📍 Дах
Спершись руками об коліна, Джозеф судорожно намагався ковтнути бодай краплю повітря, але кожне зітхання відгукувалося в грудях так, наче легені зсередини випікало живим вогнем.
— Ти живий? — з легкою усмішкою запитав Річардсон, не зводячи завороженого погляду з юної леді перед ними.
— А ти що, мене вже поховав?! — прохрипів Джозеф і, закашлявшись, вигукнув: — Що тут робить Кеті?! Як вона опинилася тут так швидко? І чому вона так вдягнена?!
— Надто багато запитань. Краще заспокойся, бо втратиш багато крові, — холодно зауважив Річардсон, помітивши, як друг гарячково затискає плече, по якому стікала багряна цівка.
— Рана неглибока, так що можеш не хвилюватися, — процідив юнак, підходячи ближче до Адольфа, який у відповідь лише загадково всміхнувся.
— То чому таке здивування щодо Кеті? Невже розгубився, коли побачив її у весільній сукні? Вона ж дійсно прекрасна! — не припиняючи усміхатися, промовив Адольф, наче загіпнотизований її виглядом.
— Те, що вона прекрасна, сперечатися не буду. Проте у нас дві проблеми. По-перше, я не знайшов Мелісу. По-друге... — Джозеф раптом осікся.
Напівтемряву розітнув сухий, чіткий стукіт підборів. Кроки наближалися безжально й ритмічно, відлунюючи від східців, аж поки з мороку дверного отвору повільно не виступив силует незнайомки. Її чорний важкий плащ плавно здіймався при кожному русі, а в руках холодно блиснула сталь — арбалет був націлений прямо на них.
Це була Кеті. Ще одна Кеті, чий погляд не обіцяв нічого хорошого.
— Я саме про це, — ледь чутно промовив Джозеф, відчуваючи, як спиною пробіг крижаний холод.
Адольф повільно перевів погляд на ту, що щойно зайшла, і його обличчя на мить скам'яніло від подиву. Проте вже за секунду він відкинув назад волосся з чола й голосно, майже істерично засміявся. Джозеф лише шоковано спостерігав за цим божевіллям.
— Напевно, ти вже з’їхав з глузду? — розвів руками Джозеф, хитаючи головою. — Можу тебе зрозуміти, бо й сам скоро не витримаю.
— Як же весело! Так весело, що я аж збуджуюся! — вигукнув Адольф, і від цих слів Джозеф інстинктивно відсахнувся.
Та не встиг він оговтатися, як Річардсон миттєво опинився впритул перед ним. Його очі спалахнули загрозливим червоним вогнем, а на губах грала хижа посмішка.
— Ну що ж, почнемо, — прошепотів він, різко схопив хлопця за підборіддя й пристрасно, зухвало поцілував його.
Очі Джозефа розширилися від дикого шоку. Обидві Кеті застигли: та, що в чорному плащі, від несподіванки випустила з рук арбалет, який із гуркотом упав на підлогу, а наречена, що досі мовчала, не витримала й обурено закричала:
— Що за...?!
Розірвавши поцілунок, Адольф насмішкувато подивився на красуню у весільній сукні. Вона намагалася зберегти холодну маску, але під його пильним поглядом здалася й розреготалася. Її гучний, моторошний сміх відлунив під склепінням будівлі, і за мить її образ почав стрімко танути. Замість Кеті тепер стояла Беатріче: її довге червоне волосся, частково зібране в «мальвінку», шалено розвівалося на вітрі, фарфорова шкіра буквально світилася під холодним місячним промінням, а величезні зелены очі пронизували наскрізь.
Джозеф від такого видовища просто знепритомнів. Адольф підхопив його обм'якле тіло, важко зітхнув і тихо промовив:
— Все-таки це був ти...
— Що значить «ти»?! — раптом оговтався Джозеф, моментально вириваючись. — Спочатку використав мене, а тепер ще й незадоволений?! Як ти міг зі мною так вчин...
Він не договорив, бо Адольф безжально розтиснув пальці. Хлопець гепнувся на холодну підлогу, але одразу ж закричав знизу:
— Не розкидайся людьми, Адольфе! І май звичку дослуховувати до кінця, коли я висуваю претензії!
Але Річардсону було байдуже. Він уже повільно йшов до Беатріче, яка задоволено спостерігала за цією сценою. Джозеф, обурюючись, підвівся і рушив за ним:
— Ей, ти чуєш мене?! Ти ще смієш ігнорувати мене?! У тебе що, це хронічне — обирати дівчат із вавкою в голові?!
— Та ні. Просто наш любий Річардсон завжди притягував до себе все аномальне, — відповіла Беатріче й перевела хижий погляд на Джозефа.
— Щось мені ця дамочка геть не до душі. Дивиться спідлоба, — гарячково зашепотів Джозеф, різко зупиняючись.
— Можеш не хвилюватися. Ти не в її смаку, — з усмішкою заспокоїв його Річардсон.
— Ця ніч так нагадує мені день нашої першої зустрічі... Пам’ятаєш, любий мій Адольфе? — сміючись, Беатріче закружляла на місці, а потім закинула голову до нічного неба.
— Вона точно навіжена, — знову пробурмотів Джозеф.
У цей момент Беатріче відчула, як на її щоку впала перша прохолодна сніжинка. Почався снігопад.
— Тепер я згадав. Тоді також падав сніг. Стільки років минуло, а здається, ніби це було вчора, — прикривши очі, тихо промовив Адольф.
— Ну, якщо здається, то хреститися треба. Так у народі кажуть, — вставив свої п'ять копійок Джозеф, але під суворим поглядом Адольфа швидко додав: — Добре, добре, мовчу! — і показав жест, ніби замикає рот на замок.
Настала напружена тиша. Кожен рух здавався уповіленою зйомкою. Навіть Джозеф не наважувався порушити цю атмосферу, лише переводив погляд з Адольфа на Беатріче й назад. Нарешті Річардсон показав великим пальцем через плече на другу Кеті, яка все ще покірно стояла осторонь:
— Твоя копія чудово виглядає. Прямо як рідна сестра. Не збагну: навіщо створювати клона, якщо це змушує тебе знову переживати минуле?
— Копія?! — здивовано перепитав Джозеф.
— До речі, це я запитував тебе, Беатріче, — Адольф різко повернувся до дівчини з арбалетом.
Вона кілька секунд стояла нерухомо, а потім зайшлася гучним, божевільним сміхом. Її регіт наростав, і раптом фальшива подоба Кеті розвіялася, як дим. На її місці залишилася стояти зовсім інша, жертва цієї жорстокої гри, яка нарешті прийшла до тями.
— Що?! Де я?! Чому я так вдягнена?! — стурбовано закричала Меліса, оглядаючи себе.
— Меліса?! Що тут, в біса, відбувається?! — вигукнув Джозеф.
Проте Адольфа це не здивувало. Він лише коротко кинув напарнику:
— Ти знаєш, що робити.
— Я?! Та звідки я маю знати?! — але під крижаним поглядом Річардсона хлопець миттєво підкорився.
Поки Меліса дезорієнтовано озиралася довкола, Джозеф безшумно опинився за її спиною й одним точним, вивіреним рухом відправив її в нокаут. Підхопивши непритомну дівчину на руки, він кинув Адольфу:
— Що ж, не будемо вам заважати, — і миттєво розчинився у повітрі разом із нею.
— Ну ось, забрали одну з фігур мого спектаклю, — награно засмутилася Беатріче.
Адольф не став витрачати слова. Він миттєво став у бойову стійку, готуючись до нападу.
— Що, навіть не поговориш зі мною? Ми ж так давно не бачилися! Невже не сумував, любий мій Ад...?! — Беатріче різко відкинула голову й відскочила назад, коли повз її обличчя зі свистом пролетів кулак хлопця. — Що ти робиш?! Ледь голови мені не зніс! Тебе що, не вчили дослуховувати леді до кінця?!
Але юнак знову кинувся в атаку. Зав'язався шалений рукопашний бій. Вони обмінювалися ударами з такою швидкістю й грацією, ніби кружляли в смертоносному танці. Дах старої церкви став їхньою сценою, а прожекторами слугував повний місяць, що заливав усе навколо криваво-червоним світлом. Звичайне людське око не вловило б цих рухів — лише спалахи іскор від зіткнення гострих, довгих кігтів вказували на те, де точиться бій.
З кожним зіткненням у їхній пам'яті виринали уривки з минулого, наче кадри зі старого кінофільму: дитинство, перша зустріч, спільні битви. Мабуть, не дарма кажуть, що душу воїна можна пізнати лише в бою, коли ваші кулаки говорять замість слів.
— Дивно... Щось тут не так! — Беатріче різко розірвала дистанцію, ковзнувши назад, і важко затамувала подих.
— Про що ти? — зупинився Адольф, тримаючи її під прицілом погляду.
— Ця зустріч геть інша! Та й ти сам... Хто ти такий?! — прокричала дівчина.
Кутики губ Адольфа здригнувся в хижій посмішці.
— Про що ти говориш, Беатріче? Хіба на полі бою прийнято розмовляти?
— Припини, Адольфе! Як же ти мені набрид! Ви всі мені набридли, мене вже верне від вас, людей! Здохніть нарешті! Спочатку цей незграба Кевін, тепер ти зі своїм дратуючим поглядом... Добре, що сьогодні я його не бачу! Ця твоя поведінка, наче ти знаєш кожен мій крок наперед... Ти бісиш мене! Граєш тут у Всевишнього! Ти забув, хто я?! Забув?! Я Беат...
Її істеричний крик перервав гучний, розкотистий сміх Адольфа.
— Беатріче... Беатріче... То так тебе звати? — запитав він, витираючи сльозу, що виступила від сміху.
— Ах ти, черв'як! Ти смієш насміхатися з мене?! — процідила дівчина крізь зціплені зуби, люто заплющивши очі.
Час немов зупинився. Беатріче повільно повернула голову й з жахом виявила, що Адольф уже стоїть прямо за її спиною, а його очі налилися густою червоною барвою.
— Може, годі вже називати себе цим ім'ям? — прошепотів він і заніс руку для смертельного удару.
Тіло Беатріче повністю оніміло від дикого, первісного страху. Вона не могла навіть поворухнути пальцем, а в її голові панічно пульсувала одна й та сама думка: «Демон... Він справжній демон...»
Але в останню секунду повітря розітнув металевий дзвін. Удар кігтів Адольфа заблокував Джозеф, тримаючи в руці арбалет. Іншою рукою він підтримував тремтячу, налякану Беатріче.
— Що ти робиш, Адольфе?! Ти справді хочеш її вбити?! — зціпивши зуби від колосального натиску, під спалахи металевих іскор прохрипів Джозеф.
Адольф припинив атаку й легко відскочив назад. Він повільно випростався, подивився на криваво-червоне небо і з якимось пустим, байдужим розумінням промовив:
— Скажи, Арура, ти бачиш те саме, що і я?
— Він монстр... Чуєш, Арура, він монстр! Я бачила це в його очах! — Беатріче в паніці вчепилася в комір Джозефа, істерично трясучи його.
— Припини, Беатріче! Заспокойся! — крикнув Джозеф, перехопивши її тремтячі руки, і люто глянув на Адольфа: — Що ти з нею зробив?!
— Все-таки вона не демон, якщо так легко зламалася, — порожнім голосом відповів той.
— Я ще раз запитую: що ти зробив з Беатріче?!
— Беатріче... Як же мені набридло це ім'я, — Адольф ледь помітно усміхнувся. — Ти її союзник, Арура, і досі не знаєш її справжнього імені?
Джозеф здивовано поглянув на дівчину. Беатріче від виснаження вже затихла й безсило притислася до його грудей. Її погляд згасав, а остання іскорка життя в зелених очах зникала.
— Ей, Беатріче! Ти чуєш мене? Скажи бодай щось! — Джозеф легенько струснув її за плечі, а потім із болем і люттю подивився на Адольфа: — Ах ти ж...
— Ну що ж, тоді я покажу вам, як виглядає справжній демон, — Адольф повільно прибрав руку від обличчя.
З його очей цівками потекли криваві сльози. Пальці видовжилися в чорні пазурі, вуха загострилися, а посинілі губи оголили ікла. Очні яблука повністю залила чорна рідина з червоними зіницями, а ліву половину обличчя вкрила синя павутина.
— Пограємо? — нахиливши голову, прошипів він.
— Щоб тебе! Ти дійсно ним став... — крикнув Джозеф, обережно опускаючи непритомну Беатріче на кам'яну підлогу. — Хоча я поняття не маю, як тобі це вдалося!
Не встиг він стати в захисну стійку, як з-за краю даху виринула гігантська, двометрова бліда рука, а за нею — друга. З моторошним риком на верхню терасу старої церкви видерлося чудовисько.
— Що за бісівщина?! — жахнувся Джозеф, заціпенівши на місці.
Навіть Адольф перестав посміхатися. Перед ними постала потвора, схожа на напівзогнилий труп: виснажене тіло, випнуті кістки та роздутий живіт. Її очі щільно стягувала брудна, подерта тканина з кривавим написом давньоєгипетськими ієрогліфами, який англійською перекладався як «A dead child». Істота безупинно щось пережовувала, і при кожному відкритті пащі з її рота вивалювалися шматки гнилого м'яса та витікала кров.
— Я знав, що за все доведеться розплачуватися! — прокричав Джозеф, тицяючи пальцем у монстра. — Це твої гріхи! Ти розгнівав Владику пекла, і він послав по твою душу це огидне стерво!
— Можливо, — відрізав Адольф, не зводячи погляду з потвори.
— То йди і дай себе зжерти!
Їхню перепалку обірвав оглушливий ультразвуковий крик. Хлопці судорожно затисли вуха — здавалося, перетинки ось-ось луснуть. Коли ж відлуння затихло, цвинтар навколо храму поглинула гробова тиша, в якій потвора раптово завмерла, орієнтуючись на звук.
— Сподіваюсь, ти помолився сьогодні, Джозефе? — ледь чутно прошепотів Адольф.
— Я дем... — почав було той, але монстр уже зробив блискавичний випад.
Удар неймовірної сили розтрощив чверть будівлі, піднявши густу стіну з уламків цегли та кам'яного кришива.
— Джозефе! — крикнув Адольф, закриваючись руками від летючого каміння, але відповіддю йому були лише руїни на місці, де ще секунду тому стояв друг. — Ах ти ж тварюка...
Лють миттєво поглинула хлопця. Він стрімко кинувся в атаку, перетворившись на розмите марево. Його удари шматували плоть істоти, випускаючи фонтани темної крові. Монстр заревів від болю й люто замахав довжелезними руками, намагаючись упіймати спритного суперника й трощачи все навколо, що суттєво ускладнювало бій. В один момент, відштовхнувшись від краю зруйнованої тераси для чергового стрибка, Адольф відчув, як опора під ногами просто обвалилася.
Втративши рівновагу, він полетів навзничь, зісковзуючи по похилій черепиці. Назустріч йому крізь завісу пилу вже тяглася величезна бліда долоня.
— Чорт, — прошепотів юнак, розуміючи, що ухилитися в повітрі не вдасться.
Але в останню мить чиясь рука міцно перехопила його лікоть. Це був Джозеф — він спіймав товариша в польоті й ривком витяг назад, на вцілілу частину рівного даху.
— Я вже думав, ти здох, — важко дихаючи, мовив Адольф, міцно стаючи на ноги.
— Мене так просто не вбити, — відгукнувся Джозеф, роблячи крок назад. Тільки тепер Адольф помітив, що у того повністю відсутня ліва рука — замість неї висів шматок закривавленої тканини, поспіхом перетягнутий джгутом.
— Зрозуміло. А я думав, демони уміють миттєво регенерувати рани, — підмітив Річардсон.
— Ще скажи, що ми безсмертні, — гірко засміявся Джозеф.
— Ну, ти справді жалюгідний демон, якщо ламаєшся від першого пориву вітру.
— Жалюгідний?! Я взагалі-то Арура! Демон-обіцянець! — обурився той.
— Значить, так і напишу на твоєму надгробку. А потім ще помочуся зверху, щоб тобі там сухо не було, — реготав Адольф.
— Наступного разу я особисто дам цій гниді тебе зжерти. Хоча ні, нехай спочатку покатує, щоб твоя смерть не була солодкою. А коли потрапиш до пекла, я й там тебе дістану! — злорадно посміхнувся Джозеф.
— Не сумніваюся. Але наша «принцеса» вже зачекалася. Ну що, план Б?
— План Б?! Зачекай, а де план А?!
— План А провалився, — зітхнув Адольф.
— Боюся уявити, що там було...
— «Самопожертва». Ти мав дати себе з'їсти, вона б отруїлася твоєю демонічною плоттю, і ви б померли в один день, як Ромео і Джульєтта. А ми б жили довго й щасливо, — Адольф із трагічним виразом обличчя поклав руку на плече друга.
— Я так і знав, що в твоїх планах я завжди розхідний матеріал, — у Джозефа нервово засіпалося око. — А тепер серйозно: треба вбити її одним ударом. Рани, які ти залишив, уже затягнулися.
— Невже нормальна ідея від тебе? Мій хлопчик нарешті виріс, — по-батьківськи поплескав його по плечу Адольф.
— З тебе кепський актор. До діла. У кіно в монстрів завжди є слабкі місця: серце або голова. Куди цілимося?
— Я не дивлюся кіно, — знизав плечима Адольф. — Пропоную пробити і голову, і серце одночасно. Моя ціль — серце. Згоден?
— Ні, давай краще моя, — заперечив Джозеф.
— Хочеш, щоб вона мене зжерла? — примружився Адольф.
— Дівчата після шостої вечора шкідливого не їдять. Хоча з моєю удачею ти все одно виживеш, — зітхнув Джозеф.
— Тоді почнемо! — вигукнули вони в один голос, зриваючись з місця.
Юнаки кинулися в атаку з двох боків. Монстр затято захищався, відповідаючи на кожен випад. Джозеф, попри жахливий біль у плечі, демонстрував неймовірну живучість, і під час ухилянь вони з Адольфом раз у раз стикалися спинами в хаосі бою.
— Та куди ти лізеш?! Приземляйся в іншому місці, ти мені всю траєкторію збиваєш! — розлючено просичав Джозеф, заледве ухилившись від пазурів потвори.
— Це ти липнеш до мене, як магніт! Невже я тобі подобаюся? — єхидно вискалився Адольф, аж поки їх не розімкнув черговий нищівний удар гігантської кінцівки.
Цього разу тварюка цілила чітко в Джозефа. Хлопець заблокував випад єдиною рукою, але сила удару була такою нищівною, що його відкинуло з даху прямо на цвинтарні надгробки.
Побачивши це, Адольф люто зціпив зуби й стрибнув на голову потвори:
— Та здохни ти вже!
Але раптом боковим зором він помітив, як у його бік на шаленій швидкості летить важкий кам'яний пам'ятник, а за ним — ще кілька. Хлопець мимохіть перевів на нього погляд, відволікаючись буквально на мить, і цієї секунди потвора мертвою хваткою затисла його. Проте залізна глиба з гуркотом влучила прямо в спину монстра, змусивши того несамовито закричати від болю та миттєво розтиснути пальці, випустивши Адольфа.
— О невинні душі... Дякую за допомогу в очищенні цієї планети від цих двох нечистих створінь! Амінь! — пролунав глузливий голос із хмари куряви.
З пилу з'явився Джозеф. Він стояв на одній з могил, тримаючи на плечі масивний залізний хрест і зухвало посміхаючись під місячним сяйвом.
— Ти придурок?! Ти бачиш, куди цілишся?! — крикнув йому Адольф.
— Ех, все-таки промазав, — розчаровано цокнув Джозеф і в один стрибок повернувся наверх, на терасу.
— Не смій цокати! — огризнувся Адольф, важко переводячи подих.
Істота перед ними стікала гноєм та кров'ю — точний удар надгробком начисто відірвав їй праву руку.
— Хоч якась користь від тебе, а то я думав, ти геть ні на що не здатний, — посміхнувся Адольф.
— Атож, не те що ти. Навіть у подобі демона не зміг її поранити. Відчуй різницю, недодемоне! — засміявся Джозеф.
— Шкода, що тобі відірвало лише руку, а не язика.
Їхню перепалку обірвав фінальний, сповнений агонії крик. Величезне тіло монстра злетіло в повітря й рухнуло прямо перед ними, змусивши здригнутися землю. Чудовисько почало шалено молотити єдиною вцілілою кінцівкою, жбурляючи в хлопців каміння та могильні плити. Дистанція невблаганно збільшувалася, і підібратися ближче ставало майже неможливо. Залишався єдиний, смертельний ризик.
Зібравши останні сили, хлопці одночасно рвонули вперед крізь шквал уламків. Джозеф злетів у повітря й з усієї сили метнув важкий залізний хрест прямо в груди чудовиська, пробиваючи серце. Водночас Адольф прослизнув під занесеним ударом і на шаленій швидкості завдав нищівного удару в її голову, проходячи крізь череп наскрізь.
Обидва важко рухнули на землю, жадібно ковтаючи повітря. Напруга бою спала. Знесилений Адольф упав на коліна, важко дихаючи й дивлячись на свої тремтячі руки, вкриті огидною сумішшю слини й гарячої крові монстра.
— Ну й гидота... Сподіваюся, це змиється, — скривився Адольф, важко переводячи подих.
Труп гігантського монстра застиг між ними й за кілька секунд почав стрімко розсипатися на сірий прах.
— Сподіваюся, це кінець, — видихнув Джозеф, безсило опускаючи плечі.
— Повністю згоден. Якщо ця тварюка підніметься ще хоч раз, розсиплюся вже я, — втомлено хмикнув Адольф і, ледь волочачи ноги, рухнув на землю прямо поруч із товаришем.
— Відсунься, від тебе тхне, — Джозеф прикрив ніс, але Адольф лише зухвало посміхнувся і міцно обійняв його за плечі.
— Тепер ми обоє тхнемо!
Коли остання частина монстра перетворилася на попіл, хлопців прорвало на гучний, істеричний сміх полегшення.
— Буде що онукам розповісти на старості, — відкинув голову назад Адольф.
— Не думаю, що вони в тебе будуть. Хто на тебе поведеться? От я — інша справа, — пирхнув Джозеф, але тут же різко збавив тон: — Хоча зараз головне: як пояснити все це дівчатам? Сподіваюся, нас ніхто не бачив.
Хлопці затихли, і навколо запанувала повна тиша.
— А як же я? — раптом розрізав морок солодкий дівочий голос за їхніми спинами.
Обох наче струмом ударило — вони миттєво відскочили назад, займаючи оборонні стійки. З нічної темряви, повільно підводячись із колін, виринула постать. Та сама дівчина з лікарні. Її волосся гарно розвівалося на нічному вітрі, а на обличчі грала переможна посмішка.
— Беатріче! — в один голос зціпили зуби хлопці.
— Саме так! — дівчина грайливо плеснула в долоні й засміялася.
— Ти ще жива?! — крикнув Джозеф.
— Ой, а ти що, не радий мене бачити? Хоча мовчи, зрадникам слова не давали, — вона презирливо змахнула рукою в його бік. — Я довго грала з вами в ці ігри, і знаєте що? Мені набридло. Ці жалюгідні люди та весь їхній світ мене не цікавлять, — вона ліниво оглянула свої нігті. — Але ти, мій любий Адольфе... це зовсім інша справа. Я так тебе обожнюю! — вона міцно обхопила сама себе за плечі.
— У мене до тебе абсолютно протилежні почуття, — холодно відрізав той.
— Ти дурень?! Навіщо ти її провокуєш, ми ж ледь на ногах стоїмо! — гарячково просичав Джозеф, але Адольф лише роздратовано цокнув язиком.
— Поверни те, що забрала, Беатріче, — зробив крок уперед Річардсон.
— Ти про тих дівчаток? — кокетливо примружилася вона, схиливши голову набік.
— Розумниця. А тепер поверни їх і згинь. Ти програла. Я чекатиму на тебе за кілька років, і ось тоді точно зітру на порох.
— Які солодкі слова... Але чого ще чекати від істоти, яка продала душу й стала демоном? — Беатріче зробила крок назустріч, її очі спалахнули божевільним вогнем. — Хоча ні, не так. За ці п'ять років свого сну ти втратив найцінніше — людське серце. Тобі ж начхати на тих дівчат! Все, що ти робиш — лише гра, навіть твої емоції зараз фальшиві. Тобі байдуже, якщо вони здохнуть — просто зайві фігури вийдуть із твоєї партії. Ти жорстокіший за мене, Адольфе! Але твоя сила не вічна. Ти отримав її через контакт із потойбіччям, зустрівши дитину Беатріче та Волтера. Не розумію, чому вона обрала саме тебе, такого нікчему... Але це вже не важливо. Сьогодні все закінчиться.
Адольф заціпенів. Тільки ледь помітне тремтіння губ видавало його напругу, хоча він з усіх сил намагався зберегти спокій під цим шквалом звинувачень.
— Якщо це весь твій жалюгідний монолог, то я почув.
— Ей, зачекай! Мені цікаво, нехай продовжує, розкриває твої брудні секрети! — втрутився Джозеф, але під важким поглядом Адольфа швидко додав: — Добре, добре...... йди вже, Беатріче.
Дівчина знову зайшлася сміхом, але раптом захлинулася ним. Її тіло блискавичним ривком відкинуло назад. Вона дивом вискочила з-під удару за долі секунди до катастрофи й судорожно схопилася за горло. Крізь глибоку, свіжу подряпину бризнула гаряча кров.
— Щоб тебе, Адольфе! — прохрипіла вона, дивлячись на нього з люттю.
Юнак уже стояв там, де вона була мить тому. У його руках стискався важкий металевий прут, знятий із огорожі, а обличчя звело в божевільному, звірячому оскалі.
— Ти справді думала, що я відпущу тебе живою?
Джозеф застиг, не в силах поворухнутися. Події розгорталися з такою шаленою швидкістю, що до нього лише зараз дійшло: перед ним б'ються не люди, а двоє справжніх, безжальних чудовиськ. Скориставшись тим, що вони повністю зациклилися один на одному, хлопець вирішив не випробовувати долю і по-тихому, задкуючи, накивав п'ятами геть із цього проклятого цвинтаря.
Бій спалахнув із новою, нищівною силою. На горизонті вже пробилися перші промені вранішнього сонця, але цей поєдинок здавався нескінченним танцем смерті. Нічна різанина не зменшила їхнього шаленого темпу. Черговий розмін ударами розкинув їх у боки. Вони жадібно ковтали ротом повітря. На тілі Адольфа з'являлися все нові й нові закривавлені розрізи, тоді як Беатріче затягувала рани миттєво. Проте смертельна втома починала підкошувати й її ідеальне тіло.
— Невже тобі не набридло постійно міняти ці гнилі людські оболонки? — важко дихаючи, виплюнув Адольф. — Може, пора покінчити з цим?
— Можливо, мій любий... а можливо...
Слова застрягли в її горлі. Тіло Беатріче наче вибухнуло зсередини: плоть стрімко загнила, почорніла й почала розпадатися на смердючі шматки просто на очах у хлопця. Падаючи, вона перетворилася на густий, непроглядний туман, який моментально отруїв повітря смородом розкладання. Легені Адольфа стисло залізним спазмом. Задихаючись і хрипко кашляючи, він упав на коліна. З ока на брудну долоню скотилася гаряча, криваво-червона сльоза.
Але фізичний біль виявився нічим порівняно з жахливим шумом, що вибухнув у голові. У мізках залунали сотні, тисячі померлих голосів. Вони кричали, благали, проклинали. Адольф закричав від цього катування, щосили затискаючи вуха руками, намагаючись вичавити цей гамір назад.
І саме в цей момент із густої чорноти знову появилася Вона.
Істота рушила вперед, плавно, наче не торкаючись землі. Наблизилася впритул, протягнула мертвенно-холодні долоні й грубо обхопила щоки хлопця, задираючи його обличчя. Там, де пальці впивалися в шкіру, спалахнув пекельний біль, ніби м'ясо здирали живцем. Під шкірою Адольфа набрякли й лопнули чорні вени. Юнак зціпив зуби до дикого тріску в щелепі, аби не видати свій стогін, поки потвора з садистською насолодою впивалася його муками.
Розрізані губи наблизилися до його вуха, обпалюючи крижаним шепотом:
— При наступній зустрічі я... Це буде моя нагорода за те, що ти дозволив знайти себе... моя мертва наречена.
Холодний, мертвий поцілунок впився в його губи. В зіницях Адольфа назавжди застиг химерний силует істоти. Очі заплющилися, і хлопець кам'яною брилою рухнув уперед, остаточно провалюючись у непроглядну темряву.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!