†Вмістилище для кривавої душі†

Хлопці обережно переступили поріг і завмерли. Навколо панувала мертва тиша порожньої церкви. Вони почали роззиратися, марно шукаючи бодай якийсь слід дівчини.

— Мелісо, ти тут? — пошепки покликав Джозеф, заглядаючи між темні кутки. — Якщо ти ще жива, то скажи «так». А якщо вже ні, то можеш нічого не відповідати.

— Що ти верзеш?! — шикнув на нього Адольф, штурхнувши ліктем у бік.

— Мелісу гукаю. Так же швидше буде, хіба ні?

— Ти справді думаєш, що твій шепіт допоможе? Вона ж так нічого не почує! Треба ось як, — Адольф глибоко вдихнув і крикнув на весь храм, аж луна пішла під склепінням: — Мелісо! Якщо ти вийдеш до нас, я нікому не розповім про те, що сьогодні сталося! Особливо твоїм батькам!

​— Ну все, тепер вона точно не вийде, — буркнув Джозеф, затуляючи вуха. — Навіщо було так репетувати? Я тепер не здивуюся, якщо на цей ґвалт збіжаться всі зомбі з навколишніх кладовищ.

— Та припини, — усміхнувся Адольф, впевнено рушаючи вперед між рядами лав. — Невже ти й справді віриш у цих чудовиськ із книжок?

— Я людина вразлива і все беру надто близько до серця, — побожно промовив Джозеф. Він наздогнав приятеля і драматично притис долоню до грудей.

— До речі, серце з лівого боку, — кинув Адольф, навіть не повернувши голови.

— Що?!

— Серце, кажу, ліворуч, а не праворуч. Руку переклади.

— А, точно… — Джозеф зніяковіло зсунув долоню лівіше і тихо пирхнув. За мить обидва хлопці вже ледве стримували сміх, аж раптом повітря з вереском розітнула стріла.

​Вона пролетіла точнісінько між їхніми обличчями.

— Бережись! — закричав Джозеф і з розгону збив Адольфа з ніг, завалюючи на кам'яну підлогу.

— Дякую… — прохрипів молодий Річардсон, втиснувшись спиною в камінь.

— Та завжди будь ласка. Люблю, коли людей залишаються у мене в боргу, — розплився в усмішці Харіс.

Адольф опустив погляд, оцінивши їхнє положення, і його брови поповзли вгору:

— Ем…

— Що?

— Ти можеш уже злізти з мене? Бо це вже скидається на сцену вісімнадцять плюс.

— А, точно! Вибач, — Джозеф миттєво підхопився й допоміг товаришу піднятися.

​Пригнувшись за важкими дубовими лавами, вони почали вдивлятися в темряву, намагаючись вирахувати, звідки летять стріли.

— Тепер я впевнився, що ми тут не випадково, — серйозно промовив Адольф. Проте, повернувши голову до друга, він аж застиг: його ліве око нервово засіпалося. — Що ти робиш?!

— Спостерігаю. Хіба не видно? — невинно відгукнувся Джозеф.

— З бінокля?! Де ти взагалі його взяв?!

— Ну, я просто подумав… А раптом це якась красуня хоче нас убити? Тоді я не проти познайомитися і віддати їй своє серце, — мрійливо промурмотів Джозеф, і над його головою, здавалося, от-от затанцюють рожеві сердечка.

— А якщо там мужик, а не дівчина?

— Що?! Ну ні, в такі ігри я не граю! Я йду! — вигукнув Джозеф і резко підвівся на повний зріст.

​Наступної ж секунди чергова стріла зрізала повітря над самою його верхівкою. Хлопець кулею рухнув назад в укриття.

— Ну добре, я залишаюся. Який план? — він благально подивився на Адольфа. Той лише важко й приречено зітхнув.

— Нам потрібно, щоб хтось став приманкою і відволік стрільця. Інший тим часом пробереться он туди, — Адольф кивнув у бік тінистих сходів у кутку. — Хтось дуже не хоче, щоб ми туди потрапили.

— І хто з нас буде смертником?

— Щоб усе було чесно — кидаємо монетку.

— Ти серйозно?! Монетку?! Ти хочеш, щоб моє життя вирішував шматок залізяки? Треба було хоч заповіт написати… Я ж помру молодим! Не одружився, дітей не завів! Не хочу помирати, ну не хочу!

— Ти закінчив свій монолог? — холодно перервав його Адольф.

— Так. Давай, кидай уже.

— Гаразд. Якщо орел — приманкою буду я, якщо решка — ти. Згоден?

— Ні, давай орел буду я.

— Чому? Думаєш, випаде решка? — хмикнув Адольф.

— Та ні. Просто якщо вже помирати, то хоч «орлом», а не «решкою». До речі, так і напишеш на моєму надгробку: «Він був справжнім орлом!».

— Дивні у тебе побажання перед смертю… Погнали, — Адольф підкинув у повітря 20 пенсів.

​Поки монета з тихим дзвоном крутилася в повітрі, Джозеф гарячково шепотів усі відомі йому молитви.

Дзинь. Метал упав на долоню. Орел. Це означало, що роль живої мішені дістається Джозефу Харісу.

​Хлопці розбіглися в різні боки, щомиті пригинаючись від смертоносних снарядів. Харіс, попри свій початковий переляк, виявився геніальним актором: він гучно тупав, перебігав від лави до лави й упевнено проривався до вівтаря, звідки й вели вогонь.

​Адольф заліг за одним із рядів, вичікуючи ідеальний момент для ривка до сходів. Довго сидіти на місці не вдавалося — стріли тріщали зовсім поруч, змушуючи його повзти вперед.

І ось цей момент настав. Джозеф підібрався до вівтаря так близько, що кинув будь-яке укриття і з диким криком рвонув навпростець до силуету, що ховався в тіні. У слабкому місячному світлі ледь вгадувалися обриси фігури, яка завмерла в моторошному, абсолютному спокої.

​Побачивши, що ворог повністю відволікся на друга, Адольф вискочив зі схованки й кинувся до сходів. За спиною почувся гуркіт: Джозеф з розгону протаранив стрільця, і вони обоє покотилися по підлозі. Свист стріл нарешті припинився.

​Добігши до першої сходинки, Адольф зупинився, щоб перевести подих. Він глянув угору, і його око знову сіпнулося — гвинтові сходи губилися десь у суцільній темряві під дахом.

— Серйозно?! — тихо вилаявся він.

​Десь на середині підйому Адольф на мить завмер, прислухаючись до глухої метушні, що долинав знизу.

— Сподіваюся, ти впораєшся, Джозефе, — кинув він у порожнечу і прискорив крок, занурюючись у гробову тишу верхнього ярусу.

​Нагорі на нього чекали старі дерев'яні двері, що вели на самий дах. Упершись долонями в коліна, хлопець намагався вгамувати шалене серцебиття, а коли підвів погляд, помітив: у ржавому замку стирчав ключ. Двері були прочинені.

— Мене тут чекають… — на його губах з'явилася напружена посмішка.

​Він ухопився за холодну клямку і штовхнув їх. Старі петлі відповіли таким пронизливим скрипом, що луна прокотилася всією будівлею. Тієї же миті в обличчя вдарив різкий порив нічного вітру, змусивши Адольфа затулитися руками.

​Крок на дах — і погляд миттєво вихопив постать біля кам'яних перил. Розум гарячково шукав відповіді, поки очі звикали до суцільної темряви, де при самій підлозі тремтів світлий край тканини.

​Але варто було хмарам розійтися, як повний місяць залив дах яскравим сріблом. У цьому сяйві, міцно тримаючись за перила, стояла дівчина у розкішній весільній сукні білосніжного мережива. Тонку вуаль, з-під якої вибивалося жовтогаряче волосся, нещадно тріпав нічний вітер.

​Вона повільно обернулася. Жодного звуку, жодної емоції на блідому обличчі. Погляд незнайомки був спрямований на Адольфа, але водночас здавався абсолютно порожнім — ніби вона дивилася крізь нього, у саму безодню.

​Молодому Річардсону всередині все скувало від лихого передчуття. Перед ним стояла його Кеті, але ця Кеті була чужою. Він не наважувався зробити бодай крок у її бік, розуміючи, що є лише глядачем у чиїйсь хворій грі. Лють закипала в його жилах. Зовні Адольф залишався нерухомим, але його кулаки стислися так міцно, що шкіра на кісточках луснула, і перші краплі темно-бурої крові повільно потекли по пальцях, падаючи на холодний камінь.

​Тим часом унизу, біля вівтаря, ситуація розгорталася зовсім інакше.

— Кеті?! — ошелешено вигукнув Джозеф. Він важко дихав, нависаючи над дівчиною, яку щойно збив із ніг.

— Та відчепися ти від мене! — закричала вона і з усієї сили штовхнула його ногою в груди.

​Потужний удар відкинув Харіса назад. Хлопець не втримався і сильно вдарився потилицею об кут важкої дерев'яної лави. Світ на мить поплив перед очима. Схопившись рукою за голову, він спробував підвестися, але заціпенів: просто перед його носом опинилося залізне вістря.

Дівчина вже стояла на ногах, тримаючи в руках важкий арбалет із натягнутою тятивою.

​— Тихо… Тихо, заспокойся, Кеті, це ж я! Джозеф Харіс. Ти що, не впізнаєш мене? — благально промовив він, намагаючись видавити приязну посмішку і повільно відповзти назад.

Замість відповіді дівчина різко клацнула механізмом і приставила холодне дуло арбалета впритул до його чола. На лобі у Джозефа виступив рясний холодний піт. Один рух пальця — і болт прошиє його череп наскрізь.

— Адольфе! — раптом прокричав Джозеф, дивлячись кудись їй за спину.

​Цей трюк спрацював. Дівчина на частку секунди озирнулася, і Харіс, не втрачаючи ні миті, щосили штовхнув її в бік та кинувся тікати. Кеті спотикнулася об власну ногу, хитнулася, але встигла вхопитися за край вівтаря — від поштовху велика свічка з гуркотом полетіла на підлогу. Не збираючись відпускати хлопця, вона миттєво вирівнялася і почала лихоманково випускати стрілу за стрілою вслід Джозефу. Той зигзагами проривався між лавами до рятівних сходів, перестрибуючи через уламки й репетуючи на бігу:

​— Що це за бісівщина тут коїться?! З мене досить! Нехай Адольф сам розбирається зі своїми божевільними дівчатами!

​З цими словами він кулею злетів на перші сходинки й зник у темряві.

​Кеті повільно підійшла до лави біля підніжжя сходів. Вона опустила очі й помітила на підлозі свіжі, темно-бурі краплі крові, які тяглися вгору, на дах. Дівчина повільним рухом скинула з голови каптур важкого чорного плаща. Місячне світло, що пробивалося крізь вітражі, вихопило її обличчя і розсипане по плечах жовтогаряче волосся.

​Вона спокійно перезарядила арбалет і, тихо ступаючи, крок за кроком рушила вгору по кривавому сліду. Туди, де на даху вже стояла її точна копія.