†Вмістилище для кривавої душі†

Підійшовши до дверей палати, Меліса раптово завмерла.

— Ти чому не заходиш?! — пошепки, але різко запитала Кеті.

— Я боюся... У мене навіть пальці тремтять. Відчуття, немов стою перед екзаменатором, — видихнула Меліса.

У Кеті не знайшлося слів для обурення. Вона лише закотила очі, рішуче перехопила дзеркальну ручку і штовхнула двері вперед.

​У кімнаті було тихо. На лікарняному ліжку, спираючись на подушки, сидів юнак і зосереджено читав книгу. Йому було на вигляд близько двадцяти восьми: невисокий, із м’яким світло-русявим волоссям і дивовижними зеленими очима. Білий медичний халат був накинутий недбало — вільний виріз оголював міцні чоловічі груди, посмуговані тонкими, білявими шрамами від глибоких порізів. Крізь відчинене вікно вривався свіжий весняний вітер, який легковажно бавився з його пасмами.

​Побачивши цю картину, Меліса почервоніла, і в ту ж мить із її носа бризнула кров. Схопившись за обличчя, дівчина різко розвернулася і, щось нерозбірливо пробормутівши під ніс, чимдуж помчала коридором у бік вбиральні.

​Залишившись наодинці з незнайомцем, Кеті розгубилася. Вона вже не була маленькою дівчинкою, і цей проникливий зеленоокий погляд змусив її зніяковіти. Навіть звичний панцир її похмурого емо-образу миттєво тріснув. Проте ситуація вимагала пояснень. Опанувавши себе, Фрайзер заговорила першою:

— Доброго дня. Я Кеті Фрайзер, першокурсниця Кембриджа, майбутній хірург. А ще — подруга та одногрупниця Меліси Ходжес, вашої родички.

«Це я про ту дурепу, яка щойно кинула мене тут саму», — подумки додала дівчина.

​— Я так розумію, Меліса — це та юна леді, яка щойно так ефектно втекла? — на губах хлопця з'явилася слабка посмішка.

— Саме так, це вона, — Кеті з усіх сил намагалася не показувати виду, як сильно ніяковіє, хоча внутрішньо вже обіцяла подрузі страшну помсту: «Нехай тільки повернеться, я їй таке влаштую, що жодні сили не врятують».

— Може, присядеш? Незручно ж стояти на порозі, — запропонував він.

— З вашого дозволу, — Кеті присіла на стілець біля ліжка, зловивши себе на думці, що просто не може відвести від нього очей.

​Щоб розрядити напругу, юнак закрив книгу, відклав її на тумбочку і лагідно продовжив:

— Тоді і я представлюся, а то нечемно виходить з мого боку. Мене звати Адольф Річардсон. Я археолог... принаймні був ним п’ять років тому. Ти вибач, я ще не зовсім звик до цього світу. Минуло стільки часу, і мне здається, що навіть люди тепер спілкуються інакше.

— Розумію. Вам доведеться звикати до багатьох нових речей, — тихо відповіла Кеті.

— А давай ти теж звертатимешся до мене на «ти»? Якщо ти не проти, звісно. Бо з цим «ви» я почуваюся якимсь дідусем, — щиро засміявся він.

— Тоді я за, — підхопила Кеті й зненацька для самої себе додала: — Але щодо віку... Коли я зайшла, ні за що б не повірила, що ти дядько Меліси. Не знала, що в неї такий симпатичний родич.

​Усвідомлення того, що вона бовкнула зайвого, наздогнало її миттєво. Щоки спалахнули вогнем. Кеті різко відвернула голову, намагаючись сховати рум'янець.

— Дякую за комплімент, — тихо відказав Адольф. Його голос став м'якшим. — Ти не проти зустрітися після моєї виписки? Мені б дуже хотілося, щоб ти розповіла мені про цей час, у якому я прокинувся після такого довгого сну.

​Дівчина спромоглася лише кивнути. Дивлячись на її збентеження, Адольф раптом рішуче підвівся з ліжка і опинився зовсім поруч, майже впритул до неї. Кеті затамувала подих. Він нахилився так близько, що вона відчула його теплий подих, і плавно підніс руку, торкаючись тильним боком долоні її гарячої щоки. Від цього руху його вільний халат сповз іще дужче, оголюючи плече. Світ навколо поплив, а серце дівчини заходилося у шаленому ритмі.

— З тобою все гаразд? Ти така гаряча. Може, у тебе лихоманка? — стурбовано запитав Річардсон, заглядаючи їй прямо в очі.

— Ти... ти не міг би трохи відсторонитися? — ледь чутним шепотом видавила з себе Кеті. — Ти занадто близько.

​Адольф не встиг нічого відповісти, бо двері палати з гуркотом відчинилися. На порозі знову стояла Меліса. Побачена картина шокувала її: Кеті, червона як помідор, застигла на стільці, а над нею, нахилившись упритул, застиг Адольф, чий халат сповз із плеча ще дужче.

Бурхлива фантазія Ходжес домалювала все інше. Нова хвиля рум'янцю — і з носа Меліси знову капнула кров. Не промовивши ні слова, вона розвернулася і вдруге за день побігла геть.

​Цього разу Кеті схопилася на ноги відразу. Вона кинулася наздоганяти подругу, але біля самих дверей на мить зупинилася і озирнулася на хлопця:

— Якщо ти теж захочеш розповісти мені про часи, в яких жив ти... я з радістю вислухаю, Адольфе.

Юнак лише тепло усміхнувся їй услід, і Кеті зникла в коридорі.

​Коли кроки дівчат стихли, Адольф зітхнув і з посмішкою прошепотів:

— Напевно, я переборщив... Треба буде вибачитися при зустрічі.

— При якій зустрічі? Напевно, при нашій, любий мій Річардсоне? — раптом пролунав оксамитовий, крижаний шепіт прямо біля його вуха.

​Посмішка Адольфа згасла. Повітря в палати миттєво стало важким і холодним. У великому дзеркалі навпроти ліжка він побачив її.

Беатріче.

Вона сиділа позаду нього на ліжку, закинувши ногу на ногу, і дивилася на нього через відображення голодними, палкими очима. Хлопець не поворухнувся. Його обличчя перетворилося на кам'яну маску. Через скло він бачив, як горять її червоні очі, а на губах грає та сама жахлива, хижа посмішка, яку він так палко прагнув забути. Минуле повернулося в один момент — туди, в квартиру друга, де п’ять років тому він уперше зустрів цього демона.

​— Я думав, ти померла, — холодно вимовив Адольф.

— Я теж так думала. Проте, як бачиш, жива-живісінька, — її тихий сміх прокотився кімнатою, викликаючи сироти на шкірі.

— Чому ти знову тут?

— Бо я сумувала за тобою, мій любий Річардсоне, — вона театрально надула губи, вдаючи смуток.

Хлопець мовчав. Беатріче плавно ковзнула ближче, а Адольф, не відводячи погляду від дзеркала, спостерігав, як її бліді, тонкі пальці повільно торкнулися його обличчя, перебирали русяве волосся і почали спускатися до шиї. Коли його терпіння не витримало, він різко підвівся і вказав рукою на двері:

— Тобі пора йти.

— Який же ти злюка! Невже зовсім не сумував за мною? — Беатріче граційно прилягла на розкидане простирадло, але помітивши повний презирства ігнор, повільно піднялася.

​Вона підійшла до виходу і, зупинившись спиною до нього, тихо, але вагомо промовила:

— Наша історія тільки розпочалася, мій любий Річардсоне.

​Хлопець різко обернувся, щоб висловити все, що думає, але кімната була порожньою. Тільки легкий запах гнилі нагадував про її присутність.

Лють, яка збиралася всередині п'ять років, вирвалася назовні. Адольф із диким криком щосили вдарив кулаком по центру дзеркала. Скло розлетілося павутиною тріщин. Вдивляючись у своє понівечене, розбите відображення, крізь яке сочилася кров із розбитих кісточок пальців, він процідив крізь зуби:

— Тоді я її закінчу. Разом із твоєю смертю, Беатріче.