо, і наша машина різко рушила вліво, ледве уникнувши зіткнення з машиною, яка намагалася нас штовхнути. Асфальт під колесами верещав, шини диміли, і я відчув, як адреналін накриває мене з головою.

— Вони хочуть витиснути нас з траси, — нарешті сказала Катрін, її голос був холодний, як лід. — Але в них нічого не вийде.

Її слова наче врізалися в мене. Я замовк, відчуваючи, як її впевненість передається і мені. Вона говорила так, наче вже бачила фінішну пряму, наче знала, що ми переможемо. І я повірив їй. Тому що вона була Катрін. Моя Бунтівниця. Моя героїня.

Вона знову натиснула на газ, і машина рвонула вперед, наче хижак, що вислизає від переслідувачів. Я відчув, як мене вдавлює в сидіння, а в грудях розливається дивне почуття — суміш страху і захвату. Катрін була неймовірна. Вона керувала машиною так, наче це було продовження її тіла, кожен рух був точним, розрахованим, бездоганним.

— Катрін, Іван… — почав я, але вона перебила мене.

— Я знаю. Тримайся міцніше.

Вона різко повернула кермо, і наша машина різко рушила вправо, ледве не торкнувшись машини Івана. Він відскочив, але ненадовго. Його обличчя перекривилося від злості, і він знову почав наближатися.

— Вони не зупиняться, — прошепотів, відчуваючи, як страх стискає мої груди.

— Тоді ми зробимо те, чого вони не очікують, — відповіла Катрін, і в її голосі з’явилася нотка зухвалості.

Вона знову натиснула на газ, і наша машина рвонула вперед, наче стріла, випущена з лука. Ми пролетіли повз машину зліва, ледве не зачепивши її, і вирвалися вперед. Іван спробував піти за нами, але Катрін була швидшою. Вона майстерно обігнула черговий поворот, і на мить я відчув, як моє серце завмирає від захвату.

— Ти геній, — видихнув, не в силах стримати посмішку.

— Ще не час розслаблятися, — я помітив, як куточки її губ здригнулися в легкій усмішці.

Ми мчали вперед, залишаючи суперників позаду. Але я знав, що це ще не кінець. Іван не здасться так легко. І коли я глянув у дзеркало заднього виду, я побачив, як його фіолетова машина знову набирає швидкість, наче демон, що переслідує нас із темряви.

— Він знову на хвості, — попередив я.

— Нехай спробує, — відповіла Катрін, і в її голосі з’явилася нотка виклику.

Але Іван не відставав. Його машина знову опинилася поруч, і він почав наближатися, намагаючись витиснути нас до узбіччя. Я бачив, як його посмішка стала ще ширшою, коли він усвідомив, що нас затиснуто. Ми мчали вперед, і я відчував, як кожен нерв у моєму тілі напружений до межі.

Але в той же час я був щасливим. Щасливим, що я тут, поруч із нею, у цій божевільній гонці, де ставка — наше життя. І я знав, що поки вона за кермом, у нас є шанс. Тому що Катрін ніколи не здається.

На трасі панувала напружена атмосфера. Гул моторів оглушував, а швидкість змушувала серце битися частіше. Я, сидячи на пасажирському сидінні, стиснув кулаки, спостерігаючи, як дві машини — фіолетова та темно-коричнева — почали зближуватися, наче хижаки, що готуються до атаки. Катрін за кермом із холодним розрахунком тримала курс, її очі були прикуті до дороги. Фіолетова машина, наче тінь, притиснулася до лівого борту, а коричнева — до правого. Вони рухалися синхронно, звужуючи простір, наче намагаючись загнати нас у пастку. Катрін відчула, як гуми скриплять на повороті, і трохи додала газу, намагаючись вирватися з лещат.

— Вони хочуть вдруге нас затиснути, але ми не дозволимо їм цього зробити, — повідомила мені дівчина.

Я кивнув, відчуваючи, як адреналін пульсує в жилах. Фіолетова машина різко рвонула вперед, намагаючись відрізати нас на наступному повороті, але Катрін із хитроплетеною посмішкою різко скинула швидкість, дозволивши супернику проскочити вперед. Друга машина, яка не очікувала такого маневру, на мить завагалася, і цього вистачило.

— Зараз! — крикнув я, вказуючи на вузький прохід між машинами.

Катрін, не роздумуючи, рвонула вперед, майстерно вписавшись у щілину. Гуми верещали, а машини по боках, наче роздратовані хижаки, спробували зімкнути ряди, але було вже пізно. Ми вирвалися вперед, залишивши суперників позаду.

— Ось так, — із задоволенням промовила Катрін, кидаючи погляд у дзеркало заднього виду, — Думали, що впораються з нами? Помилилися.

Я трохи розслабився, відчуваючи, як напруга поступово відступає. Адже я знав, що з Катрін за кермом ми зможемо подолати будь-які перешкоди. Попереду з’явився новий поворот. Я знав, що це наш шанс. Катрін, здавалося, читала мої думки. Перед самим поворотом вона різко вдарила по гальмах. Машина штовхнулася, гуми завизжали, і мене кинуло вперед. Якби я не тримався, як вона сказала, я б вилетів у вікно. Але я міцно вчепився в сидіння, відчуваючи, як адреналін накриває мене хвилею. Наша машина зупинилася, але їхня — ні. Одна з машин, не впоравшись із керуванням, вилетіла в кювет, піднявши хмару пилу. Друга, машина Івана, змогла втриматися на трасі, але він втратив дорогоцінні секунди. Катрін уже знову рушила. Вона повернула до мене голову, і я побачив її посмішку. Це була не просто посмішка — це був виклик. Усьому світу. Івану. Долі.

— А тепер давай виграємо гонку! — її голос звучав, як наказ, і я мовчки кивнув, відчуваючи, як у мені запалає вогонь надії. Дівчина натиснула на газ, і ми рвонули вперед. Машина заревла, наче звір, випущений на свободу. Я дивився на Катрін, на її зосереджене обличчя, на її руки, які так впевнено керували машиною. Вона була неймовірна. І я знав, що поки вона за кермом, ми зможемо все. Навіть виграти цю гонку. Навіть обігнати Івана. Навіть врятувати себе. Ми мчали вперед, залишаючи позаду пил, страх і сумніви.

Попереду була лише траса, фініш і наша перемога. І я вірив у неї. У Катрін. У нас.

Ми продовжили наш заїзд, і напруга в повітрі стала майже відчутною. Серце билося так голосно, що, здавалося, його стукіт заглушував рев двигуна. Катрін, моя Бунтівниця, стиснула кермо так міцно, що її костляві суглоби побіліли. Її очі, сповнені рішучості та люті, були прикуті до дороги, але я бачив, як у них миготіли іскорки гніву.

Катрін почала впевнено наздоганяти хлопця, її рухи були чіткими та розрахованими, наче вона відчувала кожну вібрацію машини, кожен поворот колеса. Хлопець, помітивши нас у дзеркалі, здригнувся від несподіванки. Його машина заревла, наче поранений звір, і він рвонув вперед, намагаючись зберегти лідерство. Але Катрін лише усміхнулася — ця посмішка, холодна і безжалісна, говорила сама за себе. Вона знову натиснула на педаль, і двигун заревів у відповідь, підкоряючись її волі.

Машина вирвалася вперед і, порівнявшись із нашим суперником, обдала асфальт іскрами від визгу шин. І тоді вона зробила це. Вікно із скрипом опустилося, її рука різко висунулася назовні, а середній палець, піднятий у німому крику перемоги, на мить застиг у повітрі. В її очах горів вогонь — суміш тріумфу, зухвалості та лютої насолоди від того, що вона його переграла. Хлопець, відстаючи, у люті вдарив по керму, його обличчя перекривила гримаса — чи то злості, чи то захвату, але ми вже не розгледіли. Ми мчали вперед, залишаючи за спиною пил, гул мотора та гіркуватий смак перемоги на губах.

— Ти в мене ще відповіси за шкоду моїй малечі, гадюко, — прошипіла вона собі під ніс, і в її голосі лунала така лють, що я відчув, як по спині пробіг холодок. Катрін була готова вибити з машини все, що завгодно, аби помститися йому. Її лютість була настільки сильною, що здавалося, наче повітря навколо нас заряджалося електрикою.