†Вмістилище для кривавої душі†

Літній Лондон дихав важкою спекою, розпеченим асфальтом та ароматом крижаного лате, який дівчата стискали в руках. Меліса у легкій сукні, що розліталася на ходу, буквально сяяла. Вона щодва кроки підштовхувала Кеті ліктем, вказуючи на розкішні вітрини Ріджент-стріт, де сонце відбивалося від скла сліпучими іскрами.

— Ну подивися, який Лондон усе-таки красивий! — сміялася вона, знову штовхаючи подругу в бік, через що Кеті ледь не впустила свою каву. — Ти сьогодні така повільна, наче в тебе в кросівках не ноги, а свинець. Рухайся активніше, а то пропустимо все літо!

— Та ні. Просто думаю про те, що коли ми повернемося, на нас чекатиме роздратований Адольф. Ми ж його навіть не попередили, — Кеті пригнічено мовила, збовтуючи лід у розбавленій каві.

— Не парся, Кеті! Все буде добре. Я ж казала, що ми вийшли ненадовго і встигнемо до його приходу, — Меліса з посмішкою підняла великий палець, заспокоюючи подругу.

— Сподіваюся... — вона затягнула паузу, ніби сама не вірила власним словам. Дівчина мовчки сьорбнула холодної кави з льодом, ховаючи погляд за пластиковим стаканчиком.

Вони щойно минули затишну кав’ярню біля Пікаділлі, маневруючи крізь натовп туристів, як раптом чиїсь сильні руки по-господарськи лягли їм на плечі, притягуючи обох до себе.

— Привіт, дівчата! Не чекали? — пролунав над вухом оксамитовий голос Джуліана. Він з’явився нізвідки, наче виткався з самого сонячного світла та гамору великого міста.

Кеті ледь не поперхнулася, відчувши на плечі важку, але теплу долоню. Вона різко випрямилася, намагаючись не розхлюпати залишки напою, а от Меліса, навпаки, засяяла від такого ефектного появлення.

— Джуліане! Ти що, нас переслідував? — вигукнула вона, навіть не намагаючись виплутатися з його обіймів. — Чи в тебе вбудований радар на гарних дівчат і холодну каву?

Хлопець лише примружився, і в його погляді промайнула та сама іскриста самовпевненість, що нагадувала про Джозефа й змушувала Кеті ніяковіти. Джуліан виглядав бездоганно: легка сорочка з підкоченими рукавами, темні окуляри, зачеплені за комір, і вигляд людини, навколо якої обертається весь світ.

— Радар спрацював на аромат небезпеки, — жартівливо відповів він, переводячи погляд на Кеті, чиє обличчя виражало суміш переляку та роздратування. — Вигляд у вас такий, ніби ви щойно пограбували банк і намагаєтеся зникнути в натовпі. Особливо у Кеті.

Кеті нарешті звільнилася від його руки й зробила крок убік, поправляючи сумку.

— Майже вгадав, — буркнула вона, витираючи краплю кави з кришки стаканчика. — Тільки замість банку в нас вдома «вибухонебезпечний об'єкт» на ім'я Адольф, який поняття не має, де ми. Тож якщо плануєш затримати нас ще на годину, краще відразу пиши заповіт.

Джуліан тихо засміявся, і цей звук на мить перекрив гуркіт лондонського трафіку.

— О, то ви на «нелегальному» вигулі? — він змовницьки підмигнув. — Тоді вам точно потрібен супровід. Зі мною ви виглядаєте не як втікачки, а як солідні леді на прогулянці. Куди прямуємо?

— Ми прямуємо додому. І це не обговорюється, — твердо промовила Кеті, хоча Меліса поруч уже щосили заперечно хитала головою.

— Додому? В таку погоду? — Джуліан театрально приклав руку до серця. Він невимушеним рухом зняв окуляри з коміра і повільно надягнув їх, ховаючи погляд за темним склом. — Кеті, ти злочинно марнуєш цей ультрафіолет. Адольф — людина структури, він оцінить пунктуальність, але чи оцінить він вашу блідість?

Він спритно перехопив стаканчик з кавою з рук Кеті й зробив ковток, наче це була найприродніша річ у світі.

— Гірка, — констатував він, скривившись. — Тобі терміново потрібна порція ендорфінів. Тут за рогом, у затінку вузьких вуличок Сохо, відкрили нову джелатерію. Там фісташкове морозиво смакує як гріх. Десять хвилин — і я особисто доставлю вас до порога на своєму авто. Це швидше, ніж ви доплентаєтеся пішки.

Меліса вже сяяла, як ілюмінація на Пікаділлі-Серкус.

— Бачиш, Кеті! Це ж логічно! З Джуліаном ми будемо вдома навіть раніше. І з морозивом!

Кеті подивилася на нього. Він трохи опустив окуляри на ніс, і над темною оправою її зустріли очі, що іскрилися зухвалим викликом. Вона розуміла, що Мелісу не переконає, як і не зможе залишити її наодинці з цим хлопцем, з яким вони нещодавно познайомилися і який був трохи схожий на Харіса, що ще більше змушувало Кеті нервувати.

— Десять хвилин, — здалася вона, намагаючись зберегти суворий вигляд. — Якщо ми запізнимося хоч на секунду, я скажу Адольфу, що це ти нас викрав.

— Домовилися, — він широко всміхнувся, повертаючи їй каву і знову підхоплюючи дівчат під лікті. — Але зауваж: бути твоїм «викрадачем» — це роль, на яку я б підписався навіть без заповіту.

Вулички Сохо зустріли їх приємною прохолодою тіней, що падали від старовинних цегляних будинків. Джуліан упевнено маневрував між перехожими, не відпускаючи дівчат, наче боявся, що Кеті передумає і накиває п’ятами в бік найближчої станції метро.

Джелатерія виявилася крихітним закладом із яскраво-зеленою вивіскою, звідки тягнуло солодким ароматом вафель та вершків.

— Три порції фісташкового, — кинув Джуліан офіціанту, навіть не заглядаючи в меню. Він повернувся до дівчат, спершись ліктем на високу стійку. — Знаєте, Кеті, твоя серйожність у таку спеку — це майже фізична загроза глобальному потеплінню. Розслабся. Адольф, звісно, людина слова, але навіть він не зможе гніватися на дівчину, від якої пахне італійським десертом.

— Ти погано знаєш Адольфа, — відрізала Кеті, нервово поглядаючи на годинник на зап'ясті. Стрілки невблаганно бігли вперед. — Його гнів не тане від морозива. Швидше навпаки — він сприйме це як доказ нашої легковажності.

— А я згодна з Джуліаном! — Меліса вже встигла підхопити своє ніжно-зелене морозиво і з насолодою заплющила очі після першої ж ложки. — О Боже, Кеті, спробуй! Це справді гріховно смачно.

Джуліан простягнув Кеті її порцію, але коли вона спробувала взяти стаканчик, він не відпустив його відразу. Їхні погляди зустрілися. В його очах більше не було тільки жартів — там промайнуло щось глибше, якась вивчена уважність, що так нагадувала Кеті про Джозефа. Ця подібність колола під серцем.

— Дам тобі пораду, Кеті. Іноді потрібно не боятися бути собою, — тихо сказав він так, щоб Меліса, зайнята десертом, не почула.

Кеті завагалася, відчувати, як холод від стаканчика передається її пальцям, а тепло від близькості Джуліана — щокам. Вона нарешті взяла морозиво і зробила невеликий ковток. Смак був ідеальним — солонувато-солодким, насиченим і неймовірно ніжним.

— Смачно, — визнала вона, намагаючись не дивитися йому в обличчя. — Не розумію, про що ти... Проте нам дійсно потрібно вже йти.

— Обіцянка є обіцянка, — Джуліан відсалютував своїм морозивом і дістав із кишені ключі від авто. — Моя «карета» припаркована за рогом. Обіцяю: я везтиму вас так швидко, що Адольф навіть не встигне подивитися на годинник.

Коли вони вийшли до його автівки — розкішного чорного кабріолета, що виблискував під сліпучим сонцем, — Кеті знову відчула гострий укол тривоги. Цей хлопець здавався занадто ідеальним, занадто вчасним і підозріло настирливим.

— Сідайте, леді, — Джуліан з легкою усмішкою відчинив дверцята. Його жест був витонченим, але майже механічним.

Меліса без тіні сумніву застрибнула на переднє сидіння, а Кеті, опинившись позаду, спостерігала за тим, як Джуліан впевнено втиснув педаль газу. Вітер миттєво підхопив її волосся, розвіюючи аромат кави та фісташок, який тепер здавався надто солодким, аж до нудоти. Кеті задумалася над словами: «Невже це так помітно?». Вона зустрілася з його крижаним поглядом у дзеркалі заднього виду й мимоволі здригнулася.

Дорога назад здавалася нескінченною стрічкою асфальту. Поки Меліса захоплено щось вигукувала крізь шум вітру, Кеті помітила, як пальці Джуліана ледь помітно відстукували ритм по керму — спокійно, хижо, наче він уже знав фінал цієї гри. Кожне прискорення відгукувалося в її грудях важким ударом серця. Коли кабріолет нарешті м’яко зупинився біля їхнього будинку, тиша, що запала після вимкнення двигуна, видалася їй гучнішою за будь-який крик.

Меліса, все ще усміхнена, легко вистрибнула на тротуар, але Кеті забарилася. Вона повільно відчинила дверцята, намагаючись не видати тремтіння рук. Ступивши на тверду землю, дівчина розвернулася і, зазирнувши в салон, холодно промовила:

— Дякуємо, Джуліане. Думаю, на цьому наша прогулянка закінчена.

В цей момент хлопець також вийшов із машини. Неспішно обійшовши капот, він зупинився зовсім поруч із дівчатами й примирливо, майже лагідно, кинув:

— Та годі тобі. Ну не дивися на мене, як на особистого ворога. Не можу ж я вас просто так залишити самих у такий час. А якщо на вас нападуть у під’їзді? Як мені тоді в очі Адольфу дивитися? — він іронічно примружився, явно майстерно граючи на емоціях.

Кеті на мить завагалася, відчуваючи, як всередині все стискається від його присутності. Вона прикрила очі, намагаючись опанувати себе, і ледь чутно, майже пошепки, промовила:

— Ти й справді чимось на Харіса схожий... — у її голосі пробриніли дивні нотки — чи то розчарування, чи то болісного впізнавання.

Джуліан, попри шум вулиці, почув це. Його обличчя на мить змінилося, а в очах спалахнув хитрий вогник. Він переможно посміхнувся, мружачись, ніби це порівняння було для нього найкращим компліментом у світі.

— О, це точно! — підхопила Меліса, не помічаючи напруги між ними. — Краще нехай Джулі нас проведе.

Вона весело схопила його під руку, притискаючись до плеча.

— Джулі? — юнак здивовано підняв брову, а Кеті, попри весь свій гнів, ледь стримала короткий смішок.

Меліса впевнено відчинила двері квартири й прямо з порогу прокричала:

— Ну ось, я ж казала, ми повернулися раніше за... А-а-а-адольф?! Ти чому тут?!

У дверному прорізі, перегородивши шлях до вітальні, стояв Адольф. Він недбало сперся плечем об одвірок, схрестивши руки на грудях, і ця вдавана розслабленість лише підкреслювала його небезпечну витримку.

Його погляд, важкий і непохитний, міг би пропалити дірку в титані. Він не поворухнувся, не промовив ні слова, але сама його присутність у коридорі перетворила повітря на свинець, змушуючи дівчат застигти на місці.

— О, повернулися! — вигукнув Харіс, з усмішкою визирнувши з-за плеча Адольфа.

— А ти тут що забув?! — вигукнула Меліса, її голос здригнувся від несподіванки.

— Це я маю запитати — якого біса ВІН тут робить? — роздратовано прогримів Харіс, крок за кроком скорочуючи дистанцію.

— Ну... вважайте це... чистою випадковістю, — Джуліан розвів руками, миттєво ввімкнувши свою фірмову, ледь зухвалу чарівність.

— Знаю я твої «випадковості», Керрінгтоне, — процідив Харіс, не зводячи з нього важкого, сповненого підозри погляду.

— Слухайте сюди, — голос Адольфа став крижаним. — Якщо хочете обговорити свої випадковості — валіть з моєї квартири. У мене розмова до дівчат. На вас обох мені плювати.

— Ну чому так жорстоко, любий мій Річардсоне? — Харіс театрально надув губи.

— Ще раз назвеш мене так — і твої останки будуть зіскрібати з асфальту чайною ложкою, — проричав Адольф.

— Мовчу. Вже німий, — Харіс імітував застібання рота на блискавку.

Адольф знову повернувся до дівчат.

— Ну і? Де. Ви. Були?

— Адольфе, ми... — почала Кеті, але Меліса смикнула її за рукав: «Я розрулю».

Минуло дві години.

Адольф стояв посеред кімнати, заклавши руки за спину, як генерал перед трибуналом.

— Ще один такий фокус без дозволу — і до кінця канікул ти сидітимеш під домашнім арештом без телефону, інтернету і навіть без права дивитися у вікно. Зрозуміла?

— Зрозуміла... — Меліса ридала в три струмки, як професійна плакальниця. — Більше не буду... Пробач, дядечку Адольфе!

Харіс, сидячи на дивані, спостерігав за цим шоу з витріщеними очима.

— Ну ти й «рішалово», — процідив він крізь зуби.

— Вибач, Адольфе. Це справді було нерозумно з нашого боку, — тихо додала Кеті, згораючи від сорому.

— Гаразд... — Адольф трохи пом’якшав. — Кеті, заспокой це «джерело сліз», а ми поки приготуємо вечерю.

Дівчина лише мовчки кивнула на знак згоди й, піднявши Мелісу, вони разом попленталися до кімнати.

— Ну, з вами було весело, але мені пора вже йти, — Джуліан, піднявшись із дивана, почав йти до виходу.

Адольф важко поклав руку йому на плече, притискаючи до місця.

— Куди це ти зібрався? Я сказав «МИ приготуємо вечерю». Ви двоє будете мені допомагати.

Джуліан повільно повернув голову, дивлячись на руку на своєму плечі, потім на Адольфа. Його голос зрадницьки здригнувся:

— А... ти і мене порахував?

Харіс, усе ще сидячи на дивані, розвалився на подушках і здебільшого театрально розвів руками, проводжаючи поглядом ошелешеного Джуліана.

— Ну що ж, Джуліане Керрінгтоне, вітаю у нашому елітному загоні! Ласкаво просимо на службу до Адольфа Річардсона, — промовив він з уїдливою усмішкою, але відразу осікся під важким поглядом господаря дому й шмигнув до кухні.

— Так. Дякую... Харісе, — у Джуліана сіпнулося око від того, що в його плани не входило готування.