Бунтівниця.Частина 1: Бажання

Ми встали рано — мені потрібно було заскочити до гуртожитку, а потім з Катрін до інституту. Ранок почався з невеликої, але жвавої сварки. Для Бунтівниця я вибрав сині джинси, які вона вже встигла возненавидіти, білу блузку та теплий светр зверху. Як тільки вона побачила мій наряд, її очі розширилися від жаху, і почався справжній спектакль.

— Ти серйозно?! — голос дзвенів, як натягнута струна. — Ти хочеш, щоб я виглядала як бабуся на пенсії?!

Катрін обурювалася так голосно, що я подумав, що оглухну. Її крики про те, що вона зробить зі мною за такі муки, розносилися по всій квартирі. Але я стояв твердо, як скеля. Зрештою, вона здалася, але не без обіцянки помсти.

— Ти ще пошкодуєш про це, — прошипіла, зав’язуючи шнурки на черевиках.

Я лише усміхнувся. Насправді, я її пожалів. Міг би дати їй сукню з тим же светром, але вирішив не «ганьбити» її перед одногрупниками. Хоча, чесно кажучи, мені було цікаво, як вони відреагують на її новий образ. І, звичайно, на мої зміни.

Коли ми дісталися до гуртожитку, я залишив Катрін чекати на вулиці. Відчинивши двері, я побачив Діму, який сидів на ліжку і захоплено гортав телефон.

— Привіт, — привітався, намагаючись звучати нейтрально.

— Ну привіт, пропажа, — відповів із явною їдкістю в голосі.

— Ну не сильно то й пропав, раз повернувся, — парирував, починаючи збирати потрібні речі в рюкзак.

Мені потрібно було зайти сюди ввечері і забрати решту речей. Основне вже переїхало на квартиру до Катрін. Ми звикли жити разом, і мені це неймовірно подобалося.

— Ти надовго, чи знову втечеш до тієї? — його тон був настільки зневажливим, що я відчув, як усередині мене закипає гнів.

— У «тієї», як ти висловився, є ім’я. Її звуть Катрін. Якщо за ці два тижні моєї відсутності в тебе трапилася амнезія, і ти почав забувати імена дівчат, за якими місяць тому бігав, а три тижні тому цілувався тут на моєму ліжку, нагадаю тобі, — я ледве стримував роздратування.

— Ти диви як заговорив! Треба було з нею трохи пошлятися, і одразу голос почав піднімати, — він підвівся з ліжка і підійшов до мене, у його голосі явно лунала загроза.

Але я вже не був тим, ким був раніше. За цей час я змінився, і його напади більше не лякали мене.

— А що таке? Образливо, що вона зі мною весело проводить час, а тебе відшила? Чи це заздрість? — я знав, що зачепив його его, але мені було все одно.

Хлопець раптом замахнувся на мене кулаком, його обличчя перекривилося від люті, очі горіли, як вугілля, а губи тремтіли від гніву. У той момент час ніби сповільнився, і я відчув, як холодний піт пробіг по спині, а серце забилося так сильно, що його стук віддавався у вухах. Але інстинкти взяли верх — моя рука блискавично вилетіла вперед, схопивши його за зап’ястя. Я відчув напружені м’язи та гарячу шкіру.

Його дихання стало важким і переривчастим, а в очах промайнув страх, коли я, не роздумуючи, завдав удару в живіт. Моя рука точно потрапила, врізаючись у м’яку тканину, і я відчув, як його тіло здригнулося від болю. Діма зігнувся навпіл, як папірець, стиснутий у кулаці, і з глухим стогіном впав на підлогу. Його обличчя побіліло, губи скривилися в гримасі страждання. Він намагався вдихнути, але його тіло судорожно тремтіло.

Я стояв над ним, відчуваючи, як адреналін пульсує в жилах, а руки ледь тремтять. У голові пролітали уривки думок: «Що, якби я не встиг? Що, якби він вдарив першим?» Але тепер сусід сам лежав переді мною, безпорадний і слабкий, і я не міг позбутися дивного почуття провини, змішаного з полегшенням. У кімнаті повисла важка тиша, яку порушували лише його хрипке дихання та стук мого серця, яке поступово приходило до норми. Я не хотів цього, але в той момент у мене не було вибору. І тепер, дивлячись на нього, я розумів — усе змінилося. Між нами пролегла невидима межа, яку вже неможливо було стерти.

— Не смій так розмовляти зі мною про мою дівчину. Я такого собі не дозволяв, коли ви зустрічалися. І ще раз вирішиш вирішити суперечку кулаками — пеняй на себе. Я не дозволю більше ставитися до мене, як до пустого місця, і не поважно розмовляти. Зрозумів?

Діма лише крякнув у відповідь — низький, хрипкий звук вирвався з його стиснених губ. Обличчя залишалося блідим, а на лобі виступили краплі поту, ніби після виснажливого бігу. Він судорожно тримався за живіт, пальці впивалися в тканину сорочки, наче намагаючись утримати біль усередині, не дати їй розповзтися по всьому тілу. В очах — суміш страху, злості та приниження, але колишня лють згасла.

Я відчув, як усередині щось тремтило всередині — чи то жалість, чи то усвідомлення, що все закінчено. Серце, яке ще секунду тому калатало від адреналіну, почало заспокоюватися, і я зрозумів, що не хочу продовжувати це. Не хочу, щоб все зайшло ще далі.

Глибоко зітхнувши, я простягнув руку. Долоня була вологою, але твердою. Я не думав, що він може вдарити, відштовхнути, проігнорувати — просто хотів дати йому шанс зупинитися.

Сусід подивився на мою руку, потім знову на мене, і в його очах мигнуло щось невловиме.

— Давай, допоможу піднятися.

— Не треба, я сам, — він відмахнувся від мене, але в його очах читалася образа та злість.

— Годі робити з себе героя, давай уже руку, — наказав, намагаючись звучати рішуче, але в голосі все ж прокралася нотка нетерпіння.

Нарешті, він неохоче простягнув руку, ніби боячись виявити свою слабкість. Я міцно стиснув його долоню, холодну й тремтячу, і допоміг піднятися. Його тіло було важким, наче він ніс не лише біль, але й щось більше, невидиме. Крок за кроком ми дійшли до ліжка, і він опустився на нього з полегшенням, ніби скинув непосильний тягар.

— Це вона тебе навчила таким ударам, — пробурмотів він, і я відчув, як у його словах знову затаїлася тінь її імені.

Він говорив про неї, але не прямо, наче боявся вимовити її ім’я вголос. Цього разу, однак, у його голосі не було звичного сарказму чи їдкості, лише якась дивна, майже болісна щирість.

— Ні, Катрін битися мене не вчила, — намагався звучати спокійно, але всередині мене щось йокнуло.

— А хто тоді? Просто удар у тебе й справді хороший, — спробував посміхнутися, але тут же схопився за живіт, зігнувшись від болю. Я не втримався від сміху, але він швидко обірвався, коли побачив, як Дімка корчиться. Його обличчя перекривилося гримасою, і я відчув, як моя веселість змінилася легкою провиною.

— Три придурки навчили. Точніше, спочатку один, а потім двоє разом, — ухильно відповів йому, намагаючись не вдаватися в подробиці. Спогади про ті дні були як старі шрами — вони вже не боліли, але дотик до них все ще викликав неприємний холодок.

— У якому сенсі? — його очі горіли цікавістю, наче він намагався розгадати якусь загадку.

— У мене було дві бійки. Спочатку один придурок побив мене, але потім я його. Точніше, мені допомогли алкоголь і гнів, — зробив паузу, відчуваючи, як у горлі піднімається комок. — А потім інші хлопці вирішили, що можуть перемогти мене удвох. Але, навчений минулим досвідом, мені таки вдалося впоратися з ними. Ось така історія, — закінчив, намагаючись звучати байдуже, але всередині мене все ще клекотіло від тих спогадів.

— І це було в один день? — його очі стали такими великими, що я ледь не розсміявся знову. Він виглядав так, наче я щойно розповів йому про якийсь неймовірний подвиг.

— Ні, — посміхнувся, відчуваючи, як напруга поступово спадає. — Це було в різний час. Різниця приблизно півтора тижні.

— Ну ти даєш, сусід! — Дімка щиро захоплювався, і в його голосі лунала непідробна теплота. — Розкажи мені ще, що з тобою трапилося за цей час, — попросив він, і в його очах читалося справжнє цікавість.

Але я не встиг відповісти. Задзвонив телефон, і я почув голос коханої.

— Де ти? Ти хочеш, щоб я тут вічність стояла в очікуванні? — її крик був таким гучним, що я на мить відсунув телефон від вуха. У її голосі лунало роздратування, але я знав, що за цим ховається щось більше — тривога, можливо, навіть страх.

— Я вже йду, маленька. Почекай ще трохи.

— Гаразд, чекаю, — вона здалася, і я відчув, як напруга в її голосі трохи впала.

Я відключив дзвінок і поклав телефон у кишеню, відчуваючи, як моє серце ледь закалатало. Весь цей час Дімка уважно спостерігав за мною, його очі були повні запитань, але він мовчав.

— Ну у вас і стосунки. Не думав, що Катрін дозволить себе так називати, — я помітив, як його брови поповзли вгору. Здається, його рівень здивування з кожною хвилиною лише зростав.

— Вона мені багато чого дозволяє, — змовницьки підморгнув йому, відчуваючи, як на губах з’являється легка посмішка. — Гаразд, мені пора, а то я запізнюся до неї.

Дімка схопив мене за руку, і я відчув, як його пальці ледве тремтять.

— Ти ще повернешся сюди чи з кінцями йдеш? — у голосі лунала нотка тривоги, наче сусід боявся залишитися сам.

— Скоро піду з кінцями, — відповів перед тим, як вийти, вирішив додати. — На твоєму місці я сьогодні був би на парах. Там сьогодні буде дуже цікаво, адже там буду я і моя дівчина. І до речі, у неї теж новий гардероб.

Його очі знову стали величезними, і він, ніби підхоплений вітром, кинувся одягатися. Я зітхнув, взяв рюкзак і вийшов із кімнати. На душі було важко, але я знав, що вчинив правильно. Катрін чекала мене на вулиці, і, побачивши її, я відчув, як напруга починає відступати. Найбільше я відчував, як десь глибоко всередині мене теплиться надія, що все буде добре.

— Усе гаразд? — запитала моя дівчина, помітивши мій похмурий вигляд.

— Усе нормально. Підемо, а то запізнимося.